Пошук по сайту


Внутрішньопедагогічні та міжгалузеві зв'язкипорівняльної педагогіки

Внутрішньопедагогічні та міжгалузеві зв'язкипорівняльної педагогіки

Сторінка1/7
  1   2   3   4   5   6   7
1.Об'єкт, предмет, функції та завдання порівняльної педагогіки

Об'єкт науки це частина об'єктивної реальності, пев­на система або широкий багатогранний процес, явище, на які спрямоване наукове дослідження. Об'єктом порівняльної педагогіки є:

  • розвиток освіти на сучасному етапі (Б. Л. Вульфсон, 3. А. Малькова);

  • педагогічна теорія і практика в різних країнах і регіонах світу (М. А. Родіонов);

Предмет науки це сторони, аспекти, елементи об'єкта, Що підлягають безпосередньому вивченню й опосередковані людиною в процесі наукового дослідження з певною метою в конкретних умовах.

Предметом дослідження порівняльної педагогіки можна вважати стан, тенденції та закономірності розвитку освіти на глобальному, регіональному та локальному рівнях, порівняння (компаративізм) міжнародного та вітчизняного педагогічного досвіду з метою взаємозбагачення національних освітніх куль­тур.

Основними функціями порівняльної педагогіки є:

• аналіз (у порівняльному плані) стану, закономірностей і тен­денцій розвитку освіти і виховання у різних країнах світу;

• розкриття співвідношення загальних тенденцій і націо­нальної (регіональної) специфіки;

• виявлення позитивних і негативних аспектів міжнародного педагогічного досвіду, форм і способів взаємозбагачення національних освітніх культур;

• прогнозування напрямів розвитку освіти (школи і педаго­гіки) в майбутньому;

• уніфікація, впорядкування та адаптація зарубіжних тер­мінів і понять з метою вивчення і запровадження міжнарод­ного педагогічного досвіду (наприклад, у різних країнах світу по-різному трактують поняття «виховання», «серед­ня освіта», «вища освіта» тощо).

Завдання порівняльної педагогіки полягають у си­стематичному аналізі джерельної бази освітніх систем різних країн світу з метою виявлення глобальних закономірностей і тенденцій розвитку освіти та врахування їх специфіки у віт­чизняній педагогіці; виявленні суперечностей і тенденцій су­часного та перспективного розвитку вітчизняної освіти на основі аналізу досягнень і недоліків у зарубіжному педагогіч­ному досвіді; розробленні та використанні уніфікованих, науково обґрунтованих критеріїв оцінки якості та ефектив­ності освіти країн з метою здійснення об'єктивного порівняння (виявлення досягнень і недоліків, специфічних відмінностей та подібних рис); зіставленні педагогічних ідей і шкільної практики та формулюванні на цій основі теоретичних підходів універсального, прогностичного характеру.


  1. Внутрішньопедагогічні та міжгалузеві зв'язкипорівняльної педагогіки

Місце порівняльної педагогіки в структурі педа­гогічної науки. Порівняльна педагогіка передбачає аналіз сучасного стану та перспектив розвитку всіх ланок систем зарубіжної і вітчизняної освіти (дошкільна — шкільна — позашкільна — професійно-технічна — вища — післядипломна, або освіта дорослих) та порівняння національних систем виховання й освіти, специфіки підготовки кадрів, управління закладами освіти. Усе це потребує широкого використання даних зарубіжної та вітчизняної педагогіки, що нагромади­лися в інших галузях педагогічного знання:

а) в методології педагогічної науки, теорії навчання і вихо­вання, теорії управління педагогічними системами, педагогічної майстерності та наукової організації праці педагога, школознавстві;

б) в дошкільній педагогіці, педагогіці школи, професійно-технічній педагогіці, педагогіці вищої школи, виробничій, со­ціальній педагогіці, педагогіці сім'ї, дорослих (андрагогіці), професійній (військовій, інженерній, медичній тощо) педа­гогіці, спеціальній педагогіці, історії педагогіки, методиці та дидактиці окремих педагогічних дисциплін. Зв'язок порівняльної педагогіки з іншими наука­ми. Предмет порівняльної педагогіки міждисциплінарний. Вона тісно пов'язана з низкою галузей наукового знання, а саме: філософією та економікою освіти, правознавством, полі­тологією, психологією, соціологією (освіти, праці, науки, мо­лоді, сім'ї, пізнання), історією, демографією, культурологією, менеджментом тощо. Порівняльна педагогіка не лише запозичує дані інших наук, результатами її досліджень широко послуговуються філософи, економісти, юристи, політологи, психологи, соціологи, історики, демографи, культурологи, управ­лінці з метою глибокого розуміння власних проблем.
3. Методи порівняльно-педагогічних досліджень

Порівняльно-педагогічне дослідження — це спеціально організований процес пізнання, в якому формуються теоре­тичні систематизуючі знання про сутність педагогічних фактів, явищ, процесів, що відбуваються в різних освітніх системах на глобальному (світовому), регіональному (континенталь­ному) та локальному (національному, етнічному) рівнях з метою виявлення загальних спільних і відмінних рис, педа­гогічного досвіду для подальшого удосконалення цих систем.

У порівняльній педагогіці застосовують різні методи до­сліджень.

Вивчення джерел різних країн, а саме:

• державних документів — конституцій, актів, законів, по­станов, інструкцій різних рівнів,

• документів і матеріалів громадських, професійних та полі­тичних організацій, їх форумів, присвячених програмним діям у справі розвитку освіти;

• міжнародних документів — матеріалів і документів ООН, ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ,

• документів, у яких безпосередньо фіксуються змістовний (навчальні плани, програми, підручники, навчальні посібни­ки, поурочні плани вчителів, програми або плани роботи конкретних шкіл),

Вивчення статистичних даних, які характеризують освіту кожної країни: кількість учнів, студентів у навчальних за­кладах різного типу; частка охоплення учнів початковою, основною, старшою школою,

Метод спостереження — один із провідних у комплексі методів вивчення освіти інших народів, що залежить від знан­ня мови країни, в якій воно здійснюється, та вміння контакту­вати з об'єктами спостереження.

Бесіда та інтерв'ю допомагають дослідникові уточнити незрозумілі питання, отримати інформацію про явища в галузі освіти з перших рук.

Методи математичного та статистичного оброблення даних дають можливість науково обґрунтовано, об'єктивно опрацювати різнопланову інформацію.

Системний метод розглядає досліджуваний предмет, яви­ще, процес як цілісну систему і встановлює найвіддаленіші зв'язки.

Структурний метод передбачає «розчленування» дослі­джуваного явища, процесу як системи на складові і встанов­лення найближчих зв'язків.

Конструктивно-генетичний метод передбачає аналіз змін У досліджуваному предметі, явищі, процесі загалом та в окре­мих складових у просторі, часі й виявлення їх походження.

Порівняльний (порівняльно-зіставний) метод сприяє ви­явленню в системах освіти рис подібності й відмінності; дає можливість фіксувати спільні та специфічні вияви педагогіч­них закономірностей;
4. Основні історичні періоди розвитку порівняльної педагогіки

Перший період — класичний (за В. Брікманом — перед­історичний) — з найдавніших часів до XIX ст. Інтерес до виховання підростаючого покоління в чужоземних країнах виявлявся ще з давніх часів. Наприклад:

• давньогрецький історик Геродот розповідав про виховання у Вавилоні та Єгипті;

• давньогрецький письменник та історик Плутарх, автор праці «Порівняльні життєописи», розповідав про вихован­ня афінських і спартанських дітей;

• давньоримський історик Тацит у нарисі «Германія» відзна­чав особливості виховання давніх германців;

У середні віки дуже активно розвивалася наука у країнах Сходу У Європі в цей час монополістом в освіті була церква, тому національні особливості не мали істотного значен­ня, а запозичення досвіду мусульманських країн забороняло­ся. В епоху Відродження (XIV-XVI ст.) та в часи Реформації (XVI ст.) посилюється інтерес до вивчення освітніх систем інших країн, який має інтернаціональний характер. Підсумком першого періоду стало усвідомлення багатьма вченими потреби у розвитку окремої галузі знань — порів­няльної педагогіки.

Другий період — період запозичень (за Дж. Бередеєм), або описовий період (за Д. Вілсоном), — тривав упродовж XIX ст. Він характеризується виникненням і розвитком по­рівняльної педагогіки як самостійної галузі педагогічного знання.

Виникнення порівняльної педагогіки пов'язують з публі­кацією у 1817 р. французьким ученим М.-А. Жульєном Па­ризьким (1775 — 1848) «Нарисів та попередніх нотаток до досліджень із порівняльної педагогіки». . У Франції першим «педагогічним мандрівником» став філософ, професор Сорбонни і член Вищої ради народ­ної освіти В. Кузен (1792 — 1867). У 80 —90-х роках XIX ст. Е. Дрейфус-Бріссак опублікував 3-томну працю «Нове виховання: порівняльно-педагогічне вивчення».

В Україні та Росії систематичне вивчення зарубіж­них систем освіти започаткував К. Д. Ушинський (1824 — 1871).

Третій період — перші наукові дослідження та створення інституційної бази в галузі порівняльної педагогіки — поча­ток XX ст. і до Другої світової війни. Західні компаративісти Дж. Бередей, Д. Н. Вілсон, X. В. Даел пов'язують його з появою праці М. Седлера «Яку практичну цінність може мати ознайомлення із зарубіжними системами освіти» (1900).

У цей період створюються перші міжнародні й національні наукові та інформаційні організації і установи У 20 —30-х роках XX ст. в різних країнах світу створено низку міжнародних і національних наукових та інформацій­них організацій і установ:

• 1919 р. — Міжнародну асоціацію освіти (МАО) у Нью-Йорку;

• 1923 р. — Міжнародний інститут при педагогічному ко­леджі Колумбійського університету (МІКУ);

З 20-х років XX ст. розпо­чинається розроблення методологічних і теоретичних проб­лем порівняльної педагогіки вченими-компаративістами про­відних країн світу.

С. Ф. Русова приділяла значну увагу розвиткові дошкіль­ної та початкової освіти за кордоном.

Четвертий період — період активізації розвитку методо­логії науки (за Д. Вілсоном) — друга половина 50-х — 70-ті роки XX ст.

Велика Британія. Професор Лондонського університету Б. Холмз (1920—1993) у своїх працях «Проблеми в освіті: порівняльний підхід» (1965), «Порівняльна педагогіка: деякі питання методу» (1981) сформулював та обґрунтував проб­лемний принцип у порівняльно-педагогічних дослідженнях. На його думку, зіставлення освітніх систем різних країн — це лише перший етап роботи, який має інформативний харак­тер. Найефективнішим є метод, що передбачає вибір кількох важливих проблем (на основі попереднього вивчення фак­тичного матеріалу), які потребують глибокого зіставного аналі­зу на матеріалі різних країн.

Франція. Значним явищем у французькій педагогічній літературі стала праця А. Вексліара «Порівняльна педагогіка. Методи і проблеми» (1967). У ній розглянуто методологічні основи порівняльної педагогіки як науки, міститься детальний історичний нарис розвитку порівняльної педагогіки.

П'ятий період — період теоретичних змагань (за Д. Вілсоном) — 80-ті роки XX ст. — початок XXI ст. Процес інституалізації триває: створюються нові національні товариства порівняльної педагогіки на Тайвані (1987), в Ізраїлі (1992), Сингапурі (1993), а також континентальна Асоціація азіат­ських товариств порівняльної педагогіки (1995). Нині порівняльна педагогіка переживає пору розквіту: регулярно проходять європейські і світові конференції компа­ративістів; в усіх провідних країнах світу створено національ­ні товариства порівняльної педагогіки; видаються міжнародні й національні журнали з проблем порівняльної педагогіки.
5. Економічна ефективність освіти в розвинених країнах і країнах, що розвиваються

Освіта в розвинених країнах. Прогрес освіти безпосе­редньо пов'язаний з потребами сучасного етапу науково-тех­нічної революції і становленням високотехнологічного сус­пільства.

Якщо промислова революція XIX ст. вимагала ліквідації неграмотності і широкого розвитку початкової освіти, то сучас­на НТР поставила об'єктивне завдання: створити систему масової середньої освіти та істотно розширити охоплення молоді різними видами навчання після середньої освіти. Показники стану освіти в розвинених країнах такі:

  • кількість висококваліфікованих фахівців, зайнятих у на­укових дослідженнях та експериментальних розробках, збільшилася з 1970 по 1990 р. у США - на 80 %, у Франції — на 100 %, у Японії - на 120 %;

  • диплом про закінчення коледжу (включаючи дворічне на­вчання) у 1970 р. у США мав кожен сьомий працівник, у середині 80-х — кожен четвертий, а на початку 90-х ро­ків — майже кожен третій.

Така тенденція була характерна і для СРСР. Підвищення освітнього рівня населення об'єктивно відпо­відає магістральним напрямам розвитку економіки.

Однак рівень розвитку освіти в тій чи тій країні не визна­чає безпосередньо стан її економіки, оскільки освіта, особли­во загальна, не веде автоматично до відповідного зростан­ня продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва. Між загальними витратами на освіту і їхньою економічною віддачею існує неминучий хронологічний роз­рив (за наявними підрахунками — 10—15 років), а самі ці витрати виявляються економічно рентабельними лише за умови, що випускники навчальних закладів мають реальну можливість застосувати здобуті знання на практиці.

При цьому одне із завдань планування полягало в тому, щоб уникнути зайвої «перенавченості» на­селення.

Нині висувається ідея створення так званого «кваліфіка­ційного запасу», тобто підготовки такої кількості кваліфіко­ваних кадрів, яка відповідно до сьогоднішньої ситуації може здаватися надлишковою, проте в перспективі сприятиме роз­витку високотехнологічного виробництва.

Освіта в країнах, що розвиваються. Показники стану освіти в країнах, що розвиваються, — Азії, Африки і Латинської Америки — істотно різняться, проте вони мають і загальні тенденції:

• для створення сучасної економіки, розвитку соціальної і культурної сфер багатоукладного суспільства потрібні ви­сококваліфіковані кадри. Саме у цих галузях спостері­гаємо особливо великий розрив між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються (число науковців та інже­нерів у сфері досліджень і експериментальних розробок на мільйон жителів у розвинених країнах у 25 — 30 разів більше, ніж у країнах, що розвиваються);

• у країнах, що розвиваються, системи середньої і вищої осві­ти за темпами кількісного зростання обганяють розши­рення тих сфер трудової діяльності, що потребують ква­ліфікованих фахівців у галузі науки і техніки, тим більше, що значну частину таких фахівців становлять іноземці. В результаті чимало випускників вищих і середніх спеціаль­них навчальних закладів стають безробітними або зму­шені йти на некваліфіковану роботу;

• нинішній рівень соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються, ще не створює достатніх стимулів для широкого застосування кваліфікованої праці, однак май­бутнє вимагає розвитку освіти, підготовки національних кадрів, потрібних для досягнення поряд із політичною не­залежністю економічної самостійності та просування до соціального прогресу.

6. Якісні зміни соціального попиту на освіту

Зростання соціального попиту на освіту. В су­часному світі збільшується соціальний попит на повноцінну освіту, що особливо характерно для розвинених країн. Насе­ленню цих країн властивий такий спосіб життя, для якого характерні вищі економічні стандарти і вищий рівень со­ціальних домагань. Значна частина молоді розглядає отри­мання повноцінної освіти як необхідну умову досягнення бажаного соціального статусу.

Між рівнем освіти і розміром заробітної плати існує чітка залежність.

Високий освітній рівень розглядається і як певна гарантія від безробіття, першими жертвами якого стають саме некваліфіковані працівники з мінімальним рівнем освіти.

Зросло значення освіти і для молоді з привілейованих верств населення, що пов'язано з новими способами форму­вання соціальної еліти західного суспільства.

Охоплення дівчат середньою і вищою освітою. Зростання соціального попиту на освіту значною мірою пов'я­зане із розширенням охоплення дівчат середньою і вищою освітою (зростанням суспільної самосвідомості жінок, їхнього праг­нення до незалежності та реальної соціальної рівності з чоловіками; економічною активністю жінок у зв'язку з браком засобів для підтримання певного матеріального рівня сім'ї, бю­джет якої складається лише із заробітної плати чоловіків). Збільшення припливу жінок на ринок праці — глобальне явище. У 80-х роках в СРСР жінки становили понад половину загальної чисельності трудового населення, а в галузях охорони здоров'я, освіти, культури, торгівлі і громадського харчування — понад 75 %. Значно зріс жіночий контингент бакалаврів, магістрів, докторів наук.

Роль демографічних чинників. На розвиток освіти значною мірою впливають демографічні чинники. Еволюція народжуваності зумовлює зміни через певний проміжок часу кількості учнів тих вікових категорій, які підля­гають обов'язковому навчанню.У розвинених країнах спад народжуваності зумовив змен­шення чисельності учнів у початкових школах. З 1980 по 1990 р. чисельність учнів скоротилася: у Великій Британії на 500 тис, у Франції — на 400 тис, у Японії — майже на 2 млн. Сьогодні тільки вища школа не виявляє прямої залежності від демографічної кон'юнк­тури: її контингенти продовжують зростати майже в усіх країнах.
  1   2   3   4   5   6   7

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

План: Поняття про міжгалузеві господарські комплекси. Паливно-енергетичний комплекс України
Тема міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку

Дидактика галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти І навчання,...
Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти І навчання, виховання у процесі навчання

Риторика: майстерність переконання Навчальний посібник Модуль І
Синьов в. М., доктор педагогічних наук, професор, академік апн україни, директор Інституту колекційної педагогіки та психології нпу...

В. О. Гуріч Основи соціально-правового захисту особистості
...

Особливі діти в закладі І соціальному середовищі кам’янець-Подільський „
Синьов В. М. доктор педагогічних наук, професор, дійсний член апн україни, директор Інституту корекційної педагогіки І психології...

Педагогічна система Я. А. Коменського
Ян-Амос Коменський (1592—1670) — фундатор наукової педагогіки, видатний чеський мислитель. Жив І творив у період переходу від середньовіччя...

1. Сутність музичної педагогіки та її основні категорії
Музичне виховання як важлива складова естетичного виховання відіграє особливу роль у всебічному розвитку особистості дитини. Ця роль...

Двнз «криворізький національний університет» криворізький педагогічний інститут «погоджено»
Загальна педагогіка та історія педагогіки” розроблено відповідно до паспорта спеціальності, що досліджує мету, зміст, методи, засоби,...

Програми підготували: кандидат педагогічних наук, старший науковий...
Программы курса «Литература» (русская, зарубежная) для школ с русским языком обучения разработаны в соответствии с Государственными...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка