Пошук по сайту


ТЕМА 5. Соціально-демографічна структура суспільства - 1. Соціологія як наука

1. Соціологія як наука

Сторінка5/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
ТЕМА 5. Соціально-демографічна структура суспільства.

Соціологія молоді.
Складовою частиною соціальної структури суспільства є соціально-демографічні спільності. Вони вивчаються як демографічною наукою, так і соціологічною. Останню уособлює соціальна демографія. Розглянемо сутність та співвідношення означених наук.

Демографія – це наука про населення і закономірності його розвитку в суспільно-історичній зумовленості. Вона вивчає чисельність, склад, структуру населення, його динаміку, а також розміщення на території. На відміну від розуміння поняття “населення” у буденному смислі як сукупності людей, що мешкають на певній території, демографічна наука розглядає населення як людську популяцію, самовідновлювальну в процесі зміни генерацій. Залишаючись частиною живої природи й маючи сталі властивості біологічної популяції, населення має водночас соціальну природу. Сукупність людей перетворюється з простої відновлюваної популяції на населення завдяки суспільним відносинам і зв’язкам. Населення виступає основою та суб’єктом виробництва і всіх суспільних відносин. В демографії, інших соціогуманітарних науках поряд з поняттям “населення” вживається синомічний термін “народонаселення”. Народонаселення й населення – синоніми.

Демографія як самостійна наука сформувалася в другій половині ХІХ – на початку ХХ сторіччя через узагальнення й осмислення результатів конкретних демографо-статистичних спостережень. З кінця 50-х років на Заході широкого розвитку набула так звана “соціальна демографія”. Це – наукова дисципліна, яка сформувалась на стику соціології та демографії і вивчає взаємовплив соціальних та демографічних процесів. Від власне демографії соціальна демографія відрізняється тим, що головну увагу вона приділяє вивченню соціальних норм, демографічних установок, мотивів демографічної поведінки (репродуктивної, шлюбної, сімейної, міграційної тощо) та чинників, що їх зумовлюють, таких, як соціально-класова належність, рівень освіти, доходів, етнічні характеристики та ін. По суті соціальна демографія є галуззю соціологічної науки.
5.1. Поняття соціально-демографічної структури суспільства,

її основні компоненти та тенденції.

Соціально-демографічна структура суспільства – це сукупність спільностей людей, що вирізняються за такими ознаками, як стать, вік, сімейний стан, місце і час народження та проживання. Її компонентами є:

а) статево-вікова структура (чоловіки та жінки, різні вікові групи);

б) сімейна структура (сім’ї; члени сім’ї, котрі проживають окремо, одинокі люди; крім того, тут виділяються групи за “шлюбним станом” – жонаті, заміжні, нежонаті, незаміжні, вдови та вдівці, люди, які ніколи не перебували у шлюбі);

в) генетична структура (місцеві уродженці, старожили, новосели).

Статево-вікова структура являє собою співвідношення груп людей за ознаками статі та віку. На перший погляд, формування цієї структури обумовлюється суто біологічними чинниками, адже і стать людини, і її вік безпосередньо пов’язані з її біологічними особливостями. Але співвідношення чоловіків і жінок, представників різних вікових груп зумовлені не стільки біологічними, скільки соціальними чинниками. В переважній більшості країн світу на кожні 100 дівчаток народжується в середньому 104 – 107 хлопчиків. На планеті хлопчиків щорічно народжується приблизно на 4 млн. більше, ніж дівчаток. Одначе на час досягнення підростаючим поколінням 15 – 20 років співвідношення чоловіків і жінок, як правило, вирівнюється. (1,44). Загалом же в населенні більшості країн світу жінок врешті-решт стає більше, ніж чоловіків. Причому співвідношення між ними неоднакове як у різних вікових групах, так і різних країнах. Пояснити ці явища з точки зору біології, поза соціальним контекстом, практично неможливо. Це стосується також і відмінностей між віковими групами. Дати відповіді на питання “чому одних вікових груп у населенні країн більше, а інших – менше?”, “чому народжені в одному і тому ж році в одних країнах доживають до 80 років, а в інших – ледве до 60?” біологія не може. Це - прерогатива соціології.

Як і інші демографічні показники, структура суспільства за статтю має свої відмінності в різних країнах. Особливо це стосується розвинутих країн та країн, що розвиваються. На середину 80-х років у перших доля чоловіків складала 48,2%, а в других – 50,9%. В Україні в 1989 році питома вага чоловіків у населенні країни становила 46,2%, жінок – 53,8%. Станом на 1 січня 2000р. в нашій державі проживало 22,9 млн. чоловіків (46,5%), жінок 26,4 млн. – 53,5%. Ці дані засвідчують хоча і вкрай повільне, але збільшення частки чоловіків у населенні країни. Проте у різних вікових групах співвідношення чоловіків і жінок має відмінності. Чим старший вік, тим вищий процент жіночого населення.

Чим це зумовлено? Соціологи вказують різні причини. Серед соціальних причин називаються такі, як війни (втрати у війнах особливо значні серед чоловіків) та служба в армії. У колишньому СРСР, наприклад, в мирний час в армії гинуло в середньому щороку 6200 юнаків. Гальмують збільшення чоловічого населення також суто чоловічі професії, пов’язані з несприятливими та екстремальними умовами праці та негативними впливами, а то й трагічними випадками (шахтарі, водії, пілоти, атомщики тощо). Впливають і такі негативні соціальні явища, як пиятика, алкоголізм, куріння, наркоманія, злочинність, котрі більше притаманні чоловічому населенню.

У віковій структурі суспільства соціологи виділяють такі соціальні групи населення:

діти (від народження до 14 років);

молодь (15 – 29 років);

люди середнього віку (30 – 49 років);

люди похилого віку (від 50 років і старші).

Досить поширеною є типологія вікових груп за працездатністю, згідно якої виділяються три групи: молодші працездатного віку, працездатного віку і старші за працездатний вік.

На формування вікової структури будь-якого суспільства впливають наступні чинники: народжуваність і смертність (співвідношення між ними позначається терміном “природний приріст”), а також тривалість життя. У різних країнах світу ці показники мають значні відмінності. В одних країнах сумарний коефіцієнт народжуваності (середня кількість дітей, народжених жінкою за все життя) становить 6 – 7, в інших – 1,1 – 1,4. Є країни, де середня тривалість життя складає 75 – 80 років, а є й такі, де цей показник досягає лише 60 років. Найвищий рівень народжуваності спостерігається в більшості країн Азії та Африки, а дуже низький – у розвинутих країнах. Наразі зауважимо, що останнім часом народжуваність знижується і в країнах, що розвиваються. Тобто, зниження народжуваності набуває всезагального характеру. Розпочавшись у різний час у різних країнах під впливом таких чинників, як індустріалізація та урбанізація, перехід від аграрного, сімейно-групового типу господарства до індутріального, індивідуалізованого типу, процес зменшення народжуваності поступово охоплює увесь світ.

Найадекватнішою узагальнюючою характеристикою рівня смертності у всіх вікових групах є показник середньої очікуваної тривалості життя. Середню тривалість життя називають очікуваною тому, що ця величина є по суті прогностичною. Вона показує, в якому віці будуть помирати люди, що народилися в даний період, якщо протягом усього їх наступного життя – від народження до повного вимирання покоління – рівень смертності в усіх вікових групах залишиться таким же, як і в періоді їх народження. Середня тривалість життя має значні відмінності в різних країнах світу і навіть в окремих регіонах однієї країни, а також серед чоловіків і жінок. Найвища середня тривалість життя в Японії, Швеції, Норвегії, а найменша – в країнах Африки, а також деяких інших країнах, що розвиваються.

Як бачимо, середня очікувана тривалість життя в країнах ЄС у 1996 році становила 77,2 роки, в т.ч. для чоловіків – 74 роки, для жінок – 80,5 років. Довше всіх живуть у Швеції, менше інших – у Португалії.

Разом з тим зростання тривалості життя супроводжувалось зменшенням народжуваності. Якщо в 1960 році сумарний коефіцієнт народжуваності в цілому по ЄС складав 2,61 дитини на одну жінку, то в 1997 році він знизився до 1,4, наслідком чого є скорочення долі дітей і молоді. (2,74)

В Україні існує тенденція до зменшення тривалості життя, так, якщо в 1958-1959 рр. очікувана тривалість життя ставила 69,8 років (чоловіків – 66,1 р. і жінок – 72,6 р.), то в 1997-1998 очікувана тривалість життя становила 68,1 років (чоловіків – 62,7 р. і жінок – 73,6 р.).

Зниження народжуваності, з одного боку, і зростання тривалості життя – з іншого, спричинило постаріння населення в ряді країн. Постарінням населення демографи називають збільшення відносної частки осіб похилого (літнього) віку. Населення країни вважається старіючим, коли ця частка перевищує 7 – 8 % загальної його чисельності. У більшості економічно розвинутих країн Заходу до категорії літніх відносять людей 65 років і старше. У ряді країн (тих, що розвиваються, а також в Росії, Україні та деяких інших) межею такого віднесення вважають 60 років.

Постаріння населення – одне із значущих демографічних процесів у сучасному світі. Підтвердженням цього є те, що 1999 рік був проголошений ООН роком людей похилого віку. До промислової революції люди старше 65 років ніколи не складали більше 2 – 3 % населення. Сьогодні в розвинутому світі їх налічується 14 %. До 2030 року вони становитимуть 25%, а в деяких країнах біля 30%. На людей працездатного віку, чисельність яких зменшується, це лягає небаченим економічним тягарем. Сьогодні співвідношення працюючих платників податку до непрацюючих пенсіонерів у розвинутому світі приблизно 3:1. До 2030 року це співвідношення становитиме 1,5:1, а в Німеччині та Італії, наприклад, воно знизиться до 1:1, або й більше. В минулому сторіччі старішало в основному населення економічно розвинутих країн, у ХХІ ст. цей процес охопить увесь світ.

Постаріння населення породжує цілу низку економічних і соціальних наслідків. По-перше, збільшується частка пенсіонерів за віком. На пенсійні фонди лягає непомірний тягар витрат на виплату пенсій, адже скорочується питома вага працездатного населення, що робить внески у ці фонди. По-друге, збільшення частки людей похилого віку ставить перед суспільством завдання організації догляду за ними, тим більше, що питома вага осіб старше 80 років зростає швидше, ніж частка людей похилого віку в цілому. Хто буде доглядати за постарілими?. Хто буде оплачувати цей догляд? Члени сім’ї чи державні та громадські заклади? Якщо люди похилого віку залишаються самотніми, увесь тягар, вся відповідальність покладаються на державні та громадські заклади, що потребує відповідних коштів. По-третє, з постарінням населення зростає потреба в медичному обслуговуванні, що вимагає додаткових витрат та засобів, розширення мережі медичних, герентологічних закладів, якісної перебудови системи охорони здоров’я. По-четверте, постаріння населення впливає на структуру матеріального виробництва і сфери послуг, змінюючи асортимент товарів і послуг у відповідності із запитами людей похилого віку.

На думку деяких західноєвропейських авторів (наприклад, французьких демографів А.Сові, Ж.Буржуа-Піша, Ж.Кало, колишнього демографа Б.Кайцера) старіюче суспільство консервативне, боїться ризику, нетерпиме до радикальних експериментів, воно відставатиме від інших суспільств не лише за технічною оснащеністю і економічним достатком, а й в інтелектуальному відношенні, у творчих досягненнях. А голова американської Ради по міжнародних відносинах П.Пітерсон підкреслює, що постаріння населення перетвориться не просто в серйозну економічну проблему ХХІ с., а й у грандіозну політичну проблему. Вона буде домінувати в державній політиці розвинутих країн і вимагати перегляду їх соціальних програм. Він доходить висновку:” Глобальне постаріння може викликати кризу, яка поглине світову економіку. Ця криза може загрожувати самій демократії”.

При аналізі вікової структури населення оперують поняттям “прогресивна вікова структура”. Прогресивною вважається вікова структура населення, в якій частка осіб у віці до 15 років більша частки осіб віком 50 років і старших.

В Україні вікові групи розподілились наступним чином:

перша – до 15 років – 20,7%;

друга – 15 – 29 років - 22%;

третя – 30 – 49 років – 26,4%;

четверта – 50 років і старші – 30,9%.

Як бачимо, співвідношення першої групи (15 років) і четвертої (50 років і старші) складає 20,7% : 30,9%. Тобто, вікова структура українського суспільства аж ніяк не прогресивна, вона є регресивною, такою, що забезпечує лише звужене відтворення населення.

За критерієм працездатності вікова структура населення України характеризується постійним зростанням частки осіб пенсійного віку і зниженням питомої ваги контингенту, молодшого за працездатний.

Частка осіб працездатного віку вважається високою, якщо вона перевищує 60% всього населення, і низькою, якщо вона не досягає 50%.

Сімейна структура населення, або сімейний склад населення, відображає поділ людей за сім'ями різної величини, складом й типом. Зокрема, вирізняють склад сім'ї за демографічними та соціально-економічними ознаками, за кількістю дітей у сім’ї, чисельністю зайнятих та утриманців тощо (про типи сімей детальніше мова йтиме в темі «Соціологія шлюбу та сім'ї»). Сімейний склад населення залежить від його статево-вікової структури й формується під впливом процесів народжуваності, смертності, шлюбності та розлучуваності. Справляють на нього вплив і міграції населення.

Важливе значення для вивчення соціально-демографічної структури має генетична структура суспільства. Це сукупність спільностей людей, що відрізняються за характером їх зв’язку з місцем і часом проживання. Вона включає в себе три основні групи: особи, які народилися в даній місцевості (їх називають місцевими уродженцями або корінними жителями); особи, що тривалий час (понад 10 років) проживають в даній місцевості (старожили); люди, котрі недавно переселились в дану місцевість (новосели).

На формування генетичної структури суспільства впливають два головні чинники: а) природний приріст населення і б) міграційний рух. Одним з найважливіших показників міграційного руху є міграційний приріст, який являє собою різницю між чисельністю людей, котрі прибули в дану місцевість, і кількістю населення, що вибуло з неї.

При аналізі генетичної структури суспільства соціологи, демографи, психологи значну увагу приділяють проблемі приживаності населення. Приживаність (або укорінюваність) – характеристика завершальної стадії міграційного процесу. Її розглядають водночас і як процес переходу мігрантів до складу постійного населення, і як його результат. У структурному відношенні укорінюваність включає в себе два основних компоненти адаптацію й облаштування, що відбивають взаємодію суб’єктивного й об’єктивного. Адаптація – це процес пристосування людини або соціальної групи до об’єктивних умов життєдіяльності, до нових умов соціального середовища в місцях заселення, а облаштування – перебудова цих умов відповідно до нагальних життєвих потреб суб’єкта (новосела). Адаптація проходить водночас на фізіологічному, біологічному та соціально-економічному рівнях. Пристосування новоселів до нових умов та способу життя відбувається нерівномірно. У деяких своїх формах воно завершується швидко, особливо якщо відмінності в умовах та способі життя у місцях виїзду та районах вселення незначні або в останніх кращі, ніж у перших. Але, зазвичай, адаптація – це вельми тривалий процес, часто-густо обтяжений труднощами облаштування новоселів.

За твердженням соціологів і психологів, необхідно приблизно 10 – 25 років, щоб новосели повністю адаптувалися до нового місця проживання. Деякі вчені навіть вважають, що повна адаптація, наприклад, до міського способу життя відбувається лише в третьому покоління мігрантів.

Як висновок з аналізу соціально-демографічної структури суспільства наголосимо на сучасних світових тенденціях її розвитку.

        1. Зростання населення (“демографічний вибух”) в країнах, що розвиваються (Африка, Азія, Латинська Америка). Звідси існує глобальна проблема забезпечення населення продовольством, боротьба з голодом, бідністю тощо.

        2. З другої половини 80-х років спостерігається незначне зниження темпів росту народонаселення в країнах “третього світу”.

        3. Наявність демографічної кризи в економічно розвинутих країнах (зменшення народжуваності, постаріння населення, загроза депопуляції населення). Ця криза поглиблюється, в т.ч. в Україні.

        4. В країнах з кризовим станом збільшується “навантаження” працюючих непрацюючими, кількість пенсіонерів.

        5. В усьому світі має місце висока чоловіча смертність і надсмертність, тобто збільшення смертності чоловіків у працездатному віці. Ці та інші демографічні світові тенденції потребують вивчення і проведення ефективної демографічної політики, як на глобальному, так і регіональному рівнях.


5.2. Демографічна політика.

Суттєве значення у розвитку соціально-демографічних відносин в суспільстві і формуванні його соціально-демографічної структури має демографічна політика. Вона постає як цілеспрямований вплив соціальних інститутів, перш за все держави, на демографічні процеси (народжуваність, смертність, шлюбність, розлучуваність, міграції), на збереження чи зміну їх існуючих тенденцій. Головним завданням демографічної політики є досягнення оптимального режиму відтворення населення в тій чи іншій країні, який відповідав би економічним і соціальним потребам суспільства.

Демографічна політика – складова частина, елемент соціально-економічної політики суспільства в цілому. Це означає, з одного боку, що будь-які заходи, спрямовані на оптимізацію демографічних процесів, можуть дати позитивний ефект в тому випадку, коли будуть успішно вирішуватись основні завдання соціально-економічного розвитку країни. З іншого боку, варто мати на увазі, що хоча соціально-економічна політика неминуче впливає на демографічні процеси, було б неправильним ототожнення її з демографічною політикою. Різного роду соціальні заходи, здійснювані державою, можуть бути віднесені до заходів власне демографічної політики тільки в тому випадку, якщо вони мають за мету прямий і запланований вплив на демографічні процеси. Отже, це специфічна особливість демографічної політики, що дозволяє виділити її із загального контексту соціальної політики через її цільову спрямованість на демографічні процеси.

Заходи демографічної політики умовно можна поділити на три групи: соціально-економічні, правові і виховно-психологічні. Умовність такого розподілу пояснюється тим, що багато заходів демографічної політики, особливо соціально-економічного характеру, закріплюються у відповідних правових актах. Водночас вони справляють і певний психологічний вплив на населення тієї чи іншої країни, мають виховний характер.

Соціально-економічні заходи – це державна допомога на дітей, урахування кількості дітей при оподаткуванні, а також при визначенні віку та стажу роботи для нарахування пенсії жінці-матері, оплачувані відпустки (повністю або частково) по вагітності та догляду за дітьми тощо.

Правові або юридичні заходи демографічної політики являють собою законодавчі акти дозволяючого або забороняючого характеру, дія яких регулює суспільні відносини, пов’язані з відтворенням населення. До прямих юридичних заходів відносяться закони, які дозволяють чи забороняють аборти, продаж засобів контрацепції, закони, що обмежують свободу розірвання шлюбу, закріплюють мінімальний вік вступу до шлюбу та ін. До опосередкованих юридичних заходів відносяться законодавчі акти по охороні материнства та дитинства, закони щодо охорони праці та здоров’я жінок тощо.

Виховно-психологічні заходи демографічної політики спрямовані на пропаганду демографічних знань серед населення, престижу шлюбно-сімейного способу життя, на формування демографічних ідеалів, що відповідають інтересам демографічного розвитку тієї чи іншої країни. Виховно-психологічні заходи покликані переконувати людей, що найбільша цінність – це людина, сім’я, діти, виховання у громадян ставлення до життя і здоров’я людини як до найбільшого дарунку природи, іншими словами, це формування у людей демографічної культури.

Умовами ефективності демографічної політики є: комплексність її проведення; довгостроковість, орієнтація на тривалу перспективу; усталеність здійснюваних заходів з постійним їх удосконаленням та розширенням.

Що стосується України, то попри певні зусилля на шляху проведення належної державної демографічної політики, остання не задовольняє назрілі потреби суспільства, вона неефективна (деякі вчені навіть стверджують, що вона взагалі відсутня). Поки що наше суспільство переживає демографічну кризу, що вимагає значного підвищення дієвості означеної політики. Цьому, безумовно, сприятиме проведений 5-14 грудня 2001 році перепис населення України.

Основними завданнями та цілями державної демографічної політики в Україні є:

              1. Забезпечення стабілізації та зростання народжуваності населення.

              2. Зменшення смертності в країні, особливо дитячої і чоловічої.

              3. Оздоровлення жінок (поліпшення організації та умов їх праці, побуту, відпочинку).

              4. Зниження захворюваності населення.

              5. Усунення небажаних міграційних процесів (гіпертрофованих переміщень із села в місто і навпаки, нерегульована еміграція та еміграція тощо).

              6. Поліпшення і захист природного середовища, здійснення екологічного моніторингу.

              7. Виховання у населення демографічної культури, ставлення до життя і здоров’я як до найбільшого дарунку природи.

              8. Здійснення ефективної молодіжної політики. Захист інтересів та умов праці і побуту молоді (конкретно про заходи з реалізації молодіжної політики дивись в наступному параграфі).

Безумовно, реалізація демографічної політики вимагає високого рівня розвитку економіки, соціально орієнтованих ринкових реформ, соціальної захищеності громадян, ліквідації безробіття, створення досконалої системи охорони здоров’я людей, дитинства і материнства та ін.

5.3. Сутність і завдання соціології молоді.

Соціологія молоді – це галузь соціологічного знання, що вивчає молодь як специфічну соціально-демографічну спільноту.

Ця галузь соціології виникла у 20-ті роки ХХ століття. Серед перших соціологічних праць про молодь на Заході були дослідження К.Мангейма – “Проблема поколінь” і Е.Ліхтенштейна – “Скептичне покоління”.

В ці ж роки започаткувалась соціологія молоді і в колишньому СРСР. Особливого розвитку вона набула в 60-ті роки, у часи хрущовської “відлиги”. І хоча в ній були певні позитивні набутки, вона не уникала ідеологізації та ідеалізації теорії і практики молодіжного життя того періоду.

Основними завданнями сучасної соціології молоді є:

  1. Подальший розвиток соціологічної теорії молоді, методології її дослідження з врахуванням теперішніх реалій.

  2. Вдосконалення методики і практики конкретно-соціологічних досліджень молодого покоління.

  3. З’ясування корінних інтересів і потреб молоді в нових умовах життєдіяльності.

  4. Створення правдивого соціального портрету молоді.

  5. Виявлення і аналіз існуючих нині соціальних проблем молоді та їх причин.

  6. Дослідження тенденцій і закономірностей розвитку молоді та проблеми поколінь.

  7. Розробка науково обгрунтованих рекомендацій і пропозицій для вирішення означених проблем та успішної соціалізації підростаючого покоління. В кінцевому підсумку – для розробки і проведення ефективної державної молодіжної політики в цілому, стратегії і тактики створення належних умов для життєдіяльності та підвищення соціальної активності молоді.

Зазначимо, що дослідження проблем молоді, її життя, участі у створення формальних і неформальних громадських об’єднань тощо є предметом ювенології – складової соціології і сучасної науки про людину в цілому.

Сучасна соціологія визначає молодь як специфічну соціально-демографічну групу, яка має:

а) певні вікові параметри – 14-29 р. (науковці продовжують цей вік до 35 років);

б) незавершеність процесу соціалізації, тобто засвоєння соціально-культурних цінностей і рис, існуючих в суспільстві, входження в нього підростаючого покоління;

в) відсутність повного статусу дорослих у суспільному та особистому житті;

г) наявність особливостей культури, фізіології, психіки, мислення і поведінки. Тобто молоді притаманна своя духовна і фізична субкультура. Відомо, що молодь відрізняє гострота сприймання дійсності, емоційність, максималізм, ціннісні орієнтації, особливості дозвілля, споживання тощо. Це вікова група, що бере “життєвий старт”, набуває освіту, професію, починає трудову діяльність, створює сім’ю тощо, врешті-решт прагне реалізувати себе як особистість, самоствердитись.

Існує думка, що молодь, зазвичай, є носієм нового способу життя і соціального динамізму, володіє новими професіями, вільніша в поведінці тощо. Хоча цей інноваційний характер молоді багато в чому залежить від типу формації, соціальної організації і стану певного суспільства. Відомо, що кризовий стан, антигуманні і антидемократичні риси суспільства унеможливлюють виховання якісно зрілого покоління. І навпаки, суспільство, де панують високі ідеали гуманізму, соціальної справедливості і моралі, формує молодих людей високого гатунку, всебічно розвинутих і соціально активних.

Молодь постає в двох іпостасях: як об’єкт впливу державної молодіжної політики і як активний суб’єкт суспільного життя і розвитку. Перше передбачає створення належних соціально-економічних, культурних, політичних та інших умов життєдіяльності молоді, задоволення її потреб та інтересів, виховання, цілеспрямовану соціалізацію. Друге визначає молодь як активний чинник суспільних перетворень, молоду енергію та силу в служінні своєму народу, в самореалізації, самоутвердженні, самовизначенні.

Важливим є питання про вікові межі молоді. “Нижній” рубіж молоді частіше визначають у зв’язку з її переходом від дитинства до молодості, тобто періодом статевого визрівання, з початком професійного навчання, із пробудженням почуттів та інтересу до суспільства, до ближнього. Цей період триває від 14-20 років і називається юністю.

“Верхні” межі молоді одні науковці пов’язують із закінченням професійного навчання, інші – зі шлюбом, деякі орієнтуються на досягнення економічної самостійності. Терміни тут неоднакові: від 25 до 35 років. За статистикою ця межа – 29 років, а в Законі України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді” записано: молоддю вважаються громадяни віком від 15 до 28 років.

Внутрішня структура молоді досить різноманітна. Вона обіймає молодіжні групи за статтю, віком, рівнем освіти, професією, територією (міська та сільська молодь), зайнятістю (працююча, непрацююча, учнівська, студентська та інша молодь), за соціальним станом (робітнича, селянська, інтелігентська, елітна і т.п. молодь). Кожна із перелічених груп молоді має свої особливості, відмінності у способі життя, культурі та соціальній ролі.

5.4. Соціальні проблеми молоді та основні

напрямки молодіжної політики.

Світова молодіжна спільнота потерпає нині від багатьох негативних соціальних чинників, проблем, суперечностей. Зокрема, соціологам вдалося виокремити низку суперечностей, що утруднюють процес соціалізації молодої людини. Це помітний розрив: між біологічним і соціальним визріванням (з одного боку, акселерація, з іншого, – молодіжний соціальний інфантилізм, споживацтво ); неузгодженість між темпами соціально-культурного розвитку суспільства і темпами засвоєння молоддю відповідних цінностей ; старіння суспільства, а відтак розбіжність між реальними можливостями вертикальної мобільності в суспільстві та вимогами молоді, що вступає в життя; неузгодженість між сім’єю та іншими соціальними інститутами, що заповнюються молодіжною субкультурою, а також невідповідність між потребами молоді в освіті, вихованні, культурі та реальними умовами їх задоволення в суспільстві.

Загалом, як стверджують соціологи, молодь – це одна з найбільш уражених в економічному , соціально-правовому відношенні соціальна спільнота, яка, зазвичай, живе за умов підвищеної соціальної напруги і психологічного дискомфорту. Це стосується як усього світу, так і України, особливо за умов її теперішнього кризового стану .

Передусім зазначимо, що в зв’язку із зменшенням в Україні народжуваності та збільшенням дитячої смертності , питома вага молоді щодо всього населення постійно скорочується. За останні 10 років її кількість знизилася з 22 до 20%.

В економічній сфері молодь потерпає від низької заробітної плати порівняно з середньою по країні. Вона вимушена вдаватись до додаткового підробітку, нерідко до виконання фізично важких, шкідливих, непривабливих робіт, до посилення матеріальної залежності від батьків. Відсутність економічної самостійності для більшості молоді – одна з причин соціальної нестабільності, формує у молоді відчуття власної неповноцінності, залежності від інших людей.

Щодо професійного самовизначення молоді , то ця проблема започатковується вже з одержанням середньої загальної освіти. Адже якість її різна: міська та сільська середня школа, ліцей, гімназія, спеціальна середня школа, ПТУ тощо. Звідси неоднакові шанси отримати вищу освіту. До того ж поширення платного навчання далеко не всім “по кишені”. Випускників вузів, коледжів, училищ тощо підстерігає небезпека непрацевлаштування, або робота не за фахом, а в подальшому – труднощі професійного росту, кар’єри . Більш того, потрапляючи на роботу в неформальний або тіньовий сектор економіки, молодь стає об’єктом визиску. Приміром, сьогодні в Україні в тіньовому секторі економіки працює 21% молодих людей у віці 15–28 років; у віці ж 20-28 років цей відсоток зростає до 25,3. Некраще становище і в соціальній сфері . Насамперед це стосується молодих новостворених сімей з їх нестачею житла. Загалом бідність, приниження, нерівноправність, наркоманія і токсикоманія, алкоголізм та проституція, злочинність та безпритульність, підвищена захворюваність та смертність далеко не повний перелік молодіжних соціальних проблем та девіантної поведінки. Турбує те ,що означені негаразди мають тенденцію до зростання та ускладнення як у світі, особливо в країнах, що розвиваються , так і в нашій країні. Достатньо нагадати, що серед безробітних частка молоді складає 45-50%; серед наркоманів також переважає молодь. Приміром, в Україні на 2001 р. на диспансерному обліку перебуває 91,5 тис. чоловік( але, за оцінками МВС України, наркоманів у 9-12 разів більше). Середній їх вік – 20 років. Причому чисельність наркоманів постійно зростає. Теж можна сказати і про збільшення молодіжної захворюваності, в тому числі особливо небезпечної. Зокрема, в світі понад 65 мільйонів осіб інфіковано СНІДом, а в Україні – 200 тисяч, серед них збільшується саме молодіжний контингент хворих, а відтак і смертність.

Поширюється девіантна і деліквентна поведінка молоді, зростає злочинність. За останні 10 років вона виросла в Україні на 12%. Щорічно у скоєні тяжких злочинів бере участь більше 25 тис. молодих людей. У складі засуджених за різні злочини молодь віком від 14 до 29 років складає 56%.

Системна криза, в якій перебуває сучасна молодь в Україні, позначилась і на духовному потенціалі молодих людей. Відомо, що коефіцієнт інтелектуального рівня молоді України у 90-ті роки перемістився у світовому рейтингу з 3-го на 42 місце. Безумовно , це не означає повної відсутності позитивних зрушень в сфері інтелектуального молодіжного розвитку. Але цей позитив поки що вибірковий і ситуативний, а не масовий; стабільний.

Хотілося б бачити вищим рівень політичної активності в молодіжному середовищі нашого суспільства. Як свідчать соціологічні дослідження і політична практика, нині більшості молодих людей притаманна низька політична культура та політична активність, нігілізм і скептицизм, розчарування та апатія до суспільно-політичного життя. Тому значна частина молоді займає пасивну, вичікувальну позицію, і лише 10-15% молоді готові діяти активно. Проте поступово стає помітнішою активізація політичної поведінки різних молодіжних груп, зокрема , українського студентства, національно-патріотичних організацій та молоді інших ідейно-політичних орієнтацій. Процеси політизації молоді проглядаються і в світовому масштабі. Молодіжний рух набирає силу. Це помітно в діяльності ліберально-демократичних , соціал-демократичних ,елітарних, екологічних, підприємницьких, соціалістичних, глобалістських, християнсько-демократичних та багатьох інших громадських і політичних об’єднань. Вони зливаються в широкий міжнародний фронт боротьби молоді за свої права і свободи, за демократію та соціальну справедливість, за мир і добробут.

Не можна оминути і дозвільний аспект молодіжної проблематики, раціональне використання молоддю вільного часу, стан її культурної творчості. Констатуючи природне тяжіння молоді до різних видів мистецтва, фізкультури і спорту, до спілкування і т.п., а також її певні досягнення на цьому поприщі, не можна замовчати наявність глибокої світової духовно-культурної кризи, в яку нині потрапила молодь. Ця криза нині поглиблюється, і, як і раніше, постає у вигляді так званої “масової культури”. Її складові: споживацьке ставлення до духовних цінностей; марнотратство вільного часу; безоглядний гедонізм і безпроблемність; відсутність суспільних ідеалів (не плутати з ідеалізацією, обожнюванням кумирів та моди); культ насильства і сексу; аморалізм; комерціалізація рок-музики та “рокізація” естради, що створює поп-індустрію; втрата інтересу до класичного мистецтва і літератури; занепад фізичного розвитку особистості та ін. Саме ці явища і процеси стрімко поширюються серед молоді і в сучасному українському суспільстві. Наприклад, за даними соціологічних досліджень в Україні студентська молодь більше орієнтується на пасивне дозвілля, нехтування фізичною культурою, творчістю. Зокрема, 52,6% опитаних віддають перевагу у вільний час перегляду художніх фільмів, 30,9% - дискотеці, водночас тільки 2% - заняттю в гуртках, 3% - спорту; 6,7% - грі на музичних інструментах і т.п. Спостерігається помірне збільшення інтересу молоді до релігії.

На жаль, нині не тільки в Україні, а й багатьох державах світу бракує належних умов для духовного і фізичного розвитку молоді, всебічного та гармонічного формування особистості. Соціологи вказують на наявність “відчуження” молоді. Звісно воно не є суто сучасне чи українське явище. Його форми і види змінюються в часі. Але саме “нове відчуження” типове для України, Росії та країн СНД тим, що, по-перше, воно пов’язане з переходом до нового типу суспільства і тим, що набуває нових форм – відхилення поведінки без причини, без будь-яких припущень стосовно перспектив на майбутнє. Ці два фактори тісно взаємопов’язані. Деякі соціологи вважають, що значна частина молоді поділяє “відчужені погляди”. До них передусім належать прихильники концепції “суспільства, що змінилося”.

Основними тенденціями соціального самовизначення молоді на сучасному етапі в Україні є:

  • відносно високі стандарти споживання, які розраховані на нетрудові прибутки;

  • водночас наявна економічна пасивність молоді, відсутність готовності до праці в нових економічних умовах ринкової економіки;

  • заперечення можливості повернення до минулого суспільного ладу та невизначеність власного місця і ролі у побудові нового;

  • руйнація традиційних форм соціалізації, що існували в минулому (опіка держави);

  • розширення можливостей самостійного вибору життєвого шляху при одночасному зростанні особистої відповідальності;

  • поява нових соціальних посередників, не властивих для самовизначення минулих поколінь: приватний бізнес, кооперативи, різні форми власності, нові джерела інформації та ін.;

  • посилення соціальних регіональних та національних відмінностей та зростання їх питомої ваги в життєвому самовизначенні молоді;

  • зменшення представництва молоді в управлінських структурах, в різних ешелонах влади;

  • загострення проблеми поколінь, тобто розбіжності між сьогоднішніми ціннісними орієнтаціями і переконаннями молоді та очікуванням дорослих, в т.ч. батьків, ідеали і переконання яких багато в чому не збігаються з нинішніми молодіжними поглядами.

Цікаве питання щодо самооцінки молоддю свого покоління і його перспектив. В ході соціологічного дослідження в Українському державному університеті водного господарства та природокористування досліджувалось питання “До якого типу покоління відносить себе студентство?” були одержані такі відповіді. Абсолютна більшість обстежених (71,9%) назвали себе представниками покоління надії, 13,1% - втраченого покоління, 15% - не визначилися. Все це вселяє певний оптимізм.

Вирішення соціальних проблем молоді в Україні потребує дійової державної молодіжної політики з боку держави і громадських об’єднань, допомоги підприємницьких структур, фондів, асоціацій тощо.

Основними завданнями цієї політики можна назвати: вирівнювання стартових позицій молоді; розвиток кредитування молоді та молодих сімей на сприятливих умовах; надання пільг для працевлаштування випускників навчальних закладів; організація служб профорієнтації, перепідготовки та працевлаштування молоді, а також служб юридичної допомоги і консультування юнаків і дівчат; удосконалення законодавства для створення гарантій з отриманням молоддю переважно безоплатної освіти і фахової перепідготовки, для попередження або компенсування можливих форм дискримінації молоді в будь-якій сфері; підтримка політичного визначення молоді, сприяння молодіжним політизованим організаціям просоціального спрямування; зміцнення державної і комерційної матеріальної бази для раціонального проведення молодіжного дозвілля, медичного обслуговування і профілактики хвороб; значне збільшення допомоги молодіжним і багатодітним сім’ям та ін.

В Україні прийнято ряд державних документів щодо молодіжної політики: декларація “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” (грудень 1992 р.), цільова програма “Молодь – майбутнє України” (1997 р.), постанову “Про підтримку ініціативи молодіжних організацій України щодо залучення молоді до реалізації державної політики” та ін.

Як бачимо правова основа для проведення державної молодіжної політики є (хоча і в першому наближенні), необхідно лише суттєве прискорення її втілення в життя.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

1. Соціологія як наука
Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. «Два підходи до розуміння суспільства І людини»

Соціологія
Соціологія: навчально – методичний комплекс / За ред. Щудло С. А., Романіва Т. М., Мірчук І. Л.– Дрогобич: Вимір, 2007

1. Соціологія як наука Питання Поняття соціології
Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики...

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Реферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Соціальні проблеми молоді...
Розділ молодь: особливості соціально-демографічної групи в минулому та в наш час

Методичні вказівки до вивчення курсу
Методичні вказівки до вивчання курсу "Соціологія життєвого середовища" для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм...

1. Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

«Фізика – наука, яка відповідає на питання «чому?»»
Розгадування кросвордів, вікторин, виконання цікавих завдань та фішок для допитливих

1. Виникнення економічної теорії. Економічна теорія як універсальна...
...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка