Пошук по сайту


ТЕМА 4. Соціально-територіальна (поселенська) структура суспільства - 1. Соціологія як наука

1. Соціологія як наука

Сторінка4/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
ТЕМА 4. Соціально-територіальна (поселенська) структура суспільства.
4.1. Соціально-територіальні спільності: сутність та різновиди.

Складовою частиною соціальної структури суспільства є соціально-територіальні спільності, що уособлюють поділ населення за місцем постійного проживання. У процесі їх дослідження основна увага приділяється вивченню найбільш характерних рис та особливостей, що відрізняють одну територіальну спільність від іншої, з’ясуванню тенденцій їх розвитку, розробці рекомендацій для розв’язання проблем, притаманних даній території.

Який же зміст вкладають соціологи в питання соціально-територіальна спільність? Це сукупність людей певної території, між якими виникають соціальні зв’язки, це спільність людей, що мають віками вироблене відношення до конкретної господарчо освоєної території.

Основними ознаками соціально-територіальних спільностей є:

  • Наявність різноманітних стійких зв’язків між людьми, включених в дану спільність;

  • Однорідність об’єктивних умов їх життєдіяльності;

  • Певна цілісність структур, в рамках яких функціонує соціально-територіальна спільність.

Соціально-територіальні спільності мінливі і рухомі по суті, що багато в чому залежить від таких об’єктивних факторів: географічного розташування, наявності природних копалин, кліматичних умов, екології тощо.

Розрізняються соціально-територіальні спільності за наступними параметрами:

  • Розміром території;

  • Щільністю населення;

  • Особливостями політичного життя;

  • Соціальним та національним складом;

  • Рівнем економічного та культурного розвитку.

Соціологи виділяють декілька видів соціально-територіальних спільностей: первинний; регіони і типи населень.

Особливості первинного виду соціально-територіальних спільностей:

а) Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території країни на окремі частини — адміністративно-територіальні одиниці (краї, області, провінції, департаменти, губернії, волості, райони, сільські управи та ін.), на основі якого створюються і діють органи державної влади і управління на місцях. Такий устрій притаманний унітарним державам, де все підпорядковано єдиному центру.

Територіальний устрій конкретної держави визначається конституціями або іншими законами держави. Зокрема, Конституція України проголошує: стаття 132 “Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних, демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій”. Стаття 133 передбачає, що “систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села”.

В адміністративно-територіальному відношення Україна поділена на 480 районів та 120 районів у містах, які об’єднані в 24 області та автономну республіку. І в кожному районі є адміністрація, є рада, є податкова адміністрація, є відділення міліції, ДАІ, суд, пожежники, санстанція, архітектура, відділення зв’язку та ін. служби.

б) Політико-адміністративний устрій. У відповідності з ним країна поділена на території, кожна з яких являє собою певне державне утворення (штати — США, землі — Німеччина, республіки — Росія тощо). Кожна з таких територій має свою конституцію, відповідні їй органи управління, суд, законодавчу базу та ін. Проте їх правові, соціальні та культурні функції не виходять за межі федеральної конституції і федеральних законів. Політико-адміністративний поділ держави притаманний федераціям.

Регіон (від англ. — region — область, округ) — в широкому розумінні — це будь-яка територіальна спільність людей; у вузькому — це визначена одиниця територіальної структури (область, частина країни, група країн), яка складає більш менш єдиний територіально-господарчий комплекс. Системоутворюючими ознаками регіонів як цілісних соціально-економічних систем є: спільність економічного життя, культурна і соціальна своєрідність, загальні риси способу життя населення. Відособлення регіонів має, за звичай, об’єктивні причини і пов’язане, передусім, з такими факторами, як характер заселення даної території, географічне положення, характер і особливості проведення індустріалізації, ринкових відносин, склад населення та ін. Все це обумовлює поділ країни, або певних територій, на регіони. В Україні, зокрема, умовно виділяється: Західний, Східний, Центральний та Південний регіони. У США нараховується 282 регіони, у Франції — 26 і т. д. Регіонами є також Європа, Азія, Близький Схід тощо. Регіональна структура суспільства переважно обумовлена роллю і місцем, що займають регіони в суспільному поділі праці. В залежності від цього відокремлюють такі типи регіонів: індустріальні, індустріально-аграрні, аграрні та ін.

Типи поселень — це історично утворені, обумовлені поділом праці форми соціальної та просторової організації суспільного виробництва і проживання населення. До них відносяться, передусім, сільські та міські поселення (місто, село, селища міського типу, хутора тощо), які є предметом вивчення спеціальних соціологічних теорій.

4.2. Соціологія міста і села.

Сучасне місто — це найбільш поширена форма розселення людей, зайнятих переважно несільськогосподарською працею. Перші міста почали виникати у VIII-III тис. до нашої ери у Індії, Китаї та Північній Америці внаслідок:

  1. суспільного поділу праці, тобто відокремлення ремесла від сільського господарства;

  2. розвитку промисловості, ремесел та торгівлі;

  3. виникнення могутніх держав;

  4. поширення релігійних вірувань.

Типовим для забудови стародавніх міст було те, що вони були огороджені кам’яними стінами, найбільший майдан перетворювався на місце публічних зборів громадян, у центрі функціонував ринок, головні будови розташовувалися поблизу релігійних місць, муніципалітетів тощо, правлячі кола, як правило, проживали у центрі міста.

Сучасне місто — це, у переважній більшості, концентроване коло, поділене на сегменти. У центрі розташовані ділові фірми і культурні заклади; його оточують квартали, де живуть нижчі верстви населення; у приміській зоні проживають люди з високим рівнем достатку. Містами визнаються лише ті населені пункти, що мають певну людність: Данія — понад 250 чол., Малайзія — 1 тис. чол., Непал — 5 тис. чол., США — 5 тис. чол., Японія — 50 тис. чол., Україна — 10 тис. чол. і т. д.

Міста розрізняють між собою чисельністю населення, рівнем та спрямованістю економічного, соціального та культурного розвитку (адміністративні та культурні центри, історичні пам’ятки, міста-фортеці, прикордонні міста, релігійні центри тощо).

Що ж собою являє соціологія міста, які соціальні проблеми вона досліджує? Соціологія міста — це галузь знань, що розкриває конкретні особливості розвитку і функціонування міста в певних історичних умовах, вивчає соціальні процеси, форми та інститути урбанізації. Об’єктом пізнання соціології міста є місто як соціально-територіальна (просторова) спільність, комплекс соціальних сфер та інститутів, як поселенська структура, як основна підсистема в системі розселення людей. Предметом вивчення — є соціальна сутність, генезис, функції, загальні, специфічні та емпіричні особливості міста як соціальної системи.

В основне коло проблем соціології міста входить:

  • вивчення ролі міста в суспільстві та системі розселення;

  • основні причини появи міста і фактори, що впливають на його розвиток, урбанізація;

  • визначення основних підсистем міста та їх взаємозв’язок;

  • соціальна стратифікація міста та етнічний склад населення;

  • особливості міського способу життя і спілкування;

  • соціологія міста та ін.

Значне місце в соціології міста належить процесам урбанізації. Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — це історичний процес зростання і підвищення ролі міст в розвитку суспільства, обумовлений об’єктивною необхідністю концентрації та інтеграції матеріального та духовного виробництва, форм і засобів соціального спілкування.

Урбанізація пов’язана з процесами територіальної локалізації різних сторін суспільного життя у великих містах, які перетворюються на провідні центри управління розвитком суспільства, науково-технічного та культурного прогресу. Зміст процесу урбанізації розкривається через діяння двох взаємопов’язаних тенденцій. Перша полягає в зосередженні економічного і культурного потенціалу суспільства у великих міських центрах, що створює умови для їхнього прискореного та ефективного розвитку; друга виявляється в поширенні результатів діяльності провідних центрів на інші регіони країн, суспільство в цілому.

Сучасний етап урбанізації органічно пов’язаний з науково-технічною революцією, він характеризується утворенням міських агломерацій — нових функціонально-просторових форм організації виробництва і розселення людей, посиленням ролі “виробництва знань” і соціальної інформації, значним розвитком людської культури і способу життя.

Агломерація — це сполучення населених пунктів головним чином міських в одне ціле з інтенсивними господарськими, трудовими і культурно-побутовими зв’язками.

В Україні є ряд великих агломерацій — київська, харківська, донецька, львівська, що порушують принципово нові соціальні проблеми, викликані проживанням величезної чисельності населення на обмеженій території.

Поряд з агломераціями виникають мегаполіси (від грец. megalu — великий, nolis — місто) — найбільша форма розселення, яка утворилася в результаті зрощування великої кількості сусідніх міських агломерацій. Прикладом є у США мегаполіс, розташований вздовж Атлантичного узбережжя (Бостон, Вашингтон), населення якого складає близько 50млн.чоловік.

Науково-технічний прогрес, з одного боку, сприяє розв’язанню проблем розвитку міст, з другого — постійно висуває нові проблеми, пов’язані з прискоренням процесів урбанізації. Швидке зростання міського населення ускладнює послідовне вирішення проблем трудових ресурсів у масштабі регіонів, загострює екологічну ситуацію. Внутрішні суперечності урбанізації розв’язуються на основі реалізації комплексних програм розвитку міст, що зв’язують в єдине ціле вузлові питання підвищення ефективності виробництва, вдосконалення кооперації та спеціалізації промисловості й пов’язані з ними проблеми містобудування, оптимального використання трудових ресурсів і території міста з тим, щоб створити найбільш сприятливі умови для праці і відпочинку людини, всебічного розвитку її інтересів і здібностей, задоволення матеріальних і духовних потреб.

В умовах урбанізації міста стають носіями революціонізуючої дії великої промисловості, наслідком якої є ріст соціальних суперечностей. Урбанізація призводить до становлення і поширення нових і розвинутих форм способу життя і соціальної організації, до прискорення розвитку основних соціально-класових і групових можливостей навіть до загострення суперечностей, що базуються на об’єктивних процесах удосконалення базових, а отже, і соціально-політичних відносинах.

Урбанізація зв’язана з перетворенням середовища проживання людини, сфер її повсякденної життєдіяльності, методів задоволення потреб, поширенням типу побутової культури і дозвілля за прогресивними зв‘язками, що виникають у великих містах. Разом з тим, урбанізація може супроводжуватись відставанням розвитку соціальної сфери села, умов життя сільських трудівників. Соціологія використовує і таке поняття як субурбанізація. Це територія, що розташована поблизу міст. Вона заселяється заможними людьми. Внаслідок відбувається так звана експансія передмість (пригородів). Але існує і протилежна тенденція — джентрифікація. Суть її в тому, що багаті люди переселяються в котеджі у місто.

Соціологія досліджує, аналізує міський спосіб життя, виділяє такі його основні ознаки:

  • переважання вторинних контактів: ділових, короткочасних, анонімних зв’язків;

  • зниження значення територіальних спільностей, відмирання сусідських стосунків і спілкувань;

  • наявність великої кількості груп людей за інтересами і багатоманітність стереотипів, форм проведення вільного часу;

  • зменшення соціального значення сім’ї і передача багатьох її функцій різним інститутам, послаблення зв’язків і залежності між родичами;

  • зниження ролі традицій у регулюванні поведінки особистості в результаті підвищення значення формального соціального контролю в цій галузі;

  • нестійкість соціального статусу міського жителя, підвищення його соціальної мобільності.

Сучасним містам України, способу життя їх мешканців властиві такі специфічні ознаки: зайнятість населення переважно індустріальними формами праці, а звідси його соціально-професійна структура: відносно високопросторова, професійна й соціальна мобільність; широкий вибір видів праці і дозвілля, а також високий відсоток безробіття; значна відстань між житлом і місцем праці; переважання державного і кооперативного житлового фонду над приватним; зміна ролі особистого підсобного господарства (садово-городня ділянка), перетворення її в джерело засобів існування малозабезпечених, низькооплачуваних верств міського населення; великий обсяг необхідної для людини інформації, що веде до психологічних перевантажень і вимагає нових методів організації відпочинку; значний ступінь етнічної інтеграції і соціально-етнічні різновиди в сімейно-дружніх зв’язках, що вимагають особливо чіткої програми реалізації національно-етнічних інтересів у суспільстві тощо.

Соціологія міста, особливо прикладна, спрямована на удосконалення соціально-територіальної спільності, на вирішення існуючих проблем. Зокрема, неудосконаленості міст як форми просторової організації населення; прорахунків у розміщенні виробничих об’єктів; стихійності міграційних та демографічних процесів; статево-вікової диспропорції, особливо у монопромислових містах; нераціонального використання трудових ресурсів; недостатньо розвинутої сфери послуг та культури; зростаючої злочинності тощо.

Нормалізація функціонування сучасних міст вимагає:

  • стримування подальшого зростання великих міст (контрурбанізація), недопущення розміщення в них нових підприємств;

  • відкриття нових виробництв з урахуванням раціонального використання праці чоловіків і жінок;

  • створення філіалів крупних підприємств у малих містах;

  • збільшення вимог до архітектурної забудови міст, естетичного оформлення і благоустрою;

  • таке планування розвитку міст, щоб воно було комплексним, системним, безперервним, пов’язаним з іншими аспектами планування суспільного життя.

Функції міста:

  1. Промислові;

  2. Адміністративні;

  3. Військові;

  4. Розвиток освіти, науки, культури;

  5. Транспортні, зв’язку;

  6. Торгівельні;

  7. Соціального обслуговування.

Село (сільське поселення) — це соціально-територіальна спільність людей, життєдіяльність яких пов’язана головним чином з сільськогосподарською працею, природою, що характеризуються специфічними рисами:

  • переважно невеликою густотою населення і незначною кількістю людей, які проживають на даній території;

  • обмеженістю видів діяльності, що обумовлює низький рівень трудової мобільності;

  • значним відставанням інфраструктури села від інфраструктури міста (інфраструктура — це комплекс галузей господарства, який обслуговує виробництво, включає будівництво доріг, мостів, забезпеченість зв’язком, каналізацією, водопостачанням, розвиток науки, освіти, охорони здоров’я та ін.);

  • переважно примітивною архітектурою і хаотичним розміщенням будівель тощо.

Наведене свідчить не тільки про особливості сільських поселень але й про те, що село багато в чому поступається перед містом. Зокрема, в Україні село має нижчий ніж у місті рівень розвитку продуктивних сил, поступається характером і зрілістю виробничих відносин, побутових умов, насиченістю закладів культури, охорони здоров’я, торгівлі тощо.

У більшості країн світу основну частину сільських поселень складають ті, які пов’язані з сільськогосподарським виробництвом. Проте існують і несільськогосподарські сільські поселення: промислові, лісопромислові, лісоохоронні, транспортні, рекреаційні (відпочинок), а також змішані — агропромислові.

На планеті Земля переважають сільські поселення і сільське населення у Китаї, Індії, багатьох країнах Африки. Орієнтовно, включаючи односімейні житлові точки, в світі нараховується близько 12-20 млн. сільським поселень. В Україні 28,6 тис. сільських поселень (1991 рік), в тому числі 5,6 малих (менше 100 жителів), 5 тис. великих (понад 1000 жителів). У останніх мешкає 54,6 % сільського населення країни. Всього в Україні в сільській місцевості проживає 36 % населення.

Соціологія села (соціологія аграрна) — це галузева соціологічна наука, що вивчає соціальну організацію та структуру сільськогосподарського виробництва, тобто систему соціальних відносин між його працівниками, їх групами, колективами, вплив людського чинника на аграрне виробництво. Така система соціальних відносин включає в себе сукупність позицій, функцій, ролей, ціннісних орієнтацій, взаємодій працівників у межах виробничих структур (сільськогосподарські підприємства, колективи, групи, окремі фермерські господарства тощо).

Соціологи України в своїх дослідженнях особливу увагу приділяють таким актуальним проблемам сучасного села:

  • конфронтації цінностей (колективістських та індивідуалістських) у зв’язку із запровадженням інституту приватної власності на землю, фермерського (підприємницького) господарства;

  • долі сільської територіальної громади у світлі нинішніх руйнівних реформ в агропромисловому комплексі;

  • виявлення оптимального варіанта соціальної інфраструктури для сільських поселень (села, хутора);

  • оптимізація сфери дозвілля та відпочинку сільських жителів;

  • створення соціальних інститутів, що контролюють дотримання екологічних вимог у природокористуванні виробниками сільськогосподарської продукції.

Соціологічна наука пропонує для вирішення названих проблем реорганізацію стихійно сформованого сільського соціуму шляхом впровадження в життя оптимальних структур розселення населення; створення нового типу поселень сільських жителів, які б повніше забезпечували задоволення їх життєвих потреб; утворення цілісних індустріально-аграрних комплексів з широкими можливостями вибору зайнятості.

Значне місце у соціологічних дослідженнях посідає своєрідний сільський спосіб життя, котрий історично складається на грунті патріархальної сільської общини у процесі розвитку землеробства, скотарства, рибальства, мисливства, збиральництва та інших способів господарської діяльності. Цей спосіб функціонує на основі органічної єдності людини з природою. Він характеризується безпосередністю контактів селян, пріоритетністю неформальних відносин перед формальними, генетичною причетністю до загальної долі общини, громади, роду, племені. Усі члени сільської спільності знають один одного ще з діда-прадіда, а тому пов’язані між собою мораллю відвертості як у дружбі, так і у ворогуванні й горі. Природна циклічність сільського життя, однакова залежність у всіх від кліматичних умов існування, спільність потреб у веденні домашнього господарства та організації сільськогосподарського виробництва породжують особливий соціальний тип селянина, котрий є носієм величезного потенціалу душевної щирості. В селі великий вплив на поведінку людей мають звичаї, традиції, церква, місцеві авторитети, сусідські та родинні зв’язки, відсутність регламентації робочого часу.

Місто і село це не тільки місце проживання людей. Соціологія розглядає місто і село як осередок суспільства, що охоплює всі етапи людського життя. Вони забезпечують людині працю, споживання матеріальних і духовних благ, підготовку кадрів, охорону здоров’я, захист навколишнього середовища, соціальний захист, охорону соціального порядку, суспільно-політичну діяльність. Тому ці процеси і знаходяться у центрі уваги соціологів.

4.3. Сутність та проблеми міграції.

Міграція (від лат. migratio — переселення) в широкому значенні — процес просторового переміщення людей між поселеннями, регіонами, країнами. У вужчому значенні під міграцією розуміють сукупність переселень людей, пов’язаних зі зміною ними місця проживання на постійну чи на порівняно тривалий строк, що приводить до зміни територіального розміщення населення.

Процеси міграції різняться відстанню між місцем виїзду і місцем поселення; термінами на які переміщаються люди; метою, котру вони ставлять собі при цьому. Виділяють такі типи міграції:

  • внутрішню (переміщення населення в межах країни);

  • зовнішню (еміграцію, пов’язану з переїздом до іншої країни);

  • маятникову (систематичні поїздки на роботу, навчання тощо);

  • сезонну (тимчасові переміщення населення до місць сезонної роботи);

  • постійну (це безповоротний тип переселення);

  • організовану і неорганізовану (стихійну).

Соціологічне вивчення міграції передбачає дослідження її причин і мотивів, кількісного складу мігрантів, їх соціальних та особистих характеристик. Вивчається спрямованість міграційного потоку, тобто з’ясовується територіальні спільності з котрих відбувається відтік населення, і ті, до яких мігранти прибувають, а також вплив міграції на різні соціальні характеристики місць відтоку населення та місць його притоку.

Для багатьох країн зовнішня міграція має виключно важливе значення. Зокрема, країни Західної Європи прагнуть і залучають до праці в своїх країнах мільйони висококваліфікованих молодих спеціалістів з ряду інших держав. Не випадково можливість вільної міграції передбачена міжнародними правовими угодами. Таке право закріплене у загальній Декларації про права людини, прийнятою ООН у 1948 році. В статті 13 Декларації говориться, що кожний громадянин має право:

1) вільно переміщатися та обирати собі місце проживання в межах окремої держави;

2) залишати будь-яку країну, в тому числі власну і повертатися до неї.

За даними ООН за межами країни свого народження проживає за різними оцінками (1966 р.) від 80 до 160 млн. чоловік. До крупних центрів тяжіння населення окрім традиційних країн імміграції — США, Канада, Австралія, додалися країни Західної Європи — відносяться головним чином ФРН, Італія, Франція, Англія, куди тільки за офіційного дозволу властей приїздять близько 2 млн. іноземців, у США — 700-800 тис. на рік.

Для України проблема зовнішньої міграції виникла у 1877 році. Саме тоді спостерігалася перша хвиля еміграції з України – із західноукраїнських земель до Америки. Кількість українців у 1909 році тут становила близько 470 тис.чоловік, а до 1917 року вже досягла півмільйона. У 80 роки ХХ ст. за межами України проживало понад 10 млн. українців, з них за кордонами СРСР близько 4 млн.

За час, що минув після 1990 року, Україна відчула принаймні три періоди міграції:

  1. Імміграційний бум 1991-1992 років, що було викликано загостренням міжнаціональних відносин, розгорянням воєнних конфліктів та території колишнього СРСР. Ці роки відзначилися політичним притоком в Україну слов’яномовних осіб (передусім українців), біженців, депортованих народів та ін.

  2. Міграційна невизначеність 1993 року. Це період, коли над політичними факторами беруть гору економічні. Імміграція в Україну, насамперед з країн СНД та Балтії, значно скоротилася, проте почали пожвавлюватися трудові міграції.

  3. В наступні роки зовнішня міграція досягає загрозливих розмірів, що негативно позначилося на кримінальній ситуації в країні, втраті трудового, інтелектуального потенціалу українського суспільства. За даними статистики щороку з України виїздять за кордон щонайменше 5 млн. громадян з метою поповнення сімейного бюджету.

Досить значною є і внутрішня міграція в Україні, що викликана, по — перше, переселенням у пошуках роботи з відносно перенаселених, малоземельних територій у заново засновані райони сільської місцевості — на сільськогосподарські роботи і в місто (відхідництво); по-друге, міграція населення стає досить значною під впливом соціально-політичних процесів, національних конфліктів; по-третє, серйозно впливають на міграцію населення екологічні проблеми: забруднення навколишнього середовища, стихійні лиха та ін.

Дослідження міграції показує наявність певних закономірностей у соціально-демографічних характеристиках міграційних потоків. Зокрема, у них частка чоловіків завжди вища, ніж у складі населення в цілому. Підвищена міграційна рухливість молоді. Частка самотніх у міграційних потоках більша порівняно із сімейною структурою всього населення. Таким чином, типовий мігрант — це найчастіше молодий неодружений чоловік до 30-ти років. Природно, в місцях, де існує великий відтік населення, порушується соціально-демографічна структура, що відбивається на решті характеристик регіону.

Міграція населення відіграла важливу роль в історії людства. Люди змінюють звичні для них місця проживання через ряд обставин, що змушують їх переселятися в інші місця, регіони, країни. Це, по-перше, виштовхування, яке зв’язане з незадовільними або тяжкими умовами існування індивіда в його рідних місцях. Виштовхування великих мас людей пов’язане із серйозними соціальними потрясіннями, конфліктами, екологічними кризами, стихійними лихами та ін. По-друге, притягання — сукупність привабливих рис або умов для проживання в інших місцях, де високі заробітки, де можна набути високого соціального статусу тощо. Відмінні умови життя уможнюють створення штучно можливостей для управління потоками мігрантів і залучення робочої сили та кваліфікованих кадрів в певні райони, де їх не вистачає. По-третє, шляхи міграції — це характеристика безпосереднього пересування мігрантів з одного географічного місця в інше. З міграцією населення зв’язані процеси заселення, господарчого освоєння і змішування рас, мов і народів.

Міграційні процеси пов’язані також з розвитком міст. Місто поглинає чистину сільського населення, яке прагне одержати спеціальність, освіту, а потім не бажає повертатися на село. Ринкові зв’язки і відносини, що формуються в економіці, сприяють виникненню потреб в посередництві, не зв’язаним безпосередньо з виробництвом. Посередницькі структури створюють певний соціальний вакуум у місті, який заповнюється вихідцями з села. Отже, місто дедалі більше стає тією силою, що викачує робочу силу із села і особливо активізує процес вимивання молоді і старіння села. Ось чому в усі об’єктивні процеси необхідне компетентне втручання, щоб якось регулювати процес міграції. Тим більш, що міграція це не тільки процес переселення із села в міста, а й зворотне явище.

Загальні функції міграції населення:

  • функція рухомості населення, це забезпечує той чи інший рівень просторової рухомості, тобто зміну складу мешканців різних районів і регіонів та багатоманітність проживання окремих громадян, спільностей, верств і прошарків;

  • функція перерозподілу, тобто перерозподілу загальної чисельності населення, пов’язаних з розміщенням продуктивних сил між окремими територіями країни, в тому числі між природними зонами, економічними районами, різними типами сільських і міських поселень;

  • функція селекції населення — зміна якісного складу населення різних територій, що зв’язано з нерівномірною участю в міграційних зонах соціально-демографічних груп та верств, прошарків.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

1. Соціологія як наука
Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. «Два підходи до розуміння суспільства І людини»

Соціологія
Соціологія: навчально – методичний комплекс / За ред. Щудло С. А., Романіва Т. М., Мірчук І. Л.– Дрогобич: Вимір, 2007

1. Соціологія як наука Питання Поняття соціології
Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики...

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Реферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Соціальні проблеми молоді...
Розділ молодь: особливості соціально-демографічної групи в минулому та в наш час

Методичні вказівки до вивчення курсу
Методичні вказівки до вивчання курсу "Соціологія життєвого середовища" для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм...

1. Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

«Фізика – наука, яка відповідає на питання «чому?»»
Розгадування кросвордів, вікторин, виконання цікавих завдань та фішок для допитливих

1. Виникнення економічної теорії. Економічна теорія як універсальна...
...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка