Пошук по сайту


ТЕМА 3. Соціальна структура суспільства - 1. Соціологія як наука

1. Соціологія як наука

Сторінка3/16
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
ТЕМА 3. Соціальна структура суспільства.

3.1. Сутність соціальної структури суспільства та її складові елементи.

Під соціальною структурою суспільства розуміють всю сукупність існуючих в даній країні стійких спільностей людей, а також взаємозв’язки і взаємовідносини між ними.

Основними елементами соціальної структури суспільства є:

  • класи та соціальні верстви (страти);

  • соціально-етнічні спільності (нації, народності, національні та етнічні групи);

  • соціально-демографічні спільності (групи людей за віком, статю, сімейним станом);

  • професійно-кваліфікаційні спільності (за родом занять в тій чи іншій галузі і професії);

  • соціально-територіальні спільності (населення міста, села, регіону).

Таким чином, соціальна структура суспільства в свою чергу складається із ряду структур:

соціально-класової, соціально-етнічної, соціально-демографічної, професійно-кваліфікаційної, соціально-територіальної.
3.2. Сучасні концепції соціально-класової структури суспільства.

Є різні теорії щодо характеру соціальної структури суспільства. З-посеред них:

  • соціальної стратифікації;

  • класів;

  • еліти;

  • середнього класу;

  • соціальної мобільності.

Теорія соціальної стратифікації.

Саме поняття “стратифікація” запозичене із природничих наук: від лат.stratum – пласт, шар, а faciо – робити. В соціології під соціальною стратифікацією розуміють “водночас процес і результат соціального розшарування елементів соціальної структури.” /1, 606/. Як процес, це – відтворення нерівного доступу індивідів та їх об’єднань до дефіцитних благ і ресурсів. Як результат – це ієрархічне, вертикальне розміщення членів суспільства відповідно до міри володіння й розпорядження певними благами. Множина індивідів, для яких така міра є спільною чи близькою за значенням, утворює соціальний прошарок (соціальну верству). Слід особливо підкреслити, що соціальна стратифікація це не просто різне становище в суспільстві різних індивідів, сімей чи навіть верств, але саме нерівне їх становище.

Різні вчені і школи по-різному пояснюють виникнення соціальної нерівності. В англійському словнику із суспільних наук зокрема сказано, що : “Стратифікація – це процес, в результаті якого сім’ї і індивіди виявляються нерівними один одному і групуються в ієрархічно розміщені страти з різним престижем, власністю і владою”.(2, 25).

Основи теорії стратифікації закладені Максом Вебером, який розглядав соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, де поруч з класами і їх відносинами власності важливе місце належить статусним і владним групам. Соціальний статус означає становище особи, яка займає його в суспільстві відповідно до віку, статі, походження професії, сімейного становища. Соціальний статус пов’язаний з престижем, тобто оцінкою індивіда в суспільстві.

У конфліктологічній теорії Р.Дарендорфа вирішальним критерієм у стратифікації визначається розподіл влади в суспільстві, яким забезпечується доступність матеріальних благ і символічних ресурсів у вигляді шани, честі й слави.

Функціональна теорія, що представлена американськими соціологами Т.Парсонсом, Р.Мертоном, К.Девісом, У.Муром та ін., причиною соціальної стратифікації вважає розподіл функцій в суспільстві. Згідно цієї теорії тим, хто виконує найважливіші функції, а також функції, що потребують для свого виконання грунтовної підготовки, компетентності, суспільство забезпечує доступ до тих благ, які в даний час і в даному суспільстві дефіцитні.

Е.Гідденс, англійський соціолог, крім критеріїв багатства, власності й доступу до матеріальних благ та продукції культури, називає і такий критерій поділу на страти як статева належність. Жінки, вважає він, завжди мали нижчий соціальний статус.

Отже, теорія соціальної стратифікації допомагає побачити в повному обсязі ту соціальну нерівність, що існує між індивідами і групами суспільства, а також виявити різноманітні ознаки, що лежать в основі цієї соціальної ієрархії.

Теорія класів. Слід зауважити, що багато соціологів, як в минулому, так і тепер, серед всіх соціальних верств і груп соціальної структури найбільшого значення надають саме класам. Звичайно, зміни в суспільному житті в багатьох розвинутих країнах світу в епоху пізнього модерну, а також реформації посткомуністичних держав поставили на порядок денний питання актуальності суспільної ролі класів. Тому одні вчені поспішили обмежити соціальний простір впливом лише соціальних страт, а інші – основними соціальними акторами визнали тільки еліту.

Перехід від заідеологізованої в радянські часи теорії класів до виключно теорії стратифікації пояснюється різними причинами.

Перший аргумент пов’язаний з пострадянською трансформацією соціальної структури. Вона стає більш фрагментарною, багатоверствовою. Така фрагментарність, або поділ на різні групи, відбувається навіть в межах великих класів, зокрема, робітничого, селянського, а також серед такої соціальної групи, як інтелігенція.

Другий аргумент. Теорія про “смерть класу” розповсюджується і на Заході. (3, 7). Соціологічні дослідження фіксують відносне падіння значення класової ідентифікації на тлі розходження секторів споживання, культури і т.ін. в сучасному світі.

Третій аргумент. В радянській теорії не було повної науково-розробленої класової теорії, хоча був зроблений значний внесок у вивчення соціально-професійних груп (теорії О.Шкаратана, Т.Заславської, Р.Ривкіної, Ю.Арутюняна, Л.Гордона та ін.). Радянське суспільствознавство користувалось значною мірою заідеологізованою, вихолощеною версією марксизму. Водночас, у сучасній західній соціології процеси класоутворення вивчені досить грунтовно. Ці твердження про “кінець класу” підштовхнули дослідників до перевірки даної тези. Упродовж 80-90-х років групами вчених Г.Маршалла, М.Хоута, Дж.Голдторна, Е.Райта, Дж.Еванса та ін. було переконливо показано, що кристалізація класової свідомості в індустріальних країнах залишається високою. А це означає, що класи продовжують бути провідними “акторами” соціальних процесів у сучасних суспільствах. Таким чином, відбувся не “занепад класу”, а сталися зміни змісту соціальних класів та їхнього місця і ролі у сучасних суспільствах. Найістотніші зміни класів такі:

  • зниження ролі традиційних класів;

  • зростання ролі нових класів (зокрема нового середнього класу);

  • зміни в розподілі економічного капіталу;

  • посилення культурних чинників у класовому поділі;

  • розширення внутрішньо-класової різноманітності через індивідуалізацію і стилізацію життя.

Щоб охарактеризувати сутність класу, тобто визначити його ознаки, а також сутність міжкласових відносин на протязі їх історичного розвитку, слід звернутися як до класичної спадщини, так і до сучасних теорій.

Деякі вчені вважають, що саме марксизм вніс найбільший вклад у характеристику класів (4, 36).

Згідно Марксу класи – великі групи людей які відрізняються один від одного насамперед їх відношенням до засобів виробництва.

Класову теорію марксизму розвиває далі М.Вебер. Він вважав, що класова належність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційні, професійні та ін.).

Об’єктивний економічний чинник покладений в основу визначення класів і сучасним англійським соціологом Е.Гіденсом. “Класи, - вказує він, - утворюються залежно від різниці в економічному становищі між угрупуваннями індивідів, нерівностей у володінні та контролі над економічними ресурсами (4, 293)”.

Сучасні західні і вітчизняні соціологи називають і інші ознаки класів. Зокрема, західний соціолог П.Бурдьє до таких ознак відносить не тільки економічні блага, а й такі капітали, як культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), символічний (авторитет, престиж, репутація), або соціальний (зв’язки) (3, 10).

Український соціолог О.Куценко (див. 3), узагальнюючи погляди К.Маркса і М.Вебера, доходить висновку, що класи це, передусім, можливість свідомих колективних дій для реалізації інтересів великої групи людей, які мають подібні соціальні позиції у просторі соціальних нерівностей суспільства. Клас – це соціальна сила, здатна солідарно діяти і змінювати суспільство. Отже, до основних ознак класів вона віднесла не тільки статичні економічні, культурні та соціальні ресурси, але й динамічні, пов’язані з їх спільними діями.

Але, якщо врахувати насамперед основні ознаки, то можна зробити висновок, що соціальні класи – великі соціальні спільності, що сформувалися на базі економічних відмінностей.

Не однозначними є погляди соціологів і на час існування класів та відносини між ними. Маркс вважає, що класи виникають в рабовласницьких і феодальних суспільствах і будуть існувати аж до вищої фази комуністичної формації, комунізму (змінюючи свою природу на її нижчій фазі - соціалізмі).

На противагу цим поглядам – Е.Гіденс розрізняє в історії людства не тільки класову соціальну структуру, а чотири головних види стратифікаційних системи: рабство, касти, стани та класи.

Щодо міжкласових відносин, то згідно марксизму, класова боротьба була проголошена рушійною силою усіх соціально-неоднорідних суспільств.

Немарксистські соціологи дотримуються інших поглядів. Класові суперечності не доводяться ними до антагонізму і непримиренної боротьби. Зокрема, такі вчені, як М.Вебер, визнаючи існування міжкласових суперечностей, радить як їх вирішити. Сучасні суспільства дають ще більше прикладів мирного розв’язання класових проблем.

І, нарешті про те, які ж класи існують в сучасних суспільствах. Більшість соціологів називають три класи – вищий, середній та нижчий. А от Е.Гіденс визначає навіть чотири основних класи для сучасної Великої Британії. Такими, на його погляд, є: вищий, середній або “білі комірці”, робітничий клас або “сині комірці” і найнижчий клас (андерклас)(див. 5). Вищий клас – це люди, які володіють значною власністю (приблизно 1% людей). До середнього класу він відносить власників невеликого бізнесу, менеджерів та людей, котрі виконують висококваліфіковану роботу, службовці, вчителі, медпрацівники та інші. Робітничий клас – люди, що виконують ручну працю. Найнижчий клас – це робітники, що формуються в основному із національних меншин і мають дуже низький життєвий рівень.

Розглянувши класовий підхід до розвитку суспільства, варто наголосити, що не всі соціологи його дотримувались і дотримуються. Частина вчених пояснює соціальну структуру суспільства, виходячи із елітарних позицій.

Теорії еліти. Елітистські погляди виникають з початком розвитку соціально-політичної думки, проте особливо актуальними стають в кінці ХХ ст.

Визнано, що найвагоміший внесок в теорію елітизму зроблено в першій третині ХХ століття трьома відомими соціальними дослідниками Гаетано Моска, Вільфредо Парето і Робертом Міхельсом. Жоден з них не заперечував і ліберально-демократичних цінностей (незважаючи на певні симпатії до італійського фашизму). Проте їхні концепції пізніше використовували як альтернативу західному лібералізму і демократизму.

Зокрема, Моска доводив, що можновладці завжди складають меншість суспільства, незалежно від суспільної форми його організації. Водночас, він наголошував на необхідність юридичного захисту громадянських прав, висловлювався за представницьке керівництво, незважаючи на ідеологічну нераціональність такого способу суспільного управління.

В.Парето розробив систематизовану теорію залежності соціальних і політичних змін від “колообігу правлячих еліт”. Він доводив залежність суспільних відносин від характеру владарюючих, які можуть належати до типу “лисиць” або “левів”. За його висновками, правлячу еліту може заступити тільки інша еліта, при залучені активних елементів із загалом пасивної маси.

Міхельс розглядав виникнення елітизму в організаціях, навіть в таких егалітарних, як соціалістичні партії. З часом у партіях лідери відокремлюються від мас, вважав він, перетворюються в олігархічну структуру, що протилежна масам, і це є “залізним законом” їх розвитку.

І хоча Парето, Моска і Міхельс мали своє власне бачення елітизму, проте спільне для них те, що еліта згідно їх розумінню – це група обраних, вища верства. Ознаки, за якими людей відносять до цієї привілейованої страти, є такі: походження, значні доходи, найвищий індекс у професійній діяльності, особливі чесноти. Тобто, еліта це ті, кому від природи чи за становищем надана влада над іншими. Еліті належить здійснювати політичне керівництво, забезпечувати розвиток суспільства. Така теорія еліти протилежна ідеям демократії.

З переходом багатьох суспільств до розвитку на засадах ліберального демократизму, до суспільств “загального добробуту”, соціальна наука дедалі частіше звертається до так званих “ демократичних теорій елітизму”, що наголошують на тому, що оскільки еліти відіграють помітну роль в управлінні сучасним суспільством, вони не ворожі й несуперечливі щодо сутності демократії як домінуючої форми управління. Таким чином, сучасні дослідники відмежовуються від жорстокого елітизму попередників. Якщо узагальнити ці теорії, то серед них можемо виділити дві основних парадигми (ідеї, що тривалий час продовжують розвиватися різними послідовниками). Згідно першої джерелом виникнення еліт є психологічна структура мас, що має такі риси як пасивність, інертність, невміння перебирати на себе відповідальність, ініціативу тощо. Її розвивають прибічники концепцій “масового суспільства”, “соціології натовпу” і ін. Еліта, у такому розумінні, не є втіленням якихось особливих якостей чи функцій, а швидше явище, що виникає в масовій психології. За висновком відомого теоретика цього підходу В.Райха, “задля того, щоб зайняти вище суспільне положення за умов соціального хаосу, необхідно лише мати достатньо хитрощів, невротичного честолюбства, волі до влади і грубості”(6, 9). Диктатура фашистського типу знаходить своє виправдання в ірраціональній природі та невідповідності пересічної людини вимогам сучасної цивілізації. Отже, тут елітизм пов’язують із антидемократизмом.

В рамках другої парадигми висуваються теорії плюралізації еліт. Зокрема, вони представлені в ідеях таких теоретиків західної суспільно-політичної думки, як З.Бауман, Дж.Хайлі, Дж.Філд та ін. Узагальнивши їх погляди, можна виділити такі спільні риси цих теорій:

  • елітні групи вже не є непохитними авторитетами в межах усієї спільноти, тобто це не якась особлива соціально-стратифікаційна верства, вони представлені в окремих об’єднаннях;

  • теорії плюралізації еліти виявляються і в тому, що її панування, або володарювання є тимчасовим, відкритим до заміщення, залежним не від особливого їх статусу, що раз і назавжди даний, а від здатності та підготовки предендентів виконувати свої функції;

  • новій еліті не належить беззаперечна монополія на істину, право визначати смаки або критерії, що відділяють “добро” від “зла”. Тут авторитетність в одній сфері має доповнюватись авторитетами з інших сфер. Отже, плюралізація еліт виявляється і в їх змінності і взаємозалежності;

  • на відміну від поширених раніше визначень еліти у працях Парето, Міхельса, Моска, де цей термін використовували для визначення осіб, котрі досягли найвищих персональних якостей у своїх професіях, сучасний підхід зосереджений на політичній ефективності осіб, які посіли високі владні позиції, на тому як вони виконують керівні функції і яке місце в управлінні посідають;

  • для нових теорій еліти характерна і така риса її діяльності, що для кращого здійснення своїх соціально-політичних функцій, еліти мають бути незалежними від безпосереднього впливу громадськості або демократичного прийняття рішень, хоча таке положення і викликає заперечення з боку лібералів чи соціалістів. Таким чином, сутність сучасного елітизму втілюється в надідеологічній, надціннісній позиції незалежного фахівця, прагматичного політика, котрий свідомо відсторонюється від мінливих соціальних суперечностей конфліктів.

Отже, представники теорій “плюралізації еліт” вважають, що еліта це особи, котрі посідають стратегічні позиції в громадських і приватних організаціях: уряді, партіях, виробничих фірмах, профспілках, війську, в засобах масової інформації, освітніх інституціях, релігійних об’єднаннях. Якщо йдеться про наднаціональну еліту, такими організаціями виступатимуть ті, лідери яких мають достатній вплив на перебіг та наслідки національної політики (6, 9).

Російський соціолог Ж.Т.Тощенко називає низку якостей, якими повинна володіти еліта (7, 132). По- перше, її служіння вищим інтересам суспільства і захист національних інтересів.

По-друге, відповідність високим моральним якостям, постійна відповідальність за свої справи, людська гідність.

По-третє, високий інтелектуальний рівень, який сприяє раціональному, ефективному вирішенню життєвих проблем.

Таким чином, елітою він вважає не того, хто має більше влади чи грошей (капіталу), а того, хто володіє необхідними громадянськими і моральними якостями.

Теорія середнього класу. Найбільшої ваги та значущості в сучасних цивілізованих країнах набирає середній клас, бо саме він створює у них основні матеріальні та духовні цінності.

На думку більшості соціологів, середній клас має найбільш складну структуру, оскільки об’єднує і бізнесменів, і людей найманої праці (більшість інтелігенції, управлінський персонал середньої та нижчої ланки, фермери, робітники високої кваліфікації та ін.). Доходи осіб, які працюють за наймом, як правило, не нижчі за доходи середньої та дрібної буржуазії. За критеріями доходу та розміру власності до середнього класу часто включають три чверті всього населення. Зростання середнього класу частіше пов’язують з розвитком освіти. Причому традиційно зростання середнього класу розглядається як джерело стабільності та розквіту суспільства. Люди середнього класу працелюбні, наполегливі у досягненні цілей, уміють розпоряджатися благами, цінують надані суспільством можливості для соціальної мобільності. Хоча наявність середнього класу не виключає поляризації суспільства.

Теорія соціальної мобільності. Поняття соціальна мобільність було введено в соціологічний обіг П.Сорокіним у 1927 році і означає переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, тобто між класами, соціальними верствами, групами. Ступінь соціальної мобільності часто використовується або як показник рівня відкритості і рухомості суспільства, або навпаки – його консервативності, замкнутості. Відомо, що у станово-кастовому суспільстві соціальна мобільність майже відсутня. В суспільстві з ринковими відносинами можливість переходу людини з однієї соціальної позициї в іншу не визначається лише родовими ознаками, а багато в чому залежить від самої людини, її творчих здібностей.

Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і вертикальна. Горизонтальна соціальна мобільність – це рух між однорідними в соціальному відношенні позиціями і категоріями населення. Прикладом горизонтальної соціальної мобільності можуть бути – перехід з одного підприємства на інше, з одного громадянства в інше, з однієї професії в іншу, з однієї сім’ї в іншу при розлученні або повторному шлюбі. В усіх цих випадках зміни в соціальному становищі індивіда не відбуваються.

Вертикальна соціальна мобільність – це рух індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу по висхідній (підіймання) або низхідній (пониження).

Крім типів можна виділити також різні форми, види, та рівні соціальної мобільності .

Форми соціальної мобільності для висхідних течій:

  • перехід індивіда з нижньої верстви у вищу;

  • перехід всієї групи (в т.ч. і індивіда) у вищу верству.

Низхідна течія також має дві форми:

  • переміщення індивіда з вищої соціальної позиції на нижчу;

  • пониження статусу групи в цілому.

В залежності від чинників, що зумовлюють мобільність вона буває таких двох видів:

  • мобільність як добровільне переміщення;

  • мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією).

Соціологи вивчають і такі види мобільність:

  • інтергенераційна мобільність, що вказує на співвідношення життєвих позицій індивіда та його батьків;

  • інтрагенераційна – співвідношення життєвих позицій одного індивіда в різні періоди його трудового життя.

Звичайно, для просування вверх важливе значення має і соціальний статус батьків. Розрізняють і різні рівні соціальної мобільності:

  • “близька” – між суміжними ієрархічними структурами;

  • “дальня” – між віддаленими.

До чинників, що зумовлюють соціальну мобільність, відносяться:

  • професійна підготовка;

  • система суспільного устрою (відкритий чи закритий тип суспільства);

  • належність до політичних партій;

  • успішний бізнес;

  • вигідний шлюб і ін.

У перехідні періоди в зв’язку із зростанням соціальної мобільності особливої гостроти набуває проблема маргінальності.

Маргінальність – це стан особистості або спільності, що існує на межі різних культур. Це стан тих, хто відійшов від своєї страти, але ще не адаптувався до нової, не прийняв її цінностей, норм. Прикладами цього можуть бути ті, хто переїздить із села до міста, змінює професію, потрапляє до управлінської структури. Вони не відразу стають городянами, професіоналами, управлінцями. Маргінали переживають труднощі адаптації, стресові стани. Маргінальним може бути навіть все суспільство, якщо перехід до нових соціальних умов здійснюється швидко. В такому суспільстві нове тільки започатковується, а старі стереотипи, цінності продовжують існувати.
3.3. Тенденції розвитку соціальної структури в Україні.

Нині ще не можна говорити, що в Україні сформувалася стабільна соціально-класова структура, оскільки вона перебуває на перехідному етапі розвитку до нових ринкових відносин. Але все ж можна виділити основні тенденції розвитку цієї структури.

По-перше, відбувається процес подальшої диференціації соціальної структури суспільства, що обумовлений новим суспільним поділом праці, появою нових форм власності, динамікою розподільчих відносин. Ця диференціація виявляється у виникненні нових класів і соціальних верств, у змінах, котрі відбуваються в середині робітничого класу, селянства.

Зокрема, з’явився клас нових власників – підприємців або нова буржуазія. Нова буржуазія склалася за активного заохочення держави не на “голому” місці. В зародковій формі вона існувала в “тіньовій” економіці в 70-80-і роки; в період горбачовської перебудови легалізувалась і активізувалась, перетворившись в так званих кооператорів. Віхами її прискореного розвитку стали: лібералізація цін і пограбування вкладників “ощадкас”, “ваучерна” приватизація і акціонування державних підприємств. Центром економічної могутності буржуазії є комерційні банки, які контролюють цілі галузі промисловості.

З’явився численний прошарок приватних власників, котрі можна віднести до дрібної і середньої буржуазії (власники майстерень, магазинів, бензоколонок, вантажного транспорту). Сюди можна віднести також частину фермерства і “човників”, які одержують прибуток від перепродажу імпортних товарів.

Про якісний склад останніх свідчать і такі факти. Асоціація сприяння розвитку малого бізнесу “Єднання” провела опитування 20% торговців на одному з ринків Києва. Картина виявилась вражаючою і символічною. Серед працюючих на ринку 87% - безробітні. 82% торговців мають середню спеціальну і вищу освіту. Жінок на ринку 72,7%, чоловіків – 27,3%. Середній вік торговців – 37,5 роки (жінки – 38,1 року, чоловіки – 38,8 року). Тобто на ринку виявився найпродуктивніший в будь-якій країні прошарок, кістяк нації.

Говорячи про нову українську буржуазію, слід звернути увагу і на таку її характерну рису: на відміну від західної – вона переважно з’являється не в сфері виробництва, а в сфері обміну товарами і, при чому, переважно імпортними. Це не сприяє розвитку вітчизняної промисловості, збагаченню бюджету, врешті-решт, нації, а розвиває економіку Туреччини, Китаю та інших країн.

Особливе місце в соціальній структурі суспільства посідає зростаючий прошарок працівників охорони. До традиційної охорони державних підприємств і установ додалась озброєна охорона в комерційних структурах, а також десятки тисяч персональних охоронців державних чиновників, банкірів, біснесменів тощо. Ці молоді, здорові молодики, що пройшли спеціальну підготовку, відірвані від продуктивної праці, але високо оплачуються за рахунок понад прибутків “нових українців” і державного бюджету.

Зростає чисельність паразитичних прошарків. До них потрібно віднести перш за все кримінальні групи рекетирів, злодіїв, грабіжників, проституток.

Головна роль, безумовно, належить організованій злочинності, яка інколи зрощується з корумнованим держапаратом.

Зростає такий паразитичний прошарок, як рант’є – особи, що живуть на доход з капіталу.

Збільшується кількість управлінців в центрі і на місцях, хоча ефективність управління досить низька.

Зростає кількість маргінальних осіб.

Відбуваються зміни в робітничому класі, іде процес подолання його відчуження від засобів виробництва і розшарування в залежності від форм власності (робітники приватних, кооперативних, акціонерних, державних підприємств).

Зміни відбуваються із селянством, воно стає носієм виробничих відносин, що вже не грунтуються на колгоспній і державній формах власності, а на орендній, кооперативній, індивідуальній.

Другою тенденцією розвитку соціальної структури є поглиблення поляризації українського суспільства на багатих і бідних. Сьогодні в Україні “…5% дуже багатих, 10% забезпечених і 85% бідних та злидарів” (8, 6).

По-третє, зростає чисельність декласових елементів (жебраків, бомжів тощо);

Четверте, реальністю стало безробіття, рівень якого зростає.

В п’ятих, падає престиж інтелектуальних професій, в результаті чого представники розумової праці змушені емігрувати чи займатися працею, що не потребує освіти і кваліфікації.

Хоча соціально-класова структура України знаходиться ще в стані формування, проте вже зараз в ній проглядається певна соціальна стратифікація. Вона виглядає таким чином:

  • вищий клас (буржуазія, номенклатурна бюрократія, вища політична еліта);

  • управлінський персонал нового типу (управляючі, керівники, менеджери приватних змішаних підприємств);

  • рядове чиновництво;

  • середня та дрібна буржуазія (власники майстерень, магазинів, бензоколонок, частина фермерства, “човники” та ін.);

  • робітничий клас;

  • клас селян;

  • ІТП і рядові службовці;

  • науково-технічна і гуманітарна інтелігенція;

  • групи індивідуальної трудової діяльності;

  • учні та студенти;

  • пенсіонери;

  • безробітні;

  • паразитичні прошарки і групи (рекетири, злодії, рантьє, проститутки, здирники);

  • декласовані елементи (бездомні, жебраки та ін.).

Якщо економічні і політичні реформи в Україні будуть проводитись успішніше, то цивілізованішою ставатиме і її соціальна структура. В ній буде зменшувались “прірва” між багатими і бідними, зростатиме середній клас, зменшиться кількість безробітних і маргінальних верств.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

1. Соціологія як наука
Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. «Два підходи до розуміння суспільства І людини»

Соціологія
Соціологія: навчально – методичний комплекс / За ред. Щудло С. А., Романіва Т. М., Мірчук І. Л.– Дрогобич: Вимір, 2007

1. Соціологія як наука Питання Поняття соціології
Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики...

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Реферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Соціальні проблеми молоді...
Розділ молодь: особливості соціально-демографічної групи в минулому та в наш час

Методичні вказівки до вивчення курсу
Методичні вказівки до вивчання курсу "Соціологія життєвого середовища" для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм...

1. Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?
Чому логіка довгий час розвивалась в системі філософського знання, а не як окрема наука?

«Фізика – наука, яка відповідає на питання «чому?»»
Розгадування кросвордів, вікторин, виконання цікавих завдань та фішок для допитливих

1. Виникнення економічної теорії. Економічна теорія як універсальна...
...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка