Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 8

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка8/31
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31

Тетеріючи, ти ще встигаєш поперед глузду вигукнути:

—       Звідкіля у вас цей текст?

—       З учорашнього «Ґрунту».

Доки він продовжує цитування, ти вислизаєш на вулицю й починаєш шукати газетний кіоск. Нарешті бачиш його в заводській прохідній, як це чудово, завод майструє сільгосптехніку, а також забезпечує робітни¬ків друкованим словом. Тицяєш у віконечко мідяки.

—       Учорашній «Ґрунт», будь ласка.

Жінка скривилася огидою:

—       У нас вчорашнім не торгують, — і виставила назад гроші.

А хто ж тоді торгує?

Я витряс із кишені папірця, якого приготував до виступу:

«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».

Ну, ось він, текст, слава Богу... Але звідкіля він взявся тут, у залі?

Знайти путнього кіоска не просто, для цього треба сунути на вокзал, а це далеко, а, головне, там виникне потужне бажання сісти в потяг і чкурнути з міста.

Бо ще ж Моцарт утинав, коли хтось із композиторів довго творив яку складну музику, то цей вставав на концерті і заявляв, що ця річ належить йому, і на доказ тут же віртуозно її виконував нота в ноту. Довго так тривало, доки Сальєрі, зрештою, не поклав цьому край.

Нарешті поперед базару виринає крамничка, штов¬хаючись до неї, виникає водночас радісна і страхаюча здогадка про те, а звідкіля в цьому місті взялося твоє ненаписане оповідання?

«отже, вже не тільки з пальців та голосу, а вже й з думок вибирається».

Ти починаєш канючити учорашню газету, однак од хвилювання забуваєш її назву. На тебе дивляться з усмішкою, аж ніяк не провінційною.

—       Гаразд, — одхекуєшся ти, — гляньте в комп по бібліографії, чи є в продажу щось із письменника Бебка?

—       Я й так скажу, без компу, — ще лагідніше усміх¬нулася кіоскерка, — ось вранці надійшла його книжка.

Оттакої! Устигли вже видати? Хапаю, розгортаю:

«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».

Коли заскочив до зали, Левко завершував фразу:

«і встигали одімпровізувати той хаос на трьох горло¬винах, радіючи, що вони — живцем, а не на тисячоліт¬ніх фресках».

Хотіли вже пролунати оплески, та я вискочив на сцену:

—       Ось, — кричу, — це все звідси, з моєї нової книжки! Моєї, ви розумієте?

Левко незворушно глянув у свого папірця.

—       А оце і є той самий письменник Борис Бебко, якого ми зібралися вшанувати разом із його новою книжкою.

ХОВАЮЧИСЬ ЗА ТЕМРЯВУ

Голова крутилася, доки я не збагнув, чому — усе начиння в цій кімнаті, різне, а чимось тотожне, ритми візерунків погойдували очі, для яких не траплялося жодного простого погляду. Як же не хочеться проща¬тися з Ніною! В оселі все помальоване, вишите, розпи¬сане, і все береться до рук, розглядається.

—       А це звідки? — беру я велетенську писанку. — З Африки?

—       Ой, Богдане, який ви наївний, та страуси — давно вже вкраїнська домашня птиця, її в нас селяни в курни¬ках розводять, тобто в страусарнях; от я й взяла одне й розписала.

Потрапив я в гості не через свято, а що вбрався до нього капітально — полотняні штани, сорочка, добряче вишита, на голові плетений з квітів ґердан, а, головне, це ноги, вони автентично босі.

—       А оце все звідки? — озираю прикрашене житло, там, де рушники.

—       Як це звідки? — дивується Ніна-господиня. — Я сама й зробила.

—       Коли? — озираюся рукотворним музеєм. — Коли ж ви відпочиваєте?

—       А вкраїнська жінка так і відпочиває, візьме до рук вишивання, заспіває пісеньку, голочкою раз-раз — і пішло відпочивання. Бо як відпочивати склавши руки, душа стомиться, — хитренько повчає вона.

Цієї миті фари авто пробігають крізь вікна і я розу¬мію, що надворі ніч, а йти не хочеться. Але ж треба сім’ї відпочити і від відпочивання, яким було цілорічне свято.

—       Ну, мені пора, — встаю я.

—       А на ноги нічого нема? — питається господиня, наче зараз помітивши, що я босоніж.

Чоловік її виймає зі скрині личаки, верзуни, постоли, навіть солом’яні плетеники і сміється, бо ясно, що на мій 48-й вони не налізуть; із передпокою Ніна при¬несла більші калоші, але й вони викликали в господа¬рів сміх.

—       Ось вам народна обувачка двадцятого століття, — серйозно коментує вона експонат, однак і він непідхо¬дящий.

Легко вдень ходити по Києву гуртом в етнографічних калошах, а вночі геть не так, добре, що перехожих нема, нікому дивуватися з одяганки. «Ну й нехай дивуються, — переконую я себе, ідучи. — Оно із крішнаїтів ніхто не дивується, нехай усі звикають і до нашого».

Пишався я собою й своїми рішучими думками, ви-кидаючи геть таку обувачку, хоча навколо величатися було ні до кого, лише поодинокі віддалені авта довгасто креслили ніч.

Радісно ходити босоніж по асфальту, він рівненький, гладенький, а от вночі раптом став холодний і теручкий.

«Нічого, дійду, — грівся я подумки, — якщо швидко рухатись, п’яти не заклякнуть».

Скісним зором я помітив, як у зблиску далекої фари висвітлився з ночі білий плащ, жінка майже бігла.

«Теж холодно в ноги?», — вирішив я посміхнутись. Страх і образа заважали їй робити це швидше, але ось вона вже вхопилася за клямку дверей і зникла в парад¬ному.

«Ну, й слава Богу», — не встиг видихнути я, як поба¬чив, що з-за граніту бульварного рогу виткнулися двоє переслідувачів, які вхопили з ночі лише ляскання дверей.

—       Да, — сказав один.

—       Да, суці повезло, — зітхнув інший.

Я вирішив іти далі, коли побачив світлий плащ крізь вікно другого поверху парадного, світло показало при¬вабливу, хоч і не геть молоду жінку, такі бувають, на¬приклад, вчительки, не дуже модні, але старанно випра¬сувані; вона, важко втомлена, сходила нагору, видно, дуже нахвилювалася, коли раптом втратила опору і впа¬ла, дійшовши третього поверху.

—       Наша! — вигукнув один.

—       Наша, сучара, — зрадів інший нічний.

Вони побігли до парадного, а з-за другого, протилеж¬ного, рогу вискочило іце двійко таких же загадкових нічних і помчали туди навперейми, подивувавши роз¬христаною нетутешньою пластикою, тобто незвичною навіть би й для кіна — виявляється, тут був іще один гурт охочих.

Гірко мені стало за місто, де, бач, багато всякого ховається за нічними кутками, а ще гірше — побувши в мальованім раю, важко переходити в інше буття, але мої босі ноги міркували швидше, вони несли мене туди ж, і, вскочивши слідом, я мало не спіткнувся об важку банку з фарбами, в парадному, ясно, йшов ремонт.

Зачувши мене, компанія стала на східцях.

—       Ану, стоп! — кричу я, розуміючи, що треба кри¬чати «стій» по-українському.

Ми втупились очима. Я забув, яка на мені одежа, а це їх зупинило.

Що робити далі, я не знав, і вони також, ми просто стояли й одхекувались, доки вони не здогадалися бага¬тозначно перезирнутися і усвідомити, що їх багато, а я один.

—       Гля, бля — маньяк! — повчально зірвалось в одного, він весело тицяв пальцем на мій одяг.

І вони рвучко посунули на мене.

«Це я? — обурився я. — Це — про мене?!»

Ухопивши за край банку з фарбою, почав гатити їх у голови, вони сунули, затуляючись долонями од їдких бризок, тягнучись до мене, банка гнулась, але трима¬лась, а вони ще лізли, хоча дуже швидко втрачали тяму, кришка одскочила вся і фарба ляпала на них, рвучко міняючи колорит моднячої вдяганки, кидаючись своє¬рідними вохристими візерунками.

«Маньяк, — дивувався я, — я вам, бля, покажу, хто тут маньяк!»

 

Оксана ЗАБУЖКО

Народилася 19 вересня 1960 року в Луцьку. 1968 року переїхала з батьками до Києва. Поетка, письменниця, літературознавець, публіцист. Кандидат філософських наук. Перебувала в універси¬тетах США (Пенсильванському, Гарвардському, Пітсбурзькому) як «запрошений письменник» та Фулбрайтівський стипендіат. Віце- президент Українського ПЕН-центру. Авторка поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Авто-стоп» (1994), «Новий закон Архімеда. Вибрані вірші 1980-1998» (2000), «Друга спроба: Вибране» (2005); художньої прози «Інопла- нетянка» (1992), «Польові дослідження з українського сексу» (1996), «Казка про калинову сопілку» (2000), «Сестро, сестро» (2003), «Му¬зей Покинутих Секрелв» (2009); книжок нон-фікшин «Хроніки від Фортінбраса» (1999), «Let Му People Go» (2005) і «Notre Dame d'Ukraine» (2007). Входила до щорічного рейтингу журналу «Коррес- пондент»«100 найвпливовіших людей України». Мешкає в Києві.

МІЙ «ПЕРШИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ»: З ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ РІЗНИХ РОКІВ

На впровід — коротке авторське пояснення. Сни є для мене одним із найважливіших «засобів інфор-мації» — моїм «приватним телеканалом», без якого я б нічого в своєму житті не потрапила написати і вза-галі, либонь, утратила б орієнтацію — як людина, зне-нацька серед вулиці вражена сліпотою. Вдоступнити цей «канал» для публічного перегляду нема способу — але, на моє тверде переконання, нема й сенсу: мова сно¬видінь, попри всі «архетипи колективного несвідомого», таки дуже індивідуальна, і жодному Фройду, ані навіть Юнґу ніколи не скласти для неї «універсального словни¬ка». Зрештою, певна частка мого «нічного кіпа» й так постійно «публікується» — в непрямому, переробленому вигляді: через вірші й прозу. Решта, як відомо ще з часів Шекспіра, — «мовчання».

Але є особливий «підвид» снів — ті, що подібні за логі¬кою до Нострадамусових катренів і так само містять інформацію загального характеру: історичну, культурну, суспільно-політичну: свого роду «Перший національний канал». Незрідка така інформація передається через посередника-персонажа — в міфах їх звано «провідни¬ками» (у всякому засвітті належиться свій Вергілій!), — і смисл її, як то буває і з пророцтвами, з’ясовується щойно перегодом (ну хто потрапив би навесні 2004-го втямити, чому Януковичу треба вчити слово «терпін¬ня»? або навесні 1999-го — що то за неіснуючі, на тоді, купюри в кишенях Сашка Кривенка, і чому він нарікає на скору загибель? а це ж іще приклади з числа найпрості¬ших...). Навіть коли таку інформацію вдається зчитати одразу, однаково в умовах сучасної сліпоглухої цивілізації вона ні на що не придатна: не полізеш же на «справжнє» телебачення з криком: «Послухайте, що мені снилося»! Гаразд, що в цієї книжки особлива цільова аудиторія: її читач — скоро вже він узяв її до рук — снами таки цікавиться понад пересічно прийнятний у нашій куль¬турі рівень. Тому з своїх багаторічних робочих записів я вибрала 12 сновидних фрагментів саме такого «лобо¬вого», «першого національного» формату, яких із пев¬ністю ніколи не використаю в своїх писаннях — хоча «передана» в них інформація може бути цікава не тільки мені. Як до неї ставитися — то вже вольна воля кожного. Приємного перегляду.

8.03.86

Сон — наче я йду асфальтовою трасою на північ (?), чую здаля гуркіт, вибухи (а повз мене — машини, ма¬шини, машини!) — і раптом: густий, повільний гриб чорного диму здіймається в небо — нічне, яскраве, космічно-синє, з якоюсь флуоресцентною підсвіткою (взагалі дуже пронизливі кольори!) — і я, охоплена панічним жахом, кидаюсь навтікача, біжу наосліп, через якісь кущі, груддя, збиваюся з дороги — і весь час думка: Боже, куди ж утікати? Додому — та ж дому нема...

18.07.88

Сон: я в коридорі, під високими, світлої поліровки, дверми, за якими — я це знаю — засідає комісія з ре¬абілітації. Як у поліклініці, відвідувачі сидять і чека¬ють своєї черги — доки звільниться крісло, але я цього не знала і, гадаючи, що черга — в потилицю (а перед мене увійшов маленький і тлустий, перукарського вигляду чорнявий єврейчик, син розкуркулених батьків (!!!), чиї прізвища він відкопав в архівах у списку продбри- гадівців, тобто в куркулях вони бути ніяк не могли, і саме це він подався доводити комісії, вимахуючи тим списком із 100 тис. чоловік і, схоже, маючи намір увесь його зачитати, — отож я вирішила, що маю досить часу зосередитися), — я присіла, але тут двері знов відчини¬лися і хтось вийшов, і на мене накинулися: ще одне місце звільнилося, заходьте! (А чого я там була, кого мала відсуджувати — Бог його знає...) І я спішно шу¬каю гребінця чи то дзеркальця, фарбую губи, а на мене вже кричать нетерпляче, і я, з гребінцем-таки, здається, входжу в ті двері, і перше, на що падає мій погляд (і я більш нічого не бачу!) — Курбас: він обіймає од¬ною рукою за плечі Валю Чистякову, і вона вагітна, — оце мене потрясло так, що сон і урвався, я там-таки, в сні, зрозуміла раптом, що вони таки чекали дитину — саме тоді, коли Курбаса забрали...

14.08.93

Думка, що приходить уві сні (не на межі між сном і явою, а в правдивому сні), <...> — на ранок, вийнята з свого мінливобарвного глибоководдя, скисає, як ме¬дуза на піску (замість скляної парасольки з огнистими краями — купка непримітного слизу). Я-бо цілий дов¬гий сон берегла одкровення, котре мене потрясло: зане¬пад, знебожнення, переступ, словом — порочність нашої земної цивілізації започатковано було — винайденням «універсального еквівалента»: грошей, хай навіть у ви¬гляді черепашок... Думка, по дню, звучить чимось на кшталт <...> «губительной власти денег», але це був тільки висновок, край розгорнутого, ряхтючого ряду, а я запам’ятала — тільки край. Чому це так? — не при¬гадую. Там був контекст. Умовлена зустріч у кав’ярні внизу Прорізної (зліва), котрої ніколи там не було, густобарвний, вогнистий вечір, розмова з кимось важ¬ливим, з якимось незнайомцем, і те, що я сама дійшла цієї думки — й затріюмфувала! — його теж утішило... А по дню — купка слизу.

25.03.99

(Фельдафін? Німеччина)

Чи мій сон — тільки опредмечення страху вертатись додому? Коли б то — коли б, не дай Біг, нічого по¬важнішого! Хрещатик ув «алом кумачє», з портретом Леніна на повен зріст (вертикально, між колонами — ніби на Інститутській?), якісь російські танцювальні ансамблі кругом, цьотка, що хвалиться денікінським минулим, у бруднючому підвалі — чи Цибулько, чи Кривенко: хропе на столі з повного кишенею купюр — незнайомих, рожевих, здогадуюся, що це мають бути гривні-200-сотки, і благає мене: «Всі загинемо на хєр?» — щоб розрадила. Чомусь розмова з Солженіци- ним, і ще — підписую свою нову книжку, мені самій незнайому — вірші: київське видання.

10.05.99

Розбудили дзвінком — і не запам’ятала тих слів (тер¬мінів), якими, в сні, були мені названі — крім «смисло¬вого» тіла книжки (передаю приблизний зміст), ще її, свого роду, «енергетичне» тіло (так я зрозуміла) — те, що не кожна має, але тільки та, що має, є живою — окремою істотою (пояснював мені це хтось на прик¬ладі двох книжок Бродського, «Уранія» і ще якась, і я подумала — а з моїх котрась має? — і розбудили, холера...)

7.09.01

Кілька днів тому був сон: у сусідній кімнаті, чомусь на Відрадному, чую — хтось порпається, клацає на моїй (!) машинці, перегортає папери — злодій? — іду туди, на мене злодійкувато глипає з-за плеча — розсівшись за моїм столом! — високий, худий дядечко: чорт! — розу¬мію я (без тіні страху, радше гнівно), це — чорт! І, ви¬пихаючи його геть за двері, кричу йому щось обурене (в жанрі Домбровського: «да не мешайте же мне рабо¬тать!»), мовляв, та доки ж це, та якої ж, питається, напасти?

—       А — щоб тебе не було, — бовкає він у живі очі з пов¬ного відвертістю (відвертість вражає — навіть уві сні).

—       А я буду! — відтинаю, виштовхуючи його в шию й зачиняючи двері (втім, він ще прийде, це ясно).

25.09.01

Чомусь снився такий світлий, «багатоформатний» (гіпертекстовий) сон <...>: уві сні хтось радісно казав мені: «Весна! весна!» — була капіж, була набубнявіла бруньками гілка, а потім був автобус «не того» марш¬руту, на зимовому Відрадному, кучугури мокрого снігу, через який я продиралася, сердито лаючись, і мене спи¬нила жінка, яка говорила, розчісуючи волосся: що потрібно прийняти, бо діти тих, хто «не приймає», — щось із ними лихе коїться, і далі про вибухи в New
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка