Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 7

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка7/31
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31

Зрештою, подумав я, хай так і буде: іноді будинки, які нам сняться, — це просто будинки, а люди, котрі приходять до нас уві сні, — просто люди, яким немає чого сказати.

Єдине, що непокоїло — який стосунок вони, усі ці будинки з подвійними підлогами та прихованими кімна¬тами, мають до мене? Звідки я можу знати розташуван¬ня кімнат на поверхах чи кількість сходинок, що ведуть до підвальних приміщень? Я не був у жодному з цих будинків, я навіть до дитсадка не ходив, і ніяких прихо¬ваних кімнат у моєму дитинстві просто не могло бути. Тож звідки їм було взятися тепер? Усі спроби пригадати, відновити в пам’яті всю ту архітектуру, що доводилось бачити, коридори, якими випало свого часу тягатись, теж ні до чого не призвели — будинки вислизали з ми¬нулого, не вміщаючись у ньому й лишаючись на тран¬зитній зникомій території, поміж баченим і вигаданим. Ні про що мені не говорили ці пофарбовані в зелене стіни, ця темно-червона підлога, ці білі цегляні стіни. Я ніколи не чув цих хрипких скрадливих голосів, що перемовлялися про щось, не здогадуючись про мою присутність, не чув цього віддаленого перестукування віконних рам, котрі зачиняють. Я міг упізнати хіба що запахи. Саме запахи. Цей дивний солодкуватий запах шкільних класів, наприкінці літа, перед початком нав¬чального року, печальний аромат старих шкіл, які стояли порожньо ціле літо, випалюючись сонцем і огортаючись тишею. Невитравний дух наших дитячих нещасть і мрій, протяг, наповнений підлітковим відчаєм, — що може бути безнадійнішим за ці ранкові свіжі класи, до кот¬рих ми забігали зранку. Запах школи, безперечно, це був саме запах класів наприкінці літніх канікул — терпкий і невитравний, ніби запах аптеки. Не найгірше минуле, що може снитись.

Історія була така. Десь уже в підлітковому віці, коли шкільне навчання так чи інак добігало кінця, ми з дру¬зями вигадали нове заняття — довгими серпневими вечорами, доки сутінь робилася бузковою і срібною від сузір’їв, ми прочиняли вікна школи або медучилища і прослизали всередину, до високих від темряви кори¬дорів, блукаючи навпомацки аудиторіями й спортив¬ними залами й дивлячись крізь чорні шиби в дзвінку серпневу порожнечу. Зрештою, ми навіть нічого не бра¬ли, у всьому цьому не було жодного криміналу, просто така собі спроба зазирнути за лаштунки звичного нам життя, побачити зсередини всі ті декорації нашого під¬літкового життя, дивовижна, спокуслива можливість заступити за межу дозволеного, зробити всього лише маленький крок углиб тієї сутіні, що була увесь час поруч, не даючись, утім, до рук. Щось вело нас до цих тихих буді¬вель, щось примушувало обережно прочиняти вікна й залазити через дахи, вибиратись балконами нагору й до¬бирати ключі до важких шкільних дверей. Одного разу ми навіть опинилися в бібліотеці, трапилось це дослівно в останні дні літа, і могло закінчитися печально, бо хтось випадково помітив світло наших ліхтариків і ми змушені були вибиратися через розбите вікно й тікати нічним залізничним полотном, що матово горіло в місячному світлі, роблячи нас видимими й беззахисними.

Дивно, що після закінчення школи ми жодного разу так і не зустрілись. Так, мовби наше минуле обрізалось тією втечею через залізничні насипи, лишилося десь там, поміж потужних вокзальних прожекторів, і повертати його, відновлювати в пам’яті, ніхто не мав ні часу, ні бажання, ні сміливості.

Речі, які нам трапляються, страх і радість, які ми переживаємо, не відпускають нас, живуть увесь час ра¬зом з нами, ховаючись у нашій пам’яті, мов діти в траві. Те, що знаходиться поміж сном і дійсністю, те, що за¬падає в складки свідомості, є найціннішим і найвагомі¬шим, оскільки саме воно змушує битись твоє серце так, аби тобі було добре й легко жити. Пам’ять — це те, що може приснитись. Сновидіння — це те, що ти завжди можеш собі пригадати, хоч і не завжди хочеш. Оскільки хто знає, що там — на самому споді коробки.

 

Тарас ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ

Народився 11 березня 1989 року в Івано-Франківську. Навчається на філософському факультеті Національного університету «Києво-Могилянська академія». Автор прозової книжки «Снідання з самотністю». Мешкає в Києві.

ДВА ЧИ ТРИ СНИ У СНІ УВІ СНІ

Сни приходять до мене дуже зрідка, і так, що я не помічаю їхньої присутності. Неначе затемнення сонця. Вони, напевно, шастають переді мною, хизуються собою, а мої очі зодягнені у сонцезахисні окуляри, за скельця¬ми яких я не бачу нічого і нікого. Ні бачу, ні чую, ні відчуваю. Моя коґнітивна здатність неможлива. Мій сон темний, безконечний. У ньому немає жодного сенсу.

Я виріс із того віку, коли бачать сни. Сни, напевно, вважають мене надто дорослим для того, щоб навіду¬ватися. Але мені їх бракує, і часто спати взагалі нецікаво. Можливо, тому я й мало сплю. Можливо, я мав би спати більше.

Зразу після того, як я ліг, прийшов Микола і почав діставати з-під ліжка свої італійські макарони. Я дуже злякався, і спершу взагалі подумав, що то мені насни¬лося. Але потім Микола сказав, що коли прокинусь, то щоб ішов на кухню й поїв, — і вже цей факт я не міг просто так пустити повз вуха...

Сниться якесь темне приміщення. Там багато люду. Приміщення схоже на паб чи дешеву ресторацію. Воно мощене цеглою, на стінах висять якісь малюнки. Світло сіється від канделябрів на стінах. Всередині де¬рев’яні лави, пахне сиром, цвіллю і характерним запа¬хом дешевих закладів. Це запах середній між катего¬ріями тих, що приємні, і тих, що геть неприємні.

Отже, за столом сиджу я і Гриць Семенчук. Ми ку¬римо і випиваємо. Здається, у нас культурна зустріч. Гриць говорить якоюсь геть незрозумілою мені мовою і активно жестикулює руками. Нічого дивного — він же поет. Зараз мені його жестикуляція чимсь нагадує рухи агентів із фільму «Матриця». Він так швидко ни¬ми рухає, що мені аж зле. Здається, він говорить про якийсь театр чи то виставку, і мені одразу згадується виставка Дарці. Але я й далі не розумію Грицевої мови, проте невпинно киваю головою, вдаючи, що все розу¬мію. На столі кілька порожніх пляшок випитого, але чомусь п’ю лише я. Гриць продовжує говорити. Я про¬довжую кивати головою і викурюю сигарету за сигаре¬тою. Смаком вони нагадують мені варену картоплю. Не знаю, чому і що ми п’ємо, але я геть не п’яний. Тільки нічого не говорю, і не розумію ні слова. Якби я був п’яний — я б певно багато говорив. Кому ж як не мені знати, коли я п’яний, а коли ні. Я лиш сиджу і намотую на вус. Говорить лише Гриць. Може, то він п’яний...

Поступово світло з канделябрів стає усе тьмяніше й тьмяніше, я хочу сказати про це Грицеві, а він на мій превеликий подив відповідає українською, що йому тре¬ба додому. І голос, до речі, не його. Я не можу поворух¬нутися і нічого мовити.

На цьому перший сон уривається.

Ніколи, до речі, не міг зрозуміти, яким чином відбу¬вається зміна епізодів сну.

Далі сниться парк імені Тараса Шевченка в Івано- Франківську. Погода дуже гарна, і дуже тепло. Пахне солодкою ватою, і я бачу обличчя старої жінки, невдо- волепо-переляканий вираз якого не змінювався ще з того часу, як я пішов до першого класу. Вже тоді вона про¬давала соняшникове насіння... Отож я йду центральною алеєю парку, дуже оптимістично йду. Як у комп’ютер¬ній грі, де у персонажа кілька життів, і геть не страшно за будь-який крок. Мені здається, що я йду до друзів, які мене чекають, хоча їх ніде не видно, та й людей не-багато. Щоправда, не знаю, до яких саме друзів я йду. Замість телефону в моїй кишені залізний іграшковий танчик, яким я грався, коли був ще малий, у старій квартирі Діда й Бабці...

Сутеніє. Небо дуже красиве. Таке враження, що його хтось попередньо обробив у «фотошопі»; воно зовсім не рухається. Попри це, небу чи то кадрові, на якому воно відбите, властива неабияка латентна енергія. Воно схоже на фотографію, зроблену на добру дзеркальну камеру з малою витримкою і неймовірно великим роз¬ширенням... А я собі йду. Звертаю з алеї і йду навпрос¬тець — там є така стежка, яку вже давно протоптали ліниві люди. На ній, до речі, росте найстаріше дерево у парку. На мій превеликий подив, стежка йде круто вниз, і навколо ні з того ні з сього утворюється вели¬чезний ліс, дерева якого сягають неба. Саме такі дере¬ва візуалізовуються у моїй голові, коли слухаю музику групи «If The Trees Could Talk»

У мене виникає відчуття своєї граничної мізерності, як від перебування у стінах Міланського собору, в яко¬му я ніколи не був. Попри те, що сутеніє, колір листя на деревах і досі такий, як за сонячного світла, тобто насичено-зелений. Я дивлюся на дерева, і мене аж про¬бирає холодом. Я зачарований ними, і в той момент мені здається, що я чую їхній шум. Уся моя увага звер¬нена до споглядання і слухання шуму. Цей шум абсо¬лютно матеріальний. Він ніжно-тихий і гармонійний. Він зачаровує. Як колискова. Я продовжую бадьоро йти стежкою вниз, ліс стає щораз густіший. І тут переді мною виникає геть інша локація...

Це вже зовсім не схоже на парк Шевченка. Це схоже на Мамаєву слободу у Києві на Політехнічному інсти¬туті. Абсолютно. І це час не літа, а осені, коли ми вос¬таннє туди ходили з друзями. Тоді ми натрусили бага¬то яблук, а я вдягав Хрустові окуляри і був схожий на велику муху. Не люблю Мамаєву слободу за одне: там усе дуже дороге. Останнього разу ми там наїлися перцю. У прямому значенні. Грошей не було. Тобто, якби ми були іноземцями, наприклад, ми б там посиділи і були б з того дуже вдоволені, але ми тільки бідні українські спудеї. Ми набрали собі безплатного перцю, і їли його. А потім заїдали яблуками. І було дуже смачно... Отже, я опиняюся там і нарешті знаходжу друзів. Але не тих, з якими я мав зустрітися у парку Шевченка...

На мене кидається Микола і пропонує скуштувати макаронів. Я не розумію, правда, звідки у нього з со¬бою взялися макарони. Але останній тиждень ми лише їх і їмо. Він каже, що Дарка заборонила йому зі мною танцювати. Сама ж Дарка свариться з кимсь по теле¬фону. Я відмовляюся від макаронів. Хрустер хвалиться, що у неї новий комбезик, а Кіт сконцентровано бігає навколо гойдалки. Раптово вона просто застрибує на неї, хоч та вже досить швидко рухається, розгойдується, злітає, як ракета, і зникає з поля зору. Микола каже, що вона полетіла на Троєщину, бо скоро приїде її мама, а в кімнаті безлад, і треба хутко прибрати. А потім я бачу Ню. Вона на моєму ровері їде по воді. По-перше, думаю, звідки в неї мій ровер? А по-друге, як це вона втнула їхати по воді? На березі стоять охоронці і кричать, що вона налякає окунів. У цей момент Ню видьоргує ровер на «менуал», сьорфить до самого берега, під’їжджає до мене і каже, що ланцюг порвався, а моїм батькам при¬везли ліжко. Це при тому, що цього ж дня, перед тим, як лягти спати, я вже знав, що батькам привезли ліжко, і про це я їй особисто сказав. Далі мені дуже пахне Її запахом. І мені здається, що я навчився фото¬графувати очима. Одна з моїх мрій здійснилася.

З того моменту мій сон продовжився нічим. Майже як у Гайдеґґера, лиш я нічого не лякався. Наступне, що пам’ятаю — наростаючий звук будильника на теле¬фоні, який грає пісню «From Roots То The Needles » тієї ж групи, кілька секунд вступу якої просто неймо¬вірно схожі з тим шумом дерев, який я чув уві сні.

 

Богдан ЖОЛДАК

Народився 13 лютого 1948 року в Києві.

Письменник, сценарист, драматург. Закінчив філологічний факультет Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка. Автор книг: «Спокуси» (1991), «Яловичина» (1991),

«Як собака під танк» (1994), «Бог буває: ОГІУЄ Зіогіез» (1999), «Антиклімакс» (2001).

Член НСПУ та Національної спілки кінематографістів України. Викладає сценаристику на кінофакультеті Київського теат¬рального університету ім. І. Карпенка-Карого.

Мешкає у Києві.

НАВКОЛО ЛАМПОЧКИ

«летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати. Особливо, коли можеш молотити значки також і з го¬лосу, вони вже одредаговані й вихлюпуються доскона¬ло графемами; то тут треба завважити, що вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж бала¬кають. Байдуже! Ще ніхто не додумався, окрім мене, молотити пальцями і голосом водночас; стикаючись між собою, літери, потоки складаються поєднаннями, на які ти особисто не здатен, тобто традиційно ти був не здатен, а от тепер — на, маєш, пальці випереджають слова, слова випереджують думки, і це чудово, від цього ще страждав Кнут Гамсун, але тоді ще не було комп’ю¬терів і він не знав, як із цим боротися; а от би побачив він таке:

варто о сьомій ранку нуль п’ять хвилин натиснути в компі на пимпочку «вмотивований хаос» — як усі завойовані слова злітають, наче метелики, й сідають назад на екран, дають ще додаткові тексти:

«за цей час ти встигаєш ще намолотити язиком та кінцівками; сидиш, оточений прудкою хмарою літер, що кружляють навколо тебе, як мухи навколо лампоч¬ки, неначе крученими спіралями петрогліфів ШуНун Кам’яної Могили; ти друкуєш, вони, самі впорядковані твоїми незримими правилами, знову й знову сідають на екран, і ти пишаєшся, бо вони наочно втілюються за принципом т. зв. гіпертексту, ба тепер це мегатекст, якщо не ультра, так чи інак, а фіксується він доволі умовно лінійно; ти згадуєш колишні свої страшні заздрощі, коли побачив на фресках Софії Київської первісних наших музик, в одного були одразу дві дудки у вустах, дудки дві, а пальців однаково лише десять, поруч з ним тоді був скрипаль, який міг застосувати лише шість кінці¬вок — п’ять пальців на струнах та ще руку зі смичком, у будь-якому разі він перегнати себе не міг, хоч і грав на найпершому тоді в світі смичковому інструменті під назвою гудок. Лише в теперішні часи з’явилися музи¬канти, здатні встромити до вуст три саксофони, ще й спускалися в залу, вимагаючи, щоби публіка тиснула їм на пимпочки клавіатури, і встигали одімпровізувати той хаос на трьох горловинах, радіючи, що вони — живцем, а не на тисячолітніх фресках».

Папірець цей, щойно написаний, просто палив мені кишеню, я оглядав людей у залі.

—       Уявляєш, Миха мене таки намалював, — шепотіла до подруги білявка попереду.

—       На картоні? На полотні? — заздрощами відгукну¬лася та.

—       На мені, отако посадовив і почав од шиї і отак донизу.

—       Ти шо... До... скрізь? — з жахом завмирала та.

—       Ото. Тільки одно, шо фарби холодні. Я йому кажу: «Або підогрій їх, або давай без них».

—       Ну ти... Скрізь? Без них?

—       Ага. Самим лиш пензликом.

Обоє, коли почали давитися сміхом, то лише тоді крадькома озирнулися.

Всі тутки гомоніли і я картався, як і щоразу, бо не взяв бука, записати б цей полілог, управити в літери, а потім усі тексти витягнути лінійно, і от, на, маєш: за хвилину тобі цілий романяка, з «Доктора Серафікуса» завбільшки. Які чудові тут люди! Що далі від столиці, то менше падлюк, тобто провінційна богема, вона чистіша, очі в неї не такі, особливо, коли вона з’єдна¬лася й забула, що провінційна, вона ще не втратила здатність легко спілкуватися. Бо столична боїться чогось вибовкнути, щоб хтось із цього не скористався та не по¬ніс до свого монітора, й вона лиш багатозначно про¬мовляє очима, вдаючись до слів, які були стократ ужиті.

А тут у залі не пролунало жодного разу бодай «Макі- авеллі», бодай «Деріда» не проскочило, просто люди були дуже раді нарешті побачитися й тому говорили без цитат чи, бодай, посилань.

Трохи знав я тут лише Левка Рочинського, знаного серед філологів своєю формулою, що література може жити без літературознавства, а от воно без літератури — ні. На сцену він вийшов ходою місцевого Сократа і почав говорити про теперішню зустріч, першими в залі затихли жінки. Чоловіки, певно, його не дуже любили. Він перейшов до газетних публікацій і запитував із пам’яті:

—       «летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати. Особливо, коли можеш молотити значки також і з го¬лосу, вони вже одредаговані й вихлюпуються доскона¬ло графемами; то тут треба завважити, що вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж бала¬кають. Байдуже!»
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка