Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 6

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка6/31
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Моєму сну дуже заздрив мій двоюрідний брат, він вважав, що це — героїчний сон. І не розумів, чому для ковбаси фашисти обрали саме мене, а його чогось не обрали, але ж він більший і соковитіший за мене, і з нього вийде краща ковбаса, крім того, її буде більше. «Ти дуже худа. Яка з тебе ковбаса?» Я йому гонорово відповідала, що з мене виходить чудова суха ковбаса!

КУСЮЧА БАБУСЯ

Взагалі-то бабуся мене дуже любила. Ми разом пекли плюшки, робили каву з молоком та кмином, і час від часу жбурлялися з вікна черешневими кісточками. Я також її любила, хоча подекуди їй брехала. А вона, своєю чергою, брехала мені. Ми ще й іншим брехали, одначе, крім нас двох, нам ніхто не вірив. Але ця любов до мене не завадила бабусі якось вкусити мене уві сні. На той час, коли мені це наснилося, вона вже рік, як померла. А ми уві сні всією родиною чомусь зібралися їхати нашим стареньким автомобілем до Канади. І бать¬ко всадовив мені на коліна мумію бабусі. Вона була легенька і не заважала мені. їхали ми дуже довго, запи¬тували людей, чи ще довго до Канади, нам усі розпові¬дали, куди їхати, де повертати, що треба обов’язково побачити. Бабуся поводилася спокійно, я думала, що вона спить, аж раптом раз — і вкусила мене за шию. Я дуже перелякалася і так сильно закричала, що побу¬дила всіх, хто був уві сні, і тих, хто був удома!

Досі не можу збагнути, що я такого їй зробила. Але коли я прокинулася, відразу зрозуміла, що в мене щось не те з шиєю, бо не можу повернути її ані праворуч, ані ліворуч. Дуже боляче. Всі перелякалися, а надто мама, бо я сказала, що за шию мене вхопила бабуся, яку я тримала на колінах ледь не увесь важкий шлях до Канади. Хочу сказати, що тієї літньої ночі різко похолод¬ніло, а в моїй кімнаті цілу ніч залишалося відкрите вікно, і шия, вочевидь, застудилася через протяг.

Мабуть, бабуся хотіла застерегти, щоб я закрила вікно, але сама випадково заснула на моїх колінах, бо поїздка в автомобілі заколисує, а коли прокинулася — виріши¬ла, що мене треба терміново розбудити, і вкусила мене, інакше я просплю на протязі цілу ніч, зовсім застуджуся і помру, і тоді фашисти залишаться без ковбаси.

 

Сашко ДЕРМАНСЬКИЙ

Народився 28 листопада 1976 року в селі Гайвороні на Київщині. Дитячий письменник. Закінчив факультет української філології НПУ ім. М. Драгоманова.

Автор десяти дитячих повістей та казок, серед яких: «Володар макуци, або Пригоди вужа Ониська»,

«Король буків, або Таємниця Смарагдової книги», «Чудове Чудовисько», «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» та інших.

Мешкає в Києві.

СОН ПРО КРИНИЦЮ, КАРГУ І БАБУ САНЬКУ

В дитинстві був сон, що повторювався час від часу. Він щоразу був однаковий і щоразу мучив мою дитячу свідомість.

Я гостюю в бабусі, в селі Сквирського району. Ми з двоюрідними братами граємося біля хати. Навпроти хати, зовсім поряд, — літня кухня, в ній бабуся й тітка влітку куховарять. Поміж хатою і кухнею стоїть кри¬ниця. Мені ніколи не подобалася вода в тій криниці, я нею не напивався, певно, не було в ній якихось речовин, які мала наша домашня вода. Але це так, сну не стосується. Отже, ми крутимося на ґанку, аж тут у дворі звідкись з’являється жінка. Стара жінка. Вона потворна і вбрана в лахміття. Карга йде до нас, і ми знаємо, що вона лиха. Щоразу біля криниці жінка спиняється й зазирає через цямрину в криницю. Ми користаємося цим моментом: налякані до смерті, вті¬каємо в хату і намагаємось зачинити двері. Але стара вже біля дверей і ми не встигаємо защіпнути хату на клямку. Ми, удвох чи втрьох, малі хлопчаки, тримаємо двері зсередини, а зовні намагається увійти й дістатися до нас стара потворна жінка. Вона смикає двері і про-мовляє лиш одне слово: Впустіть.

Наша бабуся, баба Санька, так ми її називаємо, тут- таки, у веранді, біля нас, але вона ЧОМУСЬ нам не допомагає, вона дає раду якимсь своїм хатнім справам і навіть не звертає уваги на те, що відбувається. Наша улюблена баба Санька нам не допомагає тримати двері! А ми самі вже не маємо сил. Ми просимо бабусю про допомогу. Вона дивиться стомленим поглядом у наш бік, там в просвітку дверей уже добре видно ту відьму, але наша бабуся нам не допомагає. І це —НАЙСТРАШ-НІШЕ!

Я прокидаюся, плачу, кажу батькам, що наснився страшний сон. Мене заспокоюють і я лягаю спати. Ля¬гаю, боячись, що сон продовжиться. Бувало й таке.

Я не знаю, чому уві сні добра й любляча бабуся не допомагала нам. Не знаю. Але я ніколи не сердився на неї за це.

СОН ПРО ВЕЛЕТНЯ

Цей сон був одним із найвражаючіших, після таких зранку перебуваєш у стані незрозумілого зачудування. Він трапився давно, але, пригадуючи перші від нього враження, пам’ятаю, що вони були феєричні. Через давність не можу правдиво розписати всіх яскравих деталей, зазначу лиш ті, які пам’ятаю.

Вечір. Я йду дорогою у своєму селі. Навіть не вечір, а ніч, бо цим шляхом я зазвичай повертався з гульок додому. Отже, вже досить-таки пізно, проте дуже гарно все видно довкола, мабуть, місячно. Дорога пролягає через невеликі луки, що відділяють наш куток — За- греблю — від решти села. Тут протікає невеличка річеч¬ка, в нас на неї кажуть фоса. Насправді річечка зветься Тарганка. Не доходячи до мосту, я бачу людей, що йдуть мені назустріч. їх троє чи четверо. Ідуть пліч-о-пліч, займаючи собою добру половину ширини дороги. Саме ту, якою рухаюсь я. Вони вже близько, навіть дивно, що помітив їх лише тепер. Дивлюся на них і усвідом¬люю, що це не односельчани. Ці люди взагалі не з села. Та й не з міста. В центрі ряду рухається високий, якщо не сказати височенний, роздягнений до пояса, лисий атлет. У вухах він має масивні сережки, на руках — перстені. Жінки, що пообіч нього, одягнені в шаровари та вбрання, що зазвичай носять жінки на Сході. На них теж повно браслетів, каблучок, коралів і тому подібних брязкалець. Я вкляк на місці й ледь устиг пригнутися. Велетень, наче коромисло, ніс на плечах довжелезну, не відому мені холодну зброю. Приблизно так могло б виглядати, якби два ятагани скріпили між собою руків’ями в одну таку двосторонню шаблюку. Отож, заклавши за неї руки, наче за коромисло, як уже було сказано, велетень ішов просто на мене і, зачудований, я ледве встиг пригнутися, щоб не лишитися без голови. Той східний воїн був набагато вищий за мене, але в мо-мент, коли ми розминалися, клинки чомусь виявилися на рівні моєї голови. Отже, я пригнувся, а атлет про¬йшов повз мене впритул. Я стояв, проводжаючи незна¬йомців поглядом. Вони віддалялися в бік села — величні, гарні, фантастично-казкові, якісь аж осяйні в підсвічено- му місяцем туманці. Ні рухом, ні словом, ні поглядом жоден з них не засвідчив, що бачив мене в себе на шляху.

Анатолій ДІМАРОВ

Народився 5 травня 1922 р. в Миргороді. Письменник, геолог. Навчався в Московському лігінституті та Львівському педінституті. Автор романів: «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди», «Біль і гнів», «Сільські історії», «Містечкові історії»; повістей та оповідань: «Вершини», «В тіні Сталіна», «Зблиски», «На коні й під конем», «Син капітана», «Зінське щеня», «На поруки», «Я теж людина. Сповідь стукача», «Самосуд», «Прожити й розповісти», «Мадюдя. Повість про загублену душу», «Максим та Маруся», «Печатка»; казок для дітей: «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина»; етюдів «Перепешіть мене в українця», «Галя дивиться «Багатих», «Мерзляк», «Хвиномен», «Василь возить сіно», «Дід Черепок косить пшеницю», «Хоронили Надю», «Цить, стара!».

Лауреат Шевченківської премії. Мешкає в Києві.

З року в рік напередодні 22 червня мені насинається та проклята війна. Наче я вибіг із лісу, де стояла наша частина, і за мною одразу ж погнався «Мессершмідт». Я падаю у високу траву, ховаючись од трасуючих куль, і вже не очима — потилицею виразно бачу замість «Мессершмідта» «Юнкере», що одразу ж переходить у піке. Од нього відривається бомба і, моторошно виючи, летить прямо на мене...

Цей сон приходить до мене, мабуть, тому, що я щоро¬ку напередодні 22-го поминаю моїх однокласників, з яких жоден, чуєте — жоден! — не повернувся з війни.

* * *

Полюючи за кольоровим камінням (агат, сердолік, хризопраз, пейзажна яшма), я обійшов майже всі гори колишнього СРСР. І тепер з тугою згадую про ті мандри, що їх частково описав у «Поемі про камінь». І мене часто провідують кольорові сни: наче я збираю неймовірно красиве, просто-таки фантастичне каміння.

* * *

А цей сон провідав мене лише раз, та я пе забуду його довіку. Я тяжко захворів. І приснилося мені, що в кімнату заходять якісь люди, підводять мене з ліжка, щоб перевезти в іншу квартиру. Виводять надвір, а там стоїть ритуальна карета і чорні коні впряжені в неї. Хтось у чорному бере мене під руку та й веде до двер¬цят. І, заглянувши досередини, каже:

— Там уже хтось лежить. Вертайся додому.

І я вертаюся в ліжко.

А вранці — дзвінок: помер друг мій найближчий.

 

Іван ДРАЧ

Народився 17 жовтня 1936 року в Теліжинцях на Київщині. Поет, перекладач, кіносценарист, державний і громадський діяч. Автор книжок поезій: «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів», «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Сонце і слово» (1978), «Американський зошит» (1980), «Драматичні поеми» (1982), «Київський оберіг» (1983), «Телі- жинці» (1985), «Храм сонця» (1988) та ін.; збірки кіноповістей «Іду до тебе» (1970), збірки статей і нотаток «Духовний меч» (1983). Автор сценаріїв фільмів: «Криниця для спраглих» (1964), «Камінний хрест» (1968), «Іду до тебе» (1971), «Пропала грамота» (1972), «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1983), «І в звуках пам'ять відгукнеться...» (1986), мультфільму «Крила» та ін. Лауреат Шевченківської премії. Герой України. Мешкає в Києві.

СОН ІВАНА ДРАЧА ДЛЯ КНИЖКИ В ІВАНА МАЛКОВИЧА

Мене ведуть розстрілювати. Хто веде? Куди ведуть? Хтозна! Перед розстрілом, як годиться, дають мені лопату, аби викопав собі яму. Дивлюсь — їх багато, всі зі зброєю. А що я можу зробити з лопатою? Можу кинути бодай на одного, але чи встигну навіть підняти лопату. Мене пристрелять.

Отож копаю собі могилу. Копаю та копаю. Глину вергаю. В раж увійшов. Глина з чорнотою. Згодом коричнева. Де коричнева, там і зелена. А зелена скла¬дається з синьої та жовтої. Усі кольори райдуги.

Вергаю та вергаю, так захопився, що й не бачу, що робить моя розстрільна команда. Копаю та копаю. Розсипаю навколо себе. Райдугу кольорів утворюю.

Дивлюсь — та я не яму собі викопав, а викопав різ¬нокольорову дорогу — далеко в далину несеться дорога.

А розстрільної команди немає. Нікого немає. Лише я та дорога. Куди ж це лопату подіти? Чому ніхто не допомагає дорогу пробивати?..

 

Сергій ЖАДАН

Народився 23 серпня 1974 року в м. Старобільську на Луганщині. Поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Закінчив аспірантуру Харківського педуніверситету ім. Г.С. Сковороди. Автор поетичних збірок: «Цитатник» (1995), «Генерал Юда» (1995), «Пепсі» (1998), «Вибрані поезії. 1992-2000» (2000), «Балади про війну і відбудову» (2001), «Історія культури початку століття» (2003), «Цитатник» (2005), «Марадона» (2007), «Ефіопія» (2009), «Лілі Марлен» (2009); прозових книг «Біґ Мак» (2003), «Депеш Мод» (2004), «Anarchy in the UKR» (2005), «Гімн демократичної молоді» (2006), «Біґ Мак 2» (оповідання + поезія) (2007). Упорядник кількох антологій. Перекладає з німецької, польської, білоруської та російської мов.

Лауреат премії ім. Германа Ленца (Німеччина), премії ім. Джозефа Конрада та інших. Мешкає в Харкові.

БУДИНКИ, ЯКІ НАМ СНЯТЬСЯ

Сни мають бути пов’язані з реальністю, вони покли¬кані її продовжувати й випереджати. Люди, що трап¬ляються тобі уві сні, події, які ти уві сні проживаєш, подорожі, які здійснюєш, є частиною життя, вони ви¬повнюють твою свідомість, твою пам’ять та сподівання. Відповідно, речі, не пов’язані з досвідом, не мають жодних шансів потрапити до твоїх сновидінь, оскільки не належать до каталогу пізнаного й відчитаного тобою світу. Всі пояснення та трактування снів будуються великою мірою на пізнаванні очікуваного та прийнятті необхідного. Свідомість є складною, проте надзвичайно ефективною системою коридорів, кожен з яких виво¬дить тебе на свіже повітря. Тому, зіткнувшись з речами, яким не можеш дати пояснення, ти ніби потрапляєш до глухого кута, від чого відразу ж пробуджується паніка та невпевненість. Усе правильно, ніщо не напружує так, як невідомість, і не заспокоює так, як пізнавання.

Є ще один, надзвичайно важливий момент — не все, що видається тобі невідомим, не відоме тобі насправді. Пам’ять — це коробка з подвійним дном, і хто знає, які монети, дитячі зуби й натільні хрестики лежать на са¬мому споді.

Отже, що це були за будинки? Звідки вони? Вони снились мені з певною регулярністю, протягом кількох років, раз на кілька місяців. Я встиг до них звикнути, встиг вивчити їхнє складне, на перший погляд, проте насправді навдивовижу продумане й симетричне плану¬вання, з довгими коридорами, численними сходовими майданчиками, залізними стелажами та стільцями, за¬чиненими вікнами, порожніми горищами. Були це якісь навчальні заклади, поза сумнівом — якісь інтернати, з просторими аудиторіями та порожніми їдальнями з металевими баняками й горою вимитого посуду. Щось схоже на дитячий садок, у якому зупинились маршові батальйони невідомої армії. Або на медичне училище, всі учні якого несподівано померли від невідомої хво¬роби. Хоча ні, не всі — я зрідка стикався в цих будинках з їхніми мешканцями, але чиясь присутність увесь час відчувалася, за далекими різкими голосами на горішніх поверхах, чи за глухими кроками, що сипалися сходами, мов каміння. Іноді мені траплялось помітити швидкі тіні, що зникали за вікном, чи відчути тепло від непо¬мітно причинених дверей, що виводили до чергового темного коридору, який сполучав між собою навчальні корпуси, населені привидами.

Потрапляючи знову й знову до цих будинків, я щода¬лі краще в них орієнтувався, не так знаючи, як вгадуючи за наступними дверима спуск до підвальних приміщень чи довгий ряд душових кабін. Будинки щоразу ледь відчутно змінювалися, з’являлись якісь нові риси, котрі втім легко вкладались у загальну архітектурну розміре¬ність, у сутінкове плетиво сходів і кімнат, якими випа¬дало кожного разу проходити. Іноді це нагадувало дитячу комп’ютерну гру — необхідно було дістатися з одного корпусу до іншого, подолавши принагідно безліч по¬верхів і пробігши незліченною кількістю дахів. Іноді навпаки — я опинявся у віддаленому кутку, в темній кімнаті, схованій і непомітній сторонньому оку, й мусив лишатись там увесь час, очікуючи на щось надзвичайно важливе й дослухаючись до голосів за стінами. За всім цим не вчувалося жодної загрози, ці будинки і ці сни загалом не були загрозливі — голоси й кроки, які то наближались, то несподівано віддалялись, були цілком нейтральні, а саме переховування чи перебігання з однієї частини будівлі до іншої несло в собі зовсім інший при¬смак — присмак якоїсь дивної механічної забавки, участь у якій не приносить ні особливого роздратування, ні над¬звичайного задоволення. Усі ці постаті, що проходили повз мене, увесь цей сміх і шепіт, до яких я дослухався, існували ніби окремо від мене, жодним чином зі мною не перетинаючись й ігноруючи всі мої спроби порозумі¬тись. Зрештою, ізольованість, відсутність якихось зв’яз¬ків, знайомств та розмов, переживань, страхів та радості, робили саму присутність людей у цих будинках неваж¬ливою, ніби вказуючи, що справа не в мешканцях, а в са¬мих будівлях, у цих довгих-довгих коридорах, якими потрібно пройти до кінця, в цих темних порожніх гори¬щах, якими ходиш, ніби трюмами кораблів, команда яких давно й безнадійно зникла.

Я швидко зрозумів, про що йдеться. Ці будівлі, що снилися мені час від часу, до яких я вперто повертався, витворювали приватну архітектуру моїх снів, внутрішню топоніміку, яка не так бентежила, як робила сон безкі- нечно-мерехким, мов світло за вікном літнього ранко¬вого потяга. Я встиг звикнути до несподіваної й непе- редбачуваної їхньої появи, не вважаючи кожну таку появу чимось незвичайним і не вбачаючи за цим жод¬них знаків чи попереджень, оскільки жодних знаків вони в собі справді не приховували. І всі мої спроби віднайти на стінах, підлозі чи стелі якісь підказки успіху не мали. Адже не можна відчитати літери, котрі не були написані.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка