Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 4

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка4/31
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Вийди, матінко, з хати Молодих зустрічати...

А натомість співають (чомусь) трагічну лемківську пісню, яку я сприймаю у виконанні єдиного чолові¬чого голосу — за інших обставин та в іншому місці. З дружбами, діди з дітьми затягли тужливу лемків¬ську, яка зовсім не для хору:

Якби мила знала, який світ білий.

Якби мила знала, який світ білий...

Куля із канона, а я — долів з коня,

Такий світ білйй...

І що цікаво, що при цьому — водночас — звучить і гуцульська «Барвінкова» (лише мелодія). Як таке може бути навіть уві сні — не знаю. Ніби якась частина мене чує одне, а інша — інше. Тим більше, що далі йдуть слова, які зовсім далеко від весільного настрою — навіть сумовитого:

Якби мила знала, який погреб мій...

А всі весільні співають, а Батьки посипають збіж-жям та цукерками. І йде дощ, і світить сонце, і дощ аж сивий...

 

Василь ГОЛОБОРОДЬКО

Народився 7 квітня 1945 року в Адріанополі на Луганщині. Поет. Дисидент. 1967 року був відрахований з української філології Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка з формулюванням: «за дії, несумісні зі званням радянського студента». Автор поетичних збірок:

«Летюче віконце» (1970, США), «Зелен день» (1988),

«Ікар на метеликових крилах» (1990),

«Калина об Різдві» (1992),

«Слова у вишиваних сорочках» (1999),

«Українські птахи в українському краєвиді» (2002).

Лауреат Шевченківської премії,

лауреат літературної премії ім. Василя Симоненка.

Віднедавна мешкає в Києві.

МІЙ СОН ПІСЛЯ ВЕРЕСНЕВОГО ЛЬВОВА

Ніколи не гостював на квартирі у Тараса Пастуха. Але перед від’їздом зі Львова завітав до нього.

Тепер стою на майданчику поміж будинками, я маю віднести книжки в інший будинок.

Ось на майданчику стоїть кошик із книжками.

Я лишаю його на місці,

сам прямую до сусіднього будинку,

куди маю занести книжки.

Аж раптом усвідомлюю,

що я вийшов від Тараса Пастуха,

не розпитавши, ані на якому поверсі живе та людина,

ані який номер його квартири.

Повертаюся назад,

кошика з книжками не зауважую,

і знову усвідомлюю,

що я не знаю, куди повертатися,

бо я гостюю у Тараса Пастуха вперше,

тому не знаю ні на якому поверсі його квартира,

ні який номер її.

З тим я й спинився на майданчику поміж будинками.

Богдан-Олег ГОРОБЧУК

Народився 4 червня 1986 року в Житомирі.

Закінчив факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Поет. Автор поетичних збірок:

«Цілодобово!» (спільно з П. Коробчуком та 0. Коцаревим, 2007),

«Місто в Моєму Тілі» (2007),

«Немає Жодної Різниці» (2007).

Мешкає в Києві.

Найпоширеніша будівля моїх сновидінь — бетонна коробка школи, дитсадка, якогось подібного закладу (лікарні? поліклініки?) — безмежна всередині, хоч і не¬примітна зовні. Інколи будівля нагадувала мені дитя¬чий садок у селі Теснівка — я десятки разів бачив його, але що там всередині — безнадійно забув, силуюся зга¬дати — в пам’яті спливає щось таке вже фантастичне як на сільський дитсадок: розмальовані екзотичними птахами та рослинами, українськими птахами в україн¬ському краєвиді стіни, фрески, ліпнини, мозаїки, вели¬чезний басейн з блискучими нікельованими та кахель¬ними поверхнями — просто палац якийсь; іноді в снах виявляється, що це — приміщення червоного корпусу Університету ім. Тараса Шевченка. Єдиним сенсом усіх моїх снів про цю будівлю є мандрівка всередині і зовні неї, проте мета мандрівки ніколи мені не зрозуміла, я тільки помічав, як змінюються довкола інтер’єри, завжди — безлюдні, але обезлюднені штучно.

Іноді я когось шукаю, іноді — від когось тікаю. Там піде сховатися, тому мої переслідування і мої втечі завжди невпинні. Мене мовби двоє: один діє, а другий — спостерігає.

Іноді я не сам. Здається, так буває нечасто. Але такі спи я пам’ятаю найчіткіше. Іноді уві сні фігурує(ш) «ти» — бувало, ота «ти», яка переймала мене най¬дужче на час сну (але часто й ця логіка порушувалась, адже «ти» ніколи не конкретна, «ти» могла змінювати реальний першообраз протягом сну: починалася з од¬ної, а тривала — іншою). «Ти» як герой моїх сновидінь виникла з дорослішанням. «Ти» — неодмінно дівчина, і «ти» розгублена, і на тлі моєї впевненості «ти» — панікерка.

Останнім часом ти — незмінна. Це триває вже де-кілька снів — напевне, паніка у великих синіх очах особливо проймає — і ти снишся з завидною постій-ністю, неодмінністю.

Є декілька сюжетів моїх видінь про будівлю. їхні події зазвичай не мають такого вже значення. Це — калейдоскоп. Це — вічний рух: я — попереду, і тримаю тебе за руку, ми рвемося вперед, я — впевнено, ти — довірившись мені. Навколо нас порожні коридори, які, ніби шампур, нанизують на себе м’ясо фантастичних кімнат, примарних у своїй шаленій кольористиці. Навряд чи ці приміщення явні, ті, в яких я побував свого часу, вони, радше, вичитані, побачені в кіно (ось чому, зокрема, мене так вражає Вісконті і, місцями, Іоселіані): продумані, соковиті інтер’єри, аристокра¬тична, підкреслена обжитість місця.

Я і ти — ми актори серед декорацій: броунівські, метушливі, ніби граємо в абсурдистській п’єсі. Наша гра — не абстрактна музика, не атональщина, не джаз. Навіть не безладне бренькання мавпи на мандоліні, а щось значно складніше і невпорядкованіше, оскільки калейдоскопи моїх сновидінь змінюють не лише ін¬тер’єри, але й нас: ти в часопросторі сну навіюєш ста¬лий образ, проте твій вік, твій одяг чи роздягнутість — усе міниться; про те, хто я — знаю напевно, але тіло героя-мене, якого бачу в сновидінні — ніколи не за¬вмирає в сталій подобі. Ця впевнена у своїй меті сво¬лота іноді диким чином пересувається (бувають сни, в яких я долаю довженні відстані стрибками, ба навіть більше — на чотирьох кінцівках, як хижа тварина в по¬гоні за жертвою), іноді — йде собі одинцем, гола, до¬вкола згадуваної будівлі, нездатна зайти досередини, іноді — не відходить від тебе ні на крок, ніби самот¬ність була б смертельною.

Отож ми пронизуємо інтер’єри, завжди вибігаючи в порожні знелюднені коридори будівлі і неодмінно в інший інтер’єрний простір, де нові мізансцени й нові люди.

Несправедливо на повному сенсовому розпаді дії в моїх сновидіннях загалом. Все інакше. Прокидаючись, я збираю пазл в єдине — аж до того моменту, коли роз¬в’язка сну наближається настільки відчутно, а дихання сенсу стає таким палючим, що не прокинутися — не¬можливо. Іноді лишається простий лінійний сюжет, який можна переказати декількома реченнями, іноді — набір розрізнених епізодів, іноді ж хочеться одразу записати оповідання чи почати розвивати повість або й кіносценарій. Якби я був не такий ледачий і трохи вразливіший, то написав би вже цілу добірку.

Сновидіння нескінченні: і кожне окремо, і в своїй сукупності. Будівля моїх сновидінь безкінечно мінить¬ся, тож я ніколи не пройду її ні сам, ні з тобою. В її нав’язливій стерильності, логічності і, зрештою, без¬людності є місце для неконтрольованих кімнат, куди ми влітаємо, які змінюємо під себе: дивовижні інтер’єри стають справжніми житловими приміщеннями: неод¬мінно захаращені, незачесані, з книжками на підлозі, з фосфоричними метеликами на стінах (і таке мені снилося, правда), з червоними шафами й сушеними травами при стелі, з безліччю друзів, які лишаються в кімнатах, які минаємо, які минаю... Але врешті за межами будівлі, пройшовши усі підвали і вибравшись через якийсь ну геть миршавий і непомітний чорний хід, я зазвичай сам, і дуже рідко — з тобою. Попереду — сітка спортмайданчика, яку я вкрай рідко перелізаю. Біля будівлі — сади. Я рідко затримуюсь за межами будівлі, рідко витримую цей необмежений простір, і зрештою — знаходжу спосіб повернутися всередину, до того ж, не задумуючись про доцільність такого по¬вертання: роблю — і все. Герой моїх снів ніколи не мучиться вибором, ніколи не озирається. Я його за це трохи недолюблюю, але позбутися все одно не можу. Натомість він — неконтрольований, тож і в нього мені є чому повчитися. Але й цього я не роблю. Зрештою — в мене своє життя, а в нього — своє, і ми одне до одного намагаємось не втручатися.

Сашко ГОРСЬКИЙ

Народився 26 червня 1988 року в Чернівцях. Закінчив факультет політології Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича.

Письменник, журналіст. Співавтор антології молодих буковинських письменників «Під простирадлом / Піт простирадла» (2006). У тандемі з Христею Венгринюк займається відео- та кінопоезією і прозою.

Мешкає в Чернівцях.

ВОВЧА ЛЮБОВ

Величезне озеро простягається поміж пагорбами, певно, аж до горизонту, але його не видно. Пори року не мають жодного значення. Вони змінюються настільки часто, що лише встигаєш подумати: ось зараз замерзне озеро — а воно вже обрамляється літніми травами по берегах і несе водами осіннє листя. Підходжу до берега, де плаває багацько різного штибу риби і птаства, а в по¬вітрі над ним пролітають гуси, качки та лебеді. Край води поступово вкривається тонким льодом. Думаю, що лід може замерзнути так, що лебеді позалишаються в кризі й не зможуть відлетіти, бо примерзнуть до води перепон- частими лапами і зможуть відірватися, тільки зоставивши їх в озері. Дивлюся на воду, а вона постійно змінюється різноманітними узорами і візерунками, подібними до тих, що з’являються взимку на вікнах, але щосекундно змінює тисячі зображень тварин і людських облич. Лід такий тонкий, що здається напівпривидом.

Вирішую зайти всередину озера, щоб зігнати птахів з води, щоб їхні лапи не примерзли до льоду, й за мить уже пливу по просторій воді, яка розкривається переді мною все новими й новими горизонтами. Пливу все далі, намагаючись врятувати пташок, щоб вони мер¬щій злетіли, але розумію, що моє прагнення недоречне, бо вода тепла і приємна на дотик, навкруги знову вес¬на, яка знову ж таки переходить у пізнє літо і, нарешті, дерева осипаються листям на воду. Все покривається жовтизною і стиглістю.

Я плаваю так ще з кілька хвилин і вирішую виходити на берег. Озеро все більше стає схожим на річку, проте не відчутно течії. Хочу вийти через заплаву і, поклика- мий невідомою силою, пролізти потім через кущі в якийсь ліс або поле — неясно. Бачу там багато змій, готових до оборони своїх місцин. В голові зблискує думка, що це якесь зміїне королівство, бо кілька з них постійно стоять на сторожі, але все ж вирішую пройти непоміченим і мовби знаю, що убезпечений від їхньої отрути.

Раптом бачу, як по берегу до мене мчать двоє вовків. Видно, що вони голодні і вже готові поласувати моїм тілом. Один з них лишається на березі, але другий без¬думно кидається у воду й пливе у мій бік. Я зі страху розумію, що він підпливе до мене так швидко, що вря¬туватися не вдасться. Я повертаю і пливу в протилеж¬ному напрямку — назад, звідкіля приплив. Там мають бути якісь люди, бо я згадую, що прибув сюди не сам. Я пливу швидше, ніж вовк. Розсікаю воду граційними рухами, а він чоловгає чотирма лапами й нагадує вело¬сипедиста: ніби крутить під водою невидимі педалі. Мені розповідали, що у воді я сильніший за собак і вов¬ків, адже можу потопити їх руками. Проте це малоймо¬вірно і я не хочу випробовувати долю. Випливаю на берег і розумію, що тут мені не вберегтися, бо ж на березі він спритніший і швидший на тих самих чотирьох лапах, ніж я на своїх двох.

Звідкілясь дістаю мобільний і дзвоню комусь, із ким приїхав:

—       Я зараз помру від щелеп голодного вовка. Він женеться за мною! Врятуйте! — кричу я у слухавку, коли вовк перебуває вже на сантиметр від мене. Зі слу¬хавки відповідають:

—       Це неможливо, ти надто далеко, ми не встигнемо!

—       Беріть рушницю і стріляйте в повітря! Коли вовк зачує запах пороху, то втече з переляку!

—       Це не допоможе, адже ми так далеко, що навіть не чути буде й звуку пострілів!

—       Тоді що мені робити?! Він за крок від мене! За крок від мене! Я вже не вбережуся! Прощавайте!

—       Подумай про любов і підстрибни!

Зв’язок обірвався і я почав напружено думати про любов. Нічого не вдавалося і я трохи розслабився, го¬туючись прийняти вірну смерть, проте мозок мій усе ж думає про любов, і за мить я відчуваю, що підношуся. Вовк продовжує бігти по землі. Я ж біжу тепер по небу, над кронами дерев, усміхаючись від всезагальної любові...

 

Василь ҐАБОР

Народився 10 грудня 1959 року в селі Олександрівка Закарпатської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Письменник, літературознавець, науковець, кандидат філологічних наук.

Автор книги новел «Книга екзотичних снів

та реальних подій» (1999);

упорядник серії антологій «Приватна колекція».

Мешкає уЛьвові.

СОН У СНІ

Це було дивне місто. Колись багатолюдне й квітуче, а згодом повністю зруйноване, ймовірно, якимось катаклізмом. І ось тепер до міста почали повертатися люди й відбудовувати його, але не все, а тільки цент¬ральні вулиці та окремі будинки, які на тлі суцільної пустки виглядали справжніми острівками оази серед мертвої пустелі. Особливо вражали розкішно відбудо¬вані готелі та ресторани, які ретельно охороняли вартові з азійських країн. У покинуте місто ринули маси іноземних туристів, яким подобалися комфортні умови проживання та екстремальні ситуації в житті. Згодом місто почали заповнювати якісь непевні люди, що ховалися на околицях у напівзруйнованих будин¬ках, тому блукати безлюдними вулицями було дуже небезпечно.

То тут, то там чулися розпачливі крики та волання «Рятуйте!», хтось за кимось гнався через захаращені брами та розбиті будинки. Дехто з утікачів підбігав до розкішних готелів з чорного ходу, але незворушні вартові навідруб відмовлялися пропускати людей через блискучі фойє на центральну вулицю. Втікачі зривалися з місця й ошаліло гнали через довгі темні переходи та подвір’я мовчазних будинків. Траплялося, що вони забігали в якісь помешкання і з подивом зупинялися: окремі кімнати в будинках були надзви¬чайно гарні і мали широкі ліжка посередині, а стіни їхні були оббиті шовковою тканиною багряного від¬тінку, і звідусіль лилося ніжне червоне світло, тому все тонуло в червоному кольорі. У ліжках лежали оголені молоді жінки і при появі втікачів перелякано скрику¬вали. Тоді невідь-звідки хутко вибігали спортивної ста¬тури хлопці з залізяками в руках, і наганяли на втікачів ще більший страх. Ймовірно, то були підпільні будин¬ки розпусти, які полюбляли іноземні туристи.

Меденцій мусив добратися на інший кінець міста, де була його дружина з сином. Він боявся за них. Додавав тривоги і вчорашній сон. А снилося йому, начебто дру¬жина з сином повертаються додому з парку. Насува¬лася буря, і дружина вирішила перейти центральну дорогу через підземний перехід, який мав лиху славу, тому люди завжди його оминали. З обох стін переходу збігали вниз дерев’яні поручні, і дружина з сином сіли па них, аби швидше з’їхати. На одному з майданчиків переходу сидів бомж, а біля нього стояла жінка. Вони жваво сперечалися, вимахуючи руками. Раптом бомж штовхнув жінку, і вона покотилася з криком цементо¬ваною долівкою і вдарилася головою об стіну. Та бом¬жеві цього було замало. Він вихопив з-за пазухи ніж і жбурнув ним у жінку. Але тут сталася якась дивна річ: між раптом змінив траєкторію і полетів у напрямку сина.

— Боже, хоч би це був сон! — скрикнув Меденцій з переляку і прокинувся...

Десь неподалік мав бути залізничний вокзал, і він вирішив доїхати на іншу околицю міста потягом. Та коли добрався до того місця, де, як йому здавалося, мав бути залізничний вокзал, там виявився міський пустир, по якому гуляло кілька здичавілих псів. Було таке враження, що під час катаклізму якась невидима сила розломила місто на багато частин і поміняла їх місцями.

Його брав відчай, що тепер він не зможе добратися до дружини й сина. Серед зруйнованих будинків гусли сутінки, і Меденцій вибрав якесь безпечніше горище, щоб переночувати...

Прокинувся від холоду. У відчинену кватирку спальні пробирався осінній вітер з дощем...
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка