Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 3

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка3/31
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.

Доки я можу викидати їх з вікна?

Я заплющив очі...

Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць... що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах. Я розвертаюся й біжу назад, вбігаю, трясу¬чись, до квартири і замикаю двері на ключ.

У цей мент дзеленчить телефон.

Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх. Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?

Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину, і чую цей ненависний сміх.

Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці. Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна. Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.

Щойно я зачиняю вікно, як малюки знову невдово- лено шарудять за дверима.

Тоді я впускаю їх досередини. Вони заходять — такі чемні, тримаючись за ручки, — і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.

Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.

Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбай¬ливо їх поливаю.

Вони ані мрукнуть. Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.

Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й ру¬ками, падають на трамвайну зупинку. Саме відійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.

Як вони там горіли, мене вже не цікавило.

Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це вияви¬лося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати ма¬люків. І коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливий. Бо лунав з тамтого світу.

 

Станіслав ВИШЕНСЬКИЙ

Народився 24 серпня 1944 року в Переяславі на Київщині. Закінчив Київський педагогічний інститут.

Поет, редактор. Належить до Київської школи поезії.

Автор поетичних збірок: «Симфори» (1975, у самвидаві), «Світотвір» (1987), «Альта» (1989), «Колекція снігів» (1991), «Альпініст на міражі» (1993), «Синус покутя» (1999), «Перевтомлені скафандром» (2001), «Змова дзеркал» (2005); книжки прози «Метастази» (2003); книги вибраного «Полювання на мисливця» (2007).

Мешкає в Києві.

ДЗЕРКАЛЬНА ДОРОГА

То був, сказати б, невідчепний сон. Він почав сни-тися мені одразу після повернення з Совєтської армії, власне, з прикордонної застави, що, либонь, і досі Сіріє своїм черепичним дахом у видолинку між мадярськими селами Дідове й Велика Бігань. Там, у закарпатській глушині, я служив майже два роки, після чого мене було комісовано. Тобто перед достроковим дембілем у мене був ще шпиталь, де я пролежав з місяць чи, може, й трохи більше. Звісно, в тому лікувальному закладі лікувалися справді хворі люди, одначе якась кількість пацієнтів належала до, так би мовити, групи ризику: вони в той чи той спосіб симулювали найріз¬номанітніші недуги, аби тільки позбутися осоружної військової повинності та не виконувати так званий по¬чесний обов’язок. Імітували різні болячки — від вираз¬ки шлунку до божевілля. Діагноз моєї недуги був об¬надійливий — гострий панкреатит. З таким, зазвичай, комісовували без особливих зволікань. І я не став винят¬ком. Відтак навесні 1965 року мене комісували й відпра¬вили в запас. Із шпиталю я ще повернувся на заставу, зібрав свої речі, попрощався з хлопцями, а відтак у плац¬картному вагоні потяга Чоп-Київ відбув туди, звідки й пішов на військову службу, себто у своє княже місто І Іереяслав.

І ось, коли я був уже вдома, сталося щось дивне. Здавалося б, людина нарешті позбулася виснажливої муштри, майже повсякденних, як це ведеться на кор¬доні, дозорів, секретів, зрештою КҐБістської опіки (при¬кордонні війська в ті часи належали до військ цього відомства), чого тобі ще треба, чоловіче: живи та радій.

Так воно нібито й було, але тільки вдень. А ночі пере¬творилися на нескінченну, ба навіть моторошну подо¬рож... додому. І вже не в плацкартному вагоні, а з дещо іншими вигодами... Варто мені було заснути, як почи¬нався один і той самий сценарій сну. Я ніби знову у Закарпатті на якійсь відстані від своєї застави. Посе¬ред рівнини височіють дві, суціль порослі виноградною лозою, сопки. А між тими сопками геть розгрузла осіння дорога, земля, як вороняче крило, правдивий чорно¬зем, що його насправді в тих краях я ніколи не бачив. Грязюка непролазна, але я знаю, що мушу йти саме цією дорогою. Маю поспішати, таке враження, що за мною хтось женеться, аби повернути на заставу, тож треба налягати на ноги, аби бути якомога далі від цих місць. Я майже голий. На мені, крім білих солдатських кальсонів, нічогісінько. На дорозі ані лялечки. Аж ось грузька дорога, що по ній я ледве плетуся, ніби кінча¬ється і вже замість неї, як її продовження, стелиться міст, вузький, гладенький, ще ніби й полакований. Міст добре освітлений, напрочуд добре освітлений, і мені, майже голому й босому, стає страшенно ніяково ступати на нього. Хоча я знаю: треба неодмінно пере¬йти цей міст, пройти під цим освітленням, адже назад вороття немає. Повагавшись, нарешті ступаю на ту гла-деньку поверхню і йду по залитому сяйвом коридору між двома стінами непроглядної темряви. Я знаю, що мені не слід не те, що озиратися, а й дивитися обабіч на прямовисні стіни темряви. Одначе спокуса роззирну- тися величезна. Щоправда, я не озираюся, але, не диви¬тись по обидва боки від мосту мені несила. І я, погля¬даючи то в той, то в той бік, завважую, що міст з обох боків обставлений великими, отак як на людський зріст, дзеркалами. Квадратовими й овальними. Причому впе¬реміш тими й тими. Вони, ті глибокі й чисті дзеркала, розташовані одне від одного приблизно на однаковій відстані. І мені лячно глянути в будь-яке з них, аби не бачити своєї голизни, а водночас мені страшенно кор¬тить зійти, збочити з цього напрочуд добре освітлено¬го мосту і зайти в одне з дзеркал. І ось я, скоряючись спокусі, зупиняюся перед одним із них і, якийсь час потупцювавши перед дзеркалом, входжу в нього. Там простора зала, в ній накритий стіл і за ним якісь на- півупізнавані люди. Самі чоловіки. їх багато, їх не злі¬чити. Вони розмахують руками, про щось гомонять, але мене геть не помічають. Вільних місць за тим столом немає. Тож я, марно намагаючись знайти місце за сто¬лом, зрештою, полишаю свої невдалі спроби і хочу вийти з цього приміщення, але виходу немає. На моє намагання покинути залу від людей за столом жодної реакції. Страшенна задуха, в повітрі тютюновий дим і знайомий мені ще з застави сморід казарми. Сюжет сну кінчається одним і тим самим: просинанням у хо¬лодному поту. Спочатку сон повторювався чи не що¬ночі, тож чи не щоночі я опинявся на тій самій сльота¬вій дорозі додому. І я завважив: по добре освітленому мосту з кожним наступним повторенням сну я все ж просуваюся вперед. Щоночі просуваюся на одне, а то й кілька дзеркал. Хоча кінця тому мосту я не бачив. З ча¬сом сон снився все рідше, ставав усе менш моторош¬ним, хоча виходу з дзеркала, куди щоразу потрапляв з якоїсь невідчепної цікавости, я не знаходив. Та десь за рік, може, трохи більше, коли я вже виїхав з Пере-яслава, перебравшись до Києва, перебіг сну змінився. Закарпатські реалії, себто порослі виноградом сопки й розгрузла осіння дорога, геть зникли. Залишився міст, як завжди, добре, напрочуд добре освітлений міст. Уз¬довж нього виставлені ті ж дзеркала, і я, ніби з тим-таки хвилюванням, повагавшись, власне потупцювавши пе¬ред їхньою глибиною, заходив до одного з них. Але в кожній наступній залі кожного наступного сну щораз убуває стола, він убуває потроху, мов шагренева шкі¬ра, убуває й завсідників трапези, причому вони також за «шагреневим» принципом щораз дрібнішають, ніби даленіють, а в задзеркальному повітрі вже не чути ні тепер уже солодкого запаху тютюнового диму, ні так само незабутнього, рідного, духу солдатської казарми. І я вільно виходжу з дзеркала на міст через оббиті чор¬ним дермантином двері. Від якогось часу сон уже не повторювався. Здавалося б, нарешті я вирвався з того пекла, себто остаточно повернувся додому. А набагато пізніше, уже через якісь десятки років, мені пощастило (саме так — пощастило) ще раз побувати у тому сні. Я був пристойно зодягнений і йшов під звичним яскравим освітленням без ніякого хвилювання. Я йшов, а пообіч мосту стояли ті ж таки дві стіни темряви і на них ледь видніли, вмонтовані в пітьму, овали й квад¬рати тих-таки дзеркал. І мені здалося, а може, саме так воно й було: усі ті дзеркала понакривано чорною мате¬рією. Мені так кортіло зняти з котрогось із них жалоб¬ний крам і спробувати ввійти... Одначе я прокинувся, можливо, й на краще, не встигши вчинити святокрад- ство.

Тимофій ГАВРИЛІВ

Народився 18 вересня 1971 року в Івано-Франківську.

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач. Доцент кафедри німецької філології Львівського університету ім. І. Франка.

Автор поетичних збірок: «Арабески пам'яті» (1995), «Закони географії» (1997), «Година самотніх» (1998); «Повертаючись до сказаного» (2002), «Конспект екскурсії» (2006); книжок есеїстики «Знаки часу. Спроби прочитання», «Текст між культурами. Перекладацькі студії» (2005), збірки оповідань «Щоденник Одіссея» (2003), роману «Де твій дім, Одіссею?» (2006). Перекладав твори Тракля, Бернарда, Рота, Брехта, Целяна.

Дописував, зокрема, для Frankfurter Rundschau.

Мешкає у Львові.

МІСТО БЕЗ ТРОТУАРІВ

Я визирнув надвір і... не побачив тротуарів. Не здивувався б, якби всупереч прогнозу погоди випав сніг, — навесні таке часто трапляється. Але зникнення тротуарів...

Ніщо не розраджує так, як усталений плин. Почувши, як забулькотіла кавоварка, сказав собі: «Ось бачиш, усе стає на свої місця». У прозорий кавник скрапувала бру¬натна рідина. Знайомий аромат поширювався навколо.

Горнятко спорожніло, на тарелі лишилися крихти житнього хліба — а я й досі незрушно сидів. Мій орга¬нізм нагадував літак, який не може злетіти через по¬милково увімкнений реверс.

Я довго не наважувався підійти до вікна. Перспек-тива, що відкривалася з-за столу, мене влаштовувала, бо давала змогу бачити лише верхню половину дійс¬ності — крону єдиного дерева, дахи й димарі, осяяні вранішнім сонцем. На одній з гілок паразитувала омела, вона ніколи не скидала листя, і тепер нагаду¬вала кулю, що зачепилася й не змогла полетіти вище.

Краще б я не зазирав! Адже мені не відкрилося нічого іншого, ніж те, що я вже бачив з кімнати. Не допомогла й кава, на яку я покладав велику надію — існувала межа, за якою вона втрачала чарівну силу.

Принаймні райський напій спрямував мою розгуб-леність у слушне русло — як добратися на роботу? Як би добиралися ви, якби одного весняного дня проки¬нулися в місті без тротуарів? Уперше переді мною постав такий чудернацький клопіт.

Я механічно одягався, усе ще не знаючи, що робити. Непотрібно довго дивився в дзеркало, поправляючи краватку — затягував її тугіше і знов попускав. Знаючи мою слабкість до формалістичних візерунків, мені її подарували колеги на сорокаріччя, — у нас прийнято відзначати круглі дати.

«Тобі більше годилося б подарувати обручку», — сказала Олександра Пилипівна, звертаючись до мене від імені нашого невеличкого колективу. Мені й раніше здавалося, що вона не проти зіграти роль моєї само¬званої мами.

Вік! На мене дивилося з дзеркала обличчя з бороз-нами, що нерівними лініями тяглися через чоло, і пуч¬ком зморщок, які промінилися від кутиків очей. Нижня губа, як відкопилилася у восьмому класі, так і звисала, попри мої марно-відчайдушні спроби підтягнути її закусуванням.

Я опустився в старе крісло і, безпорадно розводячи руками, зачепив телефон, що стояв на маленькому сто¬лику. Підніс до вуха слухавку. Зсередини, наче з іншого світу, вирвалися гудки. Я вслухався в них з якоюсь напосідливою гарячковістю, так, ніби звідти міг про¬лунати план мого порятунку. Я хотів набрати номер, однак довгі гудки змінилися на короткі. Це й добре, бо що я скажу? Що запізнююсь? Що не знаю, як прийти на роботу? Що зникли тротуари? Якщо на те пішло, я вже й так запізнився!

Несподівано для самого себе я летів. Що відбулося між тим, як я поклав слухавку, і зараз, коли летів, я не пам’ятав. Я мучився питанням, чи замкнув — відходячи? відлітаючи? — двері, і не знаходив жодної зачіпки, яка могла б щось прояснити. Можливо, я взагалі не від¬микав їх? Як же ж я тоді опинився надворі? Точніше, не надворі, а в повітрі?

В повітрі відчуття цілком інші, ніж на землі. Дійсність перевершила мої несміливі припущення! Я летів — ні¬защо не подумав би, що коли-небудь мені таке випаде. А зараз був певен, що немає нічого природнішого, ніж літання. Я тримав портфель, вільною рукою поправ- ляючи картуза, збитого набакир струменем зустріч¬ного повітря. Як добре, що краватка пришпилена до сорочки! Чи гадав її винахідник, що по-справжньому ця шпилька розкриє себе тоді, коли людина в костюмі летітиме на роботу?

З перспективи лету місто сприймається інакше. Воно ніби те саме і водночас казковіше. Я летів на рівні його середніх поверхів, цілком вільний від марнославних спонук піднестися над ним у небо. До того ж запізнен¬ня не налаштовувало на ширяння у високості — колись, іншим разом, у відпустці, можливо, й спробую. Мій шеф — чоловік, який не подарує недбальства.

У відділі ніхто не звернув уваги на моє спізнення, як і на те, що я не прийшов, а прилетів. Сидячи за папе¬рами, я вряди-годи кидав несміливі позирки на колег у намаганні щось з’ясувати. Я пробував угадати, чи прилетіли вони так, як я, а коли ні, то яким чином опинилися на роботі раніше за мене — невже тільки мене одного ошелешило зникнення тротуарів?

Це запитання цікавило мене дужче, ніж будь-коли. Я дивився на Олександру Пилипівну, огрядну і добро¬душну, — невже й вона прилетіла?

Прокинувшись, найперше, що я зробив, підбіг до вікна і зазирнув униз. Тротуари були на звичному місці. Бо куди ж їм подітися — запорошеним, засмі-ченим, порозбиваним...

Василь ГЕРАСИМ’ЮК

Народився 18 серпня 1956 року в Караґанді, де відбували заслання його батьки. Наприкінці 50-х років родина поверну¬лася у рідну Прокураву на Івано-Франківщині.

Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

Поет. Автор збірок: «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1999), «Серпень за старим стилем» (2000), «Поет у повітрі», «Була така земля», «Папороть» (2006).

З 1993 року — голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов». Лауреат літературної премії «Благовіст» та премії імені П.Тичини. Лауреат Шевченківської премії.

Мешкає в Києві.

ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА І ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ

Цей сон дорогий мені, хоч не мав якогось там не-звичного сюжету, фантастики, розмаїтих комплексів, пророцтв чи милого, легкого божевілля... Але звучали ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА І ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ. А що це значить для мене, можна навіть не уявляти. Далі. Це був сон на самому фіналі століття і тисячо¬ліття, і це був кольоровий сон. Здається, останній мій кольоровий сон. Що то за кольори були? Всі! Надворі стояла зима, а мені снилося гуцульське весілля перед постом на петрівку. Про це я, звісно, потім написав («Старовинний диптих» у книзі «Папороть»). Скажуть: ну, цьому й сниться лише архаїка — знаємо ми нинішні весілля в горах. На жаль, сниться не тільки архаїка, а весілля в горах тепер і на конях, і на іномарках, але снилося мені таке, як написав. Ні, не так. Я написав про таке, яке снилося, але справа в тому, що воно мені недоснилося — снився тільки початок гуцульського весілля, що його у вірші я обминув, бо тоді вже точно написане було б «поезією». Чому в лап¬ках?

Одне слово, сниться початок — одразу після вінчання. Вийшли з церкви і йдуть додому — звучить ГУЦУЛЬ¬СЬКА МУЗИКА — вже піднімаються пагорбом до хати (Молодої чи Молодого) — Батько й Мати вже на поро¬зі — зараз весільні заспівають «Барвінкову»... Якщо ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА І ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ для мене понад усе, то в цьому дусі продовжую: з усіх мелодій мелодія «Барвінкової» також — понад усі... Але. Грають музики «БАРВІНКОВУ», а співають не «БАРВІНКОВУ». Мало би бути:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка