Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 2

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка2/31
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

 

Світлана БОГДАН

Народилася 27 січня 1985 року в Києві.

Поетка. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Авторка поетичної збірки «Коли ще автомобілі були людьми». Друкувалася в поетичних антологіях «Дві тонни», «Літпошта» та на літературних інтернет- ресурсах. Мешкає в Києві.

СОН З БАГАТЬМА СОНЦЯМИ

Я стояла на березі моря і споглядала захід багатьох сонць. Овид горів червоним золотом, кладучи відблиски на водну широчінь, яка від того також ставала малиново- золотою.

—       Яка краса! — сказала я своєму другові. Він завмер поруч і теж дивився на сонця. — Ніколи такого не бачила! Десять сонць відразу!

—       Ти можеш побачити все, що схочеш сама, — спо¬кійно відповів він, не повертаючи до мене обличчя.

—       Навіть ангела?

—       Навіть ангела.

—       Навіть ангела, — повторив ангел, що був за моєю спиною. Я озирнулася: він увесь сяяв білим і золотим, мав золоте волосся й очі, біле лице, білий одяг із золо¬тим оздобленням, крила з білих і золотих пір’їн.

Я почала читати молитву (не пам’ятаю, яку саме), ангел погладив мене по голові (долоня в нього тепла- тепла), поцілував у чоло (уста ніжні-ніжні) і полетів над морем до сонць.

Він губив пір’їни, вони падали у воду, колихалися на хвилях, ставали золотими рибками, пірнали в гли¬бину, а тоді зринали знов, дивилися добрими очима й усміхалися.

—       Риби всміхаються! — засміялась я. — Може, вони ще й танцюють?

Тоді рибки взялися водити хоровод, кружляючи по во¬ді і створивши невеличкий вир, що відкрив нам дно моря: там блищали різнокольорові круглі камінчики й цвіли небачені водорості — синіми й червоними квітами.

Сонця сідали за обрій по черзі: одне, потім друге, далі третє... Тому золота ставало все менше, а більше — синіх і чорних барв.

—       Що б ти ще хотіла побачити? — спитав друг і по¬дивився мені в очі (у нього тихий ясно-блакитний по¬гляд).

—       Не знаю, — знизала я плечима. — У мене все є: ти, море і сонця... Велика радість у моєму серці.

Друг узяв мене за руку і пригорнув до себе (в його обіймах так тепло, затишно, і спокійно-спокійно: він великий, я йому ледве сягаю плеча).

—       Ну ось, — промовив лагідно. — Я ж казав, що все буде добре.

Коли сіло останнє сонце і мільярди зірок засвітилися над нами, я заснула у нього на руках.

І прокинулась.

Андрій БОНДАР

Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам'янці-Подільському. Закінчив Києво-Могилянську академію. Поет, перекладач, пуб¬ліцист. Автор поетичних збірок «Весіння єресь» (1998), «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004). Автор багатьох статей та есеїв в українській і зарубіжній періодиці. Головний редактор газети АУП «Література плюс» (1998-2000), редактор і колумніст «Книжкової лавки» у «Дзеркалі тижня» (2001-2007). Переклав: роман В.Ґомбровича «Фердидурке» (2002). Лауреат літературної премії вид-ва «Смолоскип» (1997). Учасник численних літературних акцій і фестивалів в Україні та закордоном. Брав участь у пан-європейському проекті Literaturexpress Europa 2000 та фестивалю Poetry International 2005 у Роттердамі (Голландія). Стипендіат Міністра культури Республіки Польща (2003). Мешкає у Клавдієвому під Києвом.

СУЧОК І ЗАДОРИНКА

Якось в одеському готелі «Зирка» мені наснився сон.

Я — молодий «начинающий» поет із «робкими чер¬ными усиками» — видав свою першу поетичну збірку. Незабаром до міста має приїхати Олександр Пушкін, і я просто мушу подарувати йому цю книжку. Уві сні в мене реально ейфорія, передчуття свята. Я подарую книжку самому Пушкіну!..

І ось настає ця мить. Я стою за дверима кімнати, в якій поселився Пушкін, тримаючи у спітнілих руках свою збірку. Й раптом ракурс і точка зору, як то іноді трапляється у снах, змінюється на 180 градусів. І тепер уже я — Пушкін, який лежить у своїй кімнаті на ліжку з якимись рококовими набалдашниками. Я реально втомлений після довгої і виснажливої дороги цими кре- тинськими аккерманськими степами, але мене попроси¬ли прийняти молодого поета. Я — україномовний Пуш-кін. Бо думаю українською. Сам собі я більше схожий на Боба Марлі, ніж на Пушкіна, але жену цю думку геть.

Кричу просто з ліжка до молодого поета: «Заходьте, будь ласка». Поет заходить під акомпанемент скрипу дверей. Він дуже неприємний, в окулярах і чомусь на плечі йому накинута черкеска. У руках він тримає книж¬ку, і я, хоч і не надто приховую свою зневагу і зверх¬ність, намагаюся боковим зором вихопити її назву. На книзі зображено фото братів Капранових — Дмитра й Віталія — у гімнастичних трико в позі канатоходців, що йдуть один одному назустріч. А назва книги така; «СУЧОКЪ І ЗАДОРИНКА».

Христя ВЕНГРИНЮК

Народилася 10 вересня 1987 року в Чернівцях. Письменниця, літературознавець.

Здобувай кафедри української літератури Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, пише кандидатську з літературознавства.

Авторка збірок прози «Катарсис» (2005),

«Голий нарКОТИК» (2006) та поетичної збірки «Богу стіні» (2008).

У тандемі з Сашком Горським займається відео- та кінопоезією і прозою.

Мешкає в Чернівцях.

СНИ ПОЕТІВ

[Я бачу себе (чи не себе?) у сні. Чоловічої статі. Мені два роки. Я сиджу в кімнаті і мрію вирости.]

«Вдома пахне сестриними місячними, я хочу їй ска¬зати про це, але вона здивується, що я про це ВЖЕ знаю, я можу відповісти, що їй варто радіти, що не вагітна після того незахищеного сексу на кухні зі своїм хлопцем, коли мама залишила її доглядати мене».

Тато б’є молотком м’ясо, а вночі — маму. На ранок вона залишається живою, і тоді мені здається, що я все вигадав, щоб виправдати своє безсоння. Якщо я не можу до світанку заснути, то залізаю в бабусину шухляду і витягую звідти кулачок конопель і розгризаю їх, ви¬смоктую молочко і засинаю. Бабуся сама так часом робить. Лиш кулачок у неї більший».

[Чи то, може, Я чоловічими кроками ходжу своїми снами? Якщо ні, то він наче насміхається з мене, що може жити в моїх снах і керувати ними.]

«Я чую, як усі сусіди з усіх квартир вночі кохаються. О, Боже, наче це їхня єдина нічна справа, навіть телеві¬зори ніхто не дивиться, не запрошує друзів, які могли б затриматися до ночі. Не спиняються. З усіх боків. Зверху. Знизу. І навіть через квартиру. Я знаю, як крих- котить від задоволення тьотя Міла з п’ятої, а вона живе аж в кінці коридору. І як мені спати, коли тато б’є маму, баба ходить по коноплі, а весь під’їзд стогне?

Мені не подобається наш президент. Я не слухаю, що він там говорить, але він мені не подобається. Я хочу домалювати роги на екрані телевізора, коли бачу його. Але тато сваритиме, може, навіть зруйнувати мій карт¬ковий будиночок, який я складаю усе своє життя. Я ходжу завжди тихо.

Я взагалі люблю, коли тихо. Я навіть люблю, коли інструменти грають тишею. Я вирвав органи нашому фортепіано, і тепер воно грає мовчанням. А ніхто про це не знає, бо від смерті дідуся не відкривали його, щоб пил протерти. Я вмираю від задоволення чути тишу свого фортепіано. Воно ніколи не втомлюється співати.

Я не можу знати, коли щось втомлюється, коли щось втомлене...»

[Він говорить мені так часом у снах, сидячи на пар¬кеті у білих трусах.]

«Собака у сім’ї, яка мешкає над нами, мочиться за-вжди в одне місце, і наша стеля посіріла там і покрила¬ся мохом. Я не кажу своїм, бо будуть крики, а собака ж не винна. Її не навчили. Вчора навіть відпали перші шматочки вапна зі стелі. Отже, завтра впаде ще. Отже, будуть крики. Отже, собака таки буде бита».

«Я люблю все жовте. Підсвічник у коридорі. Олію. Мило, яке тримаю у прозорому мішечку на столі, бо воно змилювалося. Любив дуже очі сестри, але вони виявилися хворими. І потім перестали бути жовтими, коли вона вилікувалася. А мама казала, що якщо вона не вилікується, то вся буде така жовта. Я не знаю доб¬ре це чи погано, але я цього так і не побачив. Вона досі живе і не збирається вмирати».

«У нас є кіт. Я думав, що то кіт, але коли в його че¬рево набилася ціла купа малечі, то я зрозумів, що то киця, і почав приносити їй квіти, замість тягти за хвіст. Вона їсть завжди на столі і з усіх тарілок. Ми всі звик¬ли. Ніхто не сварить Мурчика. Ми так і не назвали його жіночим іменем».

[Він став частиною мого життя. Мого тіла. Я знаю, що він є, бо він таки є. Часом уявляю, що він і вдень сидить в моїй голові.]

«Я не люблю свою голову, бо вона кругла. Я не люб¬лю нічого круглого. Воно лякає мене, бо я бачу, як Бог може створити ідеальне коло. Ідеальне коло. Круглі апельсини. Найбільше я не люблю апельсини. Круглі і майже жовті. І сонце міг би не любити, я знаю, що воно теж кругле, але я просто не дивлюся на нього, і так здається легше... Бо це — СОНЦЕ. А не моя голова і не помідори. З місяцем простіше, він змінний — отже, не круглий».

[Очі має такі... очі на колір, ніби насипали пилу з натертого каміння...]

«Я завжди знаю, як через вентиляційну сітку йдуть до нас таргани. Я приходжу, коли це знаю, а вони йдуть. А вони сунуть. Довгими дорогами під кухонні меблі, і лиш так вусами, і лиш так вусами».

[Я завжди, коли бачу його в моїх снах, то наче див¬люся через лупу чи через вічко дверей. Малий має м’ячеголовий вигляд і раз у сні обов’язково розповідає щось без крапок та ком, приблизно так:]

«Я бачив море в книжці дуже хочу торкнутися його воно напевно таке густе як полуничний джем лиш а хвостами риби я би дуже вже пішов до моря але мене не відпустять вони всі кажуть що я малий хоч я ходжу їм думаю змиваю за собою воду готую їсти вживаю снодійні та депресанти я живу як Людина а мене не випускають за двері навіть принести програму з пошти ти розумієш мене ти розумієш скажи їм щось я не можу жити у цій в’язниці серед здегенерованих людей вони всі надто довго росли

Вони всі надто довго росли Вони всі І ти І вони І ти І вони

Надто довго Росли Ви Всі

Ви чверть життя вчитеся ще чверть здобуваєте якийсь «ріст» Втомлюєтесь Йдете на пенсію в кращому ви¬падку І здихаєте Нікому не потрібні і жирні

Ви всі смієтеся чуючи це але самі так продовжуєте жити і не думаєте що можна по-іншому бо даєте дітям читати «Колобка» і «Вінні-Пуха» а давайте Джойса і Мо- ріака! А давайте а чого б ні? Діти ж не знатимуть що таке казки і не хотітимуть їх читати Вони ж не знати¬муть що вчитися треба з п’яти років а не з п’яти міся¬ців... Вони ж не знають, що замість класичної музики І року є дитячі дебільні пісеньки... Вони ж не знають...»

| Отак лягаю спати, а мене у снах завжди він вчить. Я не знаю, за кого він має себе і мене, і що робить у моїй голові, але він мені перед прокиданням завжди каже

про виховання дітей, а потім ловить мене за палець і так напівголосно кричить: «Прокидайся». Востаннє наснився, сказавши мені два рядки, і все. Більше нема. Рядки були такі:]

«На вулиці хлопці коляться під гаражами. Я теж скоро буду. Бо що робити в цьому світі, коли мені майже три, а я вже майже все пережив...»

[більше не приходив, або я більше не спала.]

Л

Юрій ВИННИЧУК

Народився 18 березня 1952 року в Івано-Франківську. Пись¬менник, редактор, журналіст. Автор збірки поезій «Відображен¬ня», збірок прози: «Спалах», «Вікна застиглого часу», «Місце для Дракона», «Ги-ги-и», «Груші в тісті», повістей: «Ласкаво просимо в Щуроград», «Діви ночі», «Житіє гаремноє», романів «Мальва Ланда», «Весняні ігри в осінніх садах»; краєзнавчих книг: «Легенди Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львів¬ської кави», міфологічної енциклопедії «Книга бестій». Упорядник антологій «Чорт зна що», «Огненний змій», «Срібна книга казок», серії «Юрій Винничук презентує» та ін. Автор книг для дітей («Історія одного поросятка», «Гопля і Піпля» та ін.), за казками знято два мультфільми. Твори перекладалися у багатьох країнах світу.

Мешкає у Львові.

МАЛЮКИ

1

1984 року мені наснилося, що я йшов полем і побачив гурт людей, які скидалися на циганів. Старий чоловік, певно, їхній проводир, сидів на землі біля двох немовлят, закутаних у пеленки. З уривків фраз, які вдалося вило¬вити в гучному гаморі, я зрозумів, що ці люди хочуть якимсь чином позбутися немовлят, але не знають, як. Вони усі з надією дивилися на старого й чекали. Нареш¬ті той кивнув головою, даючи знак, що знайшов вихід.

Старий вирвав стеблину і кінчиком її став водити по очах дітей. Виступила кров, діти не плакали, а кров розтікалася по очах і мала дуже ясний колір. Потім він позагортав їх в одне велике полотно і сказав:

— Зараз вони помруть.

Мене охопив страх. Я кинувся тікати, вибіг на доро¬гу, і раптом побачив під кущем над ровом ще двох немовлят. Я озирнувся — далеко позаду сунула валка людей. Я злякався, бо коли вони натраплять на цих дітей, то зроблять з ними те саме.

Я узяв їх попід пахви, наче оберемки, й побіг, мене весь час підстьобувала думка, що ті люди подумають, ніби це мої діти. Вони можуть мене наздогнати. Я забіг у якийсь гайок і там поклав дітей на траву. Що мені з ними тепер робити? Вони ж їх однаково знайдуть. Треба цих дітей позбутися. Я вже був упевнений, що коли ті люди їх знайдуть, то обов’язково вирішать, що це мої діти, і це мене так жахало, що я, не довго думаючи, вдався до того ж способу, що і їхній проводир.

Я зірвав стебло і почав ним дряпати дитячі очі, але кров чомусь не виступала. Тоді я вхопив скалку і по-пробивав їм зіниці. Пішла кров. Її поява мене заспо-коїла. Хутенько загорнув дітей у свою сорочку, взяв під пахви і пішов собі дорогою.

Пройшовши добрий шмат шляху, я відчув утому. По¬клав пакунок при дорозі і сів зверху. Діти ще не помер¬ли, але не ворушилися. Я відчував тільки, як вони диха¬ють. Чому вони не помирають? Лють охопила мене і я став гамселити по згорткові кулаками, але це не помогло.

Тим часом якийсь інший гурт людей з’явився з-за закруту дороги. Я почав хутенько запорпувати паку-нок у порох, притрусив землею і травою. Люди набли¬зились і спитали, що я роблю. У мене цокотіли зуби. Я відповів, силувано усміхаючись, що оце саме пообі¬дав, а недоїдки закопав.

Люди кинулися до мене, обступили з усіх боків і по¬чали благати, аби я не закопував недоїдків, а віддав їм, бо вони дуже голодні. Я відмовлявся, як міг, але на¬марно. Врешті мені нічого не лишилося, як таки пого¬дитися, але за умови, що вони розгорнуть пакунок лише отоді, як я відійду так далеко, аж мене не буде видно.

Вони дуже втішилися й закивали головами. їхні жадібні очі горіли, а з вуст текла слина.

Я побіг дорогою, часто озираючись. Люди чекали, але все тісніше й тісніше обступали те місце.

Коли я озирнувся востаннє, то побачив, як вони гарячково розгрібають землю, жінки вищали, відпиха¬ючись та лізучи одна на одну, топталися й ревіли, ревіли, наче дикі свині. Я побіг щодуху і зник їм з очей.

2

їхні маленькі пампулясті личка несподівано вигульк¬нули на закруті сходової клітки. Я зупинився. Вони стояли внизу і мовчки дивилися на мене. Двоє малих дітей у плетених шапочках.

У їхніх очах була тільки ненависть. Я впізнав їх.

Не знати навіщо, я озирнувся. Але більше ніхто не спускався по сходах, і весь будинок, наче вимер. Стояла сира важка тиша.

А вони не зводили з мене очей.

—       Чого витріщилися?! — гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.

Та малюки й оком не змигнули.

Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.

Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось пови¬бивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.

—       Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!

Ні, вони не вступляться — про це говорили їхні очі.

Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.

Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спо¬кій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працю¬вав. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка