Пошук по сайту


Сновиди сни українських письменникі - Сторінка 14

Сновиди сни українських письменникі

Сторінка14/31
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31

Останній сон, який побачив, був приємний: у ньому я писав новий роман. Запам’яталася навіть його назва — «Віконт Недоброжелон». У ньому йшлося про те, що аґенти німецької розвідки викрадають у Ріо-де- Жанейро під час II Світової війни свого співвітчизника віконта Недоброжелона, що мав у Бразилії політичний приту¬лок. Він готував там контрреволюцію, часто обгово¬рюючи свої плани за вечерею з мокекою та вином у дільниці Санта Тереза на веранді маєтку з дружиною Надею Крупою і письменниками Альошею Горьким та Михайлем Коцюбою. Все це абсолютно не подобалося Гітлеру... Тож аґенти нелегально вивозять оглушеного віконта з країни в мішку, на якому написано, що там — жива анаконда. Так їм удається уникнути митного контролю. Опісля — цікава морська подорож до Бер¬ліна з агентами, яких віконт майже встигає схилити на свій бік. Усе закінчується тим, що гестапо запечатує Недоброжелона до товарного вагона, і він проти власної волі вирушає до Сант-Петербурга піднімати повстання проти Сталіна.

Фройд, на жаль, уже помер. Думаю, він витлумачив би усі ті сни статевими причинами. А так — хто його зна!

Олег ЛИШЕГА

Народився ЗО жовтня 1949 року в Тисмениці поблизу Івано- Франківська. 1972 року за участь у створенні разом з Грицьком Чубаєм самвидавного альманаху «Скриня» відрахований з 5-го курсу факультету іноземних мов Львівського університету.

Відбував військову службу в Бурятії. 1977 р. переїхав до Києва. У 1997-98 рр. мешкав у Пенсильванії в гірському Лемонл.

Автор поетичних книжок: «Великий міст» (1989), «Снігові й вогню» (2000), п'єси «Друже Лі Бо, брате Ду Фу», книги есеїв «Поцілунок Елли Фіцджеральд» (2010).

2000 року отримав нагороду американського ПЕН-клубу за найкращу перекладну поетичну книжку (перекладач Джеймс Брасфілд) «Вибрані вірші». Лишега — другий слов'янський поет (перша — В. Шимборська), удостоєний цієї престижної нагороди. Мешкає у Львові, Тисмениці, Києві.

ТРИ сни

Зараз мені зрідка щось сниться, але кілька своїх дав¬ніших снів я таки запам’ятав.

Один з них починався тим, що я стою на полі в Тис- мениці. Там є така річка поряд, Стримба. Переді мною відкривається поле і Стримба.. там далі на обрії видні- ється ліс. І я дивлюся у небо — і раптом бачу на небі абетку.. І вона там, на небі, висить собі такою колон¬кою, стовпчиком, по три-чотири літери в одному ряд¬ку за алфавітом — а, б, в, г — у першому рядку і так далі у стовпчик. Це все має такий вигляд, як дуже своє¬рідне бабине літо, небо таке ясне і так просто ті літери там проявилися. Розглядаю ту абетку і бачу, що всі ці літери таки знайомі, пізнавані, наші, — а ось у першо¬му рядку, скраю, притулився один значок, і я відчуваю, що той значок — це те глибинно невідоме, нікому в світі невідоме, тільки мені воно відкрилося. І цей значок такий гарний, на вигляд нагадує павутинку, і сам він такий легкий-легкий, ніби м’яко виписаний ієрогліф. І зразу видно мені, що цей значок зовсім-таки іншої матерії, бо всі інші літери в тому абетковому стовпчику на небі так наче криво рубані.. Але все одно, вся та абетка була гарна, бо ті літери були не на папері, а в просторі, ніби народжені з повітря — не рукотворні знаки, а такі, якими можуть бути, наприклад, зорі, вони ж теж так нам проявляються — у просторі. Але саме той значок запам’ятався мені так надовго, бо я відчував, що ніхто ніколи не знав і не знає того, що він у собі затаїв, і розпи¬рає мене відчуття, що тільки я посвячений у ту таєм¬ницю, і охопила мене така чуттєва повнота від цієї абетки. Справді, повнота, тому що це — якийсь універ¬сальний закон мені відкрився..

А ще колись мені приснилася формула, я уві сні знав ту формулу, яка відкриває всю мудрість світу. І відчу¬ваєш, що завжди її знав, і оскільки ти її знаєш, тобі не¬ма чого боятися у світі, бо якби раптом щось — ти до неї звернешся і вона тобі підкаже. Тобто немає безви¬ході, допоки знаєш ту формулу. Вона теж була універ¬сальна, ця формула..

Або ще такий сон: сплю і відчуваю, що до мене щось підходить, доторкається мені до зап’ястка вогнем і при¬пікає. Чи то, може, сам вогонь підступається до мене і припікає мені зап’ясток собою. Але від цього в мене відчуття зовсім не болю, а щось таке дуже лагідне, мені зовсім не пече. І з цього я раптом розумію, що це — справжня суть вогню. Це зовсім не те, що ми про вогонь знаємо, ніби він пекучий, може випалювати і викли¬кати страшний біль., зовсім ні, просто ми знаємо цілком інший бік вогню. До цього часу в мене відчуття, що не можна вірити тільки зовнішнім проявам речей, бо всі ці речі, в принципі, інакші. Бо ми тільки по собі суди¬мо, коли нас, наприклад, обпече, мовби це нас якось образило. А насправді ці речі живуть автономно, мають свої властивості, але ми, на жаль, бачимо все в іншому прояві..

 

Сашко ЛІРНИК

Народився 24 січня 1963 року в Умані на Черкащині. Справжнє ім'я - Олександр Власюк. Закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту. 15 років прожив у Мурманську (Ро¬сія), де створив українське земляцтво. 1995 року повернувся в Україну. За фахом - інженер. Казкар-лірник, учасник гурту «Вій», постійний учасник фестивалів «Країна Мрій», «Шешори».

Записав 4 диски: «Казки лірника Сашка», «Дорослим і дітям», «Химерні оповіді», «Казки для старшеньких». Автор сценаріїв до мультфільмів та художніх фільмів. Зараз знімає художній фільм за мотивами своєї казки «Про вдову Ганну Шулячку, Чорного козака і страшне закляття», в якому грає одну з ролей. 2000-го року обраний дитячим журі «найкращим дитячим письменником України». Лауреат кінофестивалю «Відкрита ніч». Мешкає в Києві.

СОН ВІД ЛІРНИКА

Зазвичай, коли мова заходить про сни, одразу згадую українську казку «Пан та Іван в дорозі». Ну, це там, де Іван з паном мандрують і харчі з собою несуть. То хитрий пан спочатку стеребив усю Іванову їжу, а свою гуску приберіг. І, щоб не ділитися з Іваном, вигадав таку умо¬ву, що гуска дістанеться тому, хто кращий сон поба¬чить. А вранці пан почав розказувати свій сон — там було і багатство, і палаци золоті, і подорож до Раю, і обід у самого Бога з святими!.. Певна річ, що доки пан спав, то Іван стеребив ту гуску. Але мова про інше.

Я — казкар. Тобто вигадник. Але в такій серйозній темі як сни вигадувати не буду. Глибоко переконаний, що сни — то вікно в інший, паралельний, світ. Деякі люди вірять у сни, деякі — не вірять.

А я знаю, що сон — то місточок до іншої сфери. Сфери, де живе дух, сфери, у якій ми можемо подоро¬жувати в часі, просторі і в інших вимірах.

Абсолютно не сприймаю «механістичну» теорію снів — такий собі спрощений кінофільм із вражень, що набув чи побачив удень. Звичайно, коли щось хвилює, то й у сні це побачиш, але головне те, що сни бувають віщи¬ми і дивовижно чарівними, а це ніяка «механіка» не може пояснити.

Я бачу багато віщих снів — проблема лише в тому, що одразу після пробудження сон розвіюється, тане і забувається. Лишається тільки емоційний спогад, який важко описати словами.

Але деякі сни пам’ятаю, мовби щойно там побував.

Розкажу свій сон і історію, з ним пов’язану, оскільки усе це змусило мене задуматися про зв’язок снів із реальністю і про існування душі і Бога. Оцей сон точно не забуду ніколи.

Це було п’ять років тому. Одного дня до мене на бал¬кон залетіла біла, сніжно-біла голубка. Не звичайна голубка, а із тих — дуже дорогих породистих голубів, що коштують шалені гроші. Назву породи я не знаю, але голубочка була прекрасна — з великим хвостом, як китайське віяло, з круглою грудкою, червоним краси¬вим дзьобом. Звідки вона у нас взялася, і як залетіла на високий поверх, і чому сама пішла до рук? Це була загадка.

Вона була тиха і виснажена. Ми її взяли, нагодували і напоїли. А вона так і сиділа на балконі, і не хотіла відлітати. До рук ішла і була дуже лагідна.

На це чудо прибігли подивитися друзі мого малень¬кого синочка і сусіди.

Ми раділи і дивувалися.

Але в підсвідомості у мене зашкряботів неспокій. І коли ввечері подзвонила мама і сказала, що померла бабуся, я згадав, що мені не давало спокою. Існує давня народна прикмета: якщо пташечка постукає у віконце, то вона провіщає про біду. Голубочка не стукала у ві¬конце, але то, мабуть, була душа моєї бабуні Варки.

Бабуся прожила довгий вік і була святою людиною. І померла у своїй хаті, яку сама й збудувала із глиняних вальків і накрила солом’яною стріхою, і навідріз відмов¬лялася переїздити до міської квартири. Жила бабуня з дочкою — моєю тіткою Марусею. Бабуня моя не була дуже набожною, але в Бога вірила і мала в хаті образи. А тітка ще в давні часи попала до штундів чи баптис-тів — не знаю, як точно їх називають. Тому поступово з хати зникли ікони і все перейшло на баптистський лад. Бабуня моя не сперечалася — вона взагалі була дуже мирна і лагідна. Навіть ходила з тіткою Марусею до них «на собранія» — бо там збиралися ще бабусі з села і можна було погомоніти з ними після проповіді «пастора», що приїздив своєю машиною з Черкас раз на тиждень.

То ось до чого я це все веду. Коли я приїхав з Києва на похорон, то виявилося, що ховають бабуню не так, як вона колись хотіла — не за православним обрядом з попом і відспівуванням. Ховали бабуню ці ж самі штунди разом зі своїм «пастором».

Тітка доводила, що раз бабуся ходила до них, то вона вже теж має бути похована за їхніми правилами, тим більше, що вони й допомагали, і вечерю вже зготу¬вали, і людей скликали на поминки.

Цвинтар не те місце, де варто сперечатися чи щось доводити. Тому я й не сперечався, але крадькома по¬клав бабуні в труну хрестика й іконку Божої Матері. Прочитав «Отче наш». На цьому й закінчилося. Пастор іцось там розказував, але я його не дуже слухав. Дуже тужно було за бабусею. Пом’янули, повечеряли і роз’ї¬халися.

І от, здається, на восьмий день після поховання сниться мені сон.

Ніби я йду по довгому — довжелезному — коридорі. Такому, як буває в старих радянських жеках, чи полік¬лініках — напівтемний, неяскравий, з пошарпаними стінами. Права стіна глуха і гладенька — здається, там висіли якісь плакатики в рамках, чи пам’ятки під склом — погляд просто їх помічав, але не вирізняв.

Все ніби припорошене пилом і якесь сумне. Було відчуття, що справді якось нудно і безпросвітно — ніби прийшов на якусь довгу, непотрібну співбесіду, чи за черговою довідкою до паспортистки, яка зовсім не горить бажанням тобі її давати. Цього, звичайно, не снилося, але просто щось на те було схоже.

У лівій стіні — безліч дверей, мов у кабінети лікарів. Двері все йдуть і йдуть, і кінця-краю їм немає. Двері прості, без яскравих металевих ручок і блискучих де¬талей. Коричнево-темні, мовби дерматинові або просто пофарбовані суриком. Погляд теж не фіксував подро¬биць — двері та й двері собі. Знав лише, що мені туди не треба, а треба йти далі.

Між дверима під стіною стоять стільці — дерев’яні, з гнутими фанерними спинками і відкидними сидін¬нями — як були в кінотеатрах. Коричневі і простенькі. Між дверима в коридорі поміщалося десь п’ять-шість таких стільчиків.

І на кожному сиділи люди — ніби чекали черги зайти до кабінету лікаря. Я розумів, що то люди, але погляд не вирізняв ні їхніх облич, ні одягу. Так, просто маса людей. Лише коли я починав придивлятися до когось — він робився виразнішим, ніби проявлявся фотознімок — ставало видно лице, потім одяг, очі... і людина мовби теж помічала мене. Але я не затримувався і йшов далі.

І раптом мене щось різко зупинило — в одному з про¬міжків між дверима я побачив на стільчику свою бабу¬ню Варку. Поруч теж сиділи люди, але я їх не помічав, бо дивився лише на бабуню. Я зрозумів, що прийшов до своєї мети в цьому довгому безкінечному коридорі. Бабуня сиділа, згорнувши руки на колінах і дивилася вниз. Була вона старенька і запнута темною хусточкою. Що довше я на неї дивився, то виразнішою вона ста¬вала. А люди обабіч неї ніби розчинялися і зникали — залишилася тільки бабуня на стільчику біля дверей. І коли я врешті побачив її виразно, вона ніби сахнулася, як зі сну і, піднявши голову, помітила мене — і одразу на очах змінилася: змінилася одежа, пропала темна хустка. Бабуня помолодшала, стала красивою, як на ста¬рій фотографії — в оточенні подруг на жнивах у полі. Бабуся на тій фотографії була у білій хусточці і смія¬лася. Точнісінько такою я її й побачив.

Бабуня придивилася до мене і здивувалася: «Це ти, Саша? А де Валя, чому Валя не прийшла? Коли Валя прийде?» (Валя — це моя мама.)

А я відповідаю: «Мамі ще рано сюди йти. От я при¬йшов до вас».

А бабуня й каже: «Скажи Валі, щоб привела попа. Бо мене не пускають. Скажи, щоб привела мені попа! Скажи Валі, що мене без попа не пускають! Скажи!..»

Тут я помітив, що якісь із дальніх дверей відчини-лися і туди зайшла людина з черги, а звідти мовби полилося світло.

Двері біля бабуні Варки були зачинені, а бабуня ди¬вилася на мене і просила сказати мамі про попа.

Раптом усе ніби заволокло туманом і мене потягло кудись угору з того коридору.

Я прокинувся, як підкинутий пружиною.

До ранку я вже не спав і раненько подзвонив мамі. Розповів про свій сон і сказав, що терміново їду.

Покинув усе і машиною примчав додому до мами.

Ми збиралися недовго — взяли що там треба та й поїхали в село до бабусі на могилу.

Але тут халепа — де знайти в селі попа? Церкву, яку селяни побудували після приходу більшовиків, пере¬творили на склад зерна, а потім узагалі розвалили.

В сусідньому селі, де була церква, у будній день не правилося і священика не було вдома.

Ми поїхали до Христинівки — це не дуже далеко. Але коли примчали до церкви, то побачили, що церква зачинена і нікого поблизу немає.

Я був у розпачі — адже минав дев’ятий день після смерті бабуні, і її прохання я не міг виконати. Я вже думав їхати десь іще, але раптом на церковний двір за¬йшов якийсь чоловік і підійшов до нас. Виявилося, що це — священик. Він сказав, що служба вже давно скін¬чилася і він уже зібрався їхати до родичів у місто, аж випадково помітив, як проїхала машина з київськими номерами і вирішив перевірити, що трапилось.

Коли я йому розповів про свій сон, він покинув усе, швиденько побіг, перевдягнувся, гукнув на підмогу свою дружину і поїхав з нами на сільський цвинтар.

Над могилкою бабуні він відправив поховальну служ¬бу за православним обрядом, попадя допомагала йому, підспівувала, він читав молитви і кадив кадилом.

Я, далекий від цих обрядів і дійств, душею відчував, що робимо правильно — так, як просила бабуня Варка.

Від грошей священик відмовився навідріз, і сказав, що це — чудо Господнє.

Я йому вдячний до цих пір.

Коли я повернувся додому, виявилося, що біла голу¬бочка відлетіла.

Тепер, коли заходить суперечка про те, чи є Бог, чи існує душа, я спокійно відказую: Бог є.

І я це знаю.

Іван ЛУЧУК

Народився 24 лютого 1965 року у Львові.

Закінчив слов'янську філологію Львівського університету ім. І. Франка. Поет, прозаїк, паліндромоніст, один із заснов¬ників літературних угруповань «Лугосад» та «Геракліт».

Автор поетичних збірок: «Ритм полюсів» (1996), «Сонетії» (1996), «Паліндромони» (1997), «Тридцять три сонетії» (1998), «Сто одне щось» (2002), «Трохи білого світу» (2005), «Велес — се лев» (2008), «Нове та давнє» (2009), книжки есеїстики «Сумніви сорокалітнього», книжечки для дітей «Грайлива абетка» (2009) та роману «Уліссея» (2000).

Мешкає у Львові.

ДИПТИХ ПРИГАДАНИХ СНІВ

Сни суть різні і розмаїті. Хотілося б, щоб снилися лише приємні сни, але цим, здається, не покеруєш. Дехто з моїх дітей замість «на добраніч» деколи каже (а одне за іншим із часом повторює) «нехай не сниться», маючи на увазі: нехай сниться щось добре, а не погане.

СОКРОВЕННЕ З ПОТОЙБІЧЧЯ

Коли мені було двадцять років, відійшов в інший світ мій найближчий друг Олег Федорович (Боб). Довший час мені часто дуже реально снилося, що він живий, а те, що сталося, було якоюсь колосальною по¬милкою. Коли мені було двадцять сім років, відійшов у інший світ мій батько. Знову мені снилося, що він живий, а десь поруч виникав Боб. Коли мені був трид¬цять один рік, відійшла в інший світ моя мама. І вона мені часто снилася живою, поруч виникав тато, а десь туманніше — Боб. Усе було настільки реально, що на¬віть вранішнє пробудження не прояснювало ситуації. Відколи почали з’являтися на світ мої діти, ті сни посту¬пово стали зникати.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31

Схожі:

8 «Золотий ключик» Войтюк Олеся Миколаївна Творча спадщина українських письменників-класиків
Посібник містить цікавий І корисний матеріал: розробки відкритих літературно – виховних заходів, присвячені письменникам-класикам,...

1. Основні відомості про будову Всесвіту
Особливості функціонування українських заповідників. Заказників, національних парків

С ерія: Економічні науки Випуск 40. Частина ІІ
...

1. Поява людини й первісних форм життя в Україні. Трипільська культура
Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонізація Північного Причорномор'я

Пункт Вживання літер г І Ґ у власних І загальних назвах
Літера г передає на письмі гортанний щілинний приголосний як у суто українських словах (гадка, гай, гривня, гречка), так І в іншомовних...

Урок вивчення нового матеріалу. Основні поняття: суспільно-політичний...
Тема: Російській визвольний та польський національно-визвольний рух на українських землях у 20-30-ті роки ХІХ ст

Підручник, сучасна адміністративно-політична карта
України, портрети українських учених-істориків. Основні поняття І терміни: історія, факт, подія, дослідження історії, іс­торики,...

Зв’язок фізики з повсякденним життям, технікою І виробничими технологіями....
Мета уроку: Ознайомити учнів з розвитком фізики, із застосуванням новітніх матеріалів та технологій у виробництві, формувати інтерес...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка