Пошук по сайту


Пишеться «велика книга нашого народу»

Пишеться «велика книга нашого народу»



ПИШЕТЬСЯ «ВЕЛИКА КНИГА НАШОГО НАРОДУ»...



  Іван ДЗЮБА, академік НАН України







ФОТО ІЗ СІМЕЙНОГО АРХІВУ ЛІНИ КОСТЕНКО























З Енциклопедії історії України:

Костенко Ліна Василівна (19.03.30, смт Ржищів, тепер Кагарлицького р-ну Київської обл.) — поетеса, культуролог, громадська діячка. Державна премія Української РСР ім. Т.Г. Шевченка 1987 року за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку поезій «Неповторність». Міжнародна премія Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів. Премія імені Олени Теліги. Премія імені Франческо Петрарки за книжку поезій у перекладі італійською мовою «Інкрустації» (1994).

Закінчила середню школу в Києві, де живе від 1936 року, навчалася в педагогічному інституті, 1952 р. вступила до Московського літературного інституту імені О.М. Горького, який закінчила 1956 р.

«День» публікує текст передмови Івана Дзюби до перевидання історичного роману Ліни Костенко «Берестечко» (Київ, «Либідь», 2010 рік).

…Перші вірші Ліна Костенко надрукувала 1946 р. Поетичні збірки "Проміння Землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961) засвідчили прихід в українську літературу сильної творчої особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної "злободенності", а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем та запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу і виразно вгадувана вже масштабність творчої особистості – все це зразу ж привернуло увагу читачів, спраглих слова чесного і яскравого. Але так само привернуло специфічну увагу й офіціозу. Під час розпочатої з ініціативи М.Хрущова погромної ідеологічної кампанії, фальшиво названої "боротьбою з абстракціонізмом і формалізмом", Ліну Костенко звинувачено в "ідейній нечіткості". Секретар ЦК КПУ Андрій Скаба в доповіді на Республіканській нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників 8 квітня 1963 р. називає її ім’я серед трійки молодих поетів (М.Вінграновський, І.Драч, Л.Костенко), чиї "формальні викрутаси із словом неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів". Оскільки Ліна Костенко не тільки не виявляла бажання "виправитися", а й дедалі виразніше утверджувалася в незалежній творчій і громадянській позиції, то її поезія стає предметом особливих зацікавлень політичної цензури. Не зважаючи на схвальні або й захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова (М.Бажан, Л.Первомайський, Б.Антоненко-Давидович), її твори дедалі рідше з’являються друком, а потім настає багаторічна негласна, але жорстка заборона. Збірки "Зоряний інтеграл" та"Княжа гора" були зняті з виробництва, історичний роман у віршах "Маруся Чурай" – затриманий на багато років. Після "Мандрівок серця" наступна книжка – "Над берегами вічної ріки" з’явилася тільки 1977 року: через шістнадцять років!

Багатий і тривожно-напружений духовний світ нашого сучасника в ліриці Ліни Костенко несе на собі печать високого індивідуального переживання. Це слова долі, а не біографії. А доля говорить мовою вічних питань буття і духу людського. Вічне ж – воно й вічно актуальне й злободенне.

У першій поетичній збірці «Проміння Землі» (1957) ще відчувається залежність від тиску суспільних стереотипів, але вже й початок вивільнення від них. Усе добре, що чиниться на Землі, промінням осяває її і шле свої сигнали у Всесвіт, найголовніше ж на Землі, найяскравіший її промінь – це Людина. 1958-го року вийшла друга збірка – «Вітрила». Міряючи її тією висотою, якої сягає пізніша творчість Ліни Костенко, можна знайти в ній сліди поетичної риторики перших років післясталінської «відлиги». Але, підходячи історично, не можна не звернути увагу на той дух демократизму й поваги до людської особистості, який відбився у віршах про людей праці («Новобудова», «Поштова скринька», «Виноградар», «Обурення»). Спогади війни якось інтимно озвалися у вірші «Снопи», де з-поміж її злочинів виринає найбуденніший і тим більше страшний: снопами пшениці чужинці вимощують собі дорогу, кидаючи їх під колеса, гусениці, чоботи… «І колоски тонули у багні». Та ось один чужинець «…нахилився до вибоїн. // Змахнув сльозу. // Напевно, селянин. // Могло б не бути на ланеті воєн, // якби отак заплакав не один”. Пізніше поетеса уникатиме прямолінійного звертання до таких тем, надто швидко скомпрометованих кон’юнктурними «прогресивними» віршувальниками, але протистояння обивательскому снобізму в ставленні до буденних реалій залишатиметься і глибшатиме.

Вгадуються й проблиски деяких інших мотивів, що знаходитимуть розвиток у поезії наступних років, певні моменти становлення світобачення. Це, сказати б, предметність поетичної мови – як прообраз її майбутньої максимальної емоційно-образної насиченості й афористичності. Це зорієнтованість на бачення джерел і витоків, приховано значущого, а не вочевидь наявного: «І тільки ті джерела непомітні, // Які глибоке створюють русло”. Це мотив цінності дитячої чистоти серця у випробуваннях життя, як і цінності його сприйнятих або переборених досвідів: «…душі найчистіше начало // (найчистіше, що маєш ти)»; «І ніщо не здавалось випадком, // бо лишало на серці сліди». Це мотив мандрівки як жаги пізнання і духовного осягнення світового безміру – він вивершується мотивом повернення до рідної землі, бо «навіть плаваючі квіти // мають корінь у землі». Вірш «Лідія Койдула на чужині» започатковує ще один мотив, що буде серед найхарактерніших і найпродуктивніших у Ліни Костенко – мотив солідарного переживання долі й жертовного покликання поетес, які стали голосом своїх пригноблених або зневажених народів.

Кілька поезій інтимного характеру дуже делікатно, обережно і часом непрямо – коли за сказаним криється несказане – окреслюють «контурний» малюнок кохання, за яким угадується його внутрішній драматизм і неминуча суперечливість душевного самоозначення в колізіях вибору і чекання того, хто поза вибором. Тут уже та зрілість чуття і певність свого права бути собою, що дасть етичну потугу пізнішій ліриці Ліни Костенко. Але це багатоємна означеність, за якою широка палітра тривожних почуттів. Тут і неясність самої себе: «Не питай, чи люблю, чи навіки,.// Я. здається, не знаю сама, // де взяли свій початок ріки, // де ті ріки море прийма”. Тут і сумнів у НЬОМУ, зроджений, може й прикрою, проникливістю: «Закохані люди дуже вродливі. // Милий, чому ти не дуже вродливий?» (тобто: чи ти справді кохаєш?). Тут і намагання в плині спогаду переконати саму себе: «Я спокійна. // Я щаслива з другим. // Я тебе нітрохи не люблю». Тут і діалог із собою у формі діалогу подумки з НИМ, який присутній в ІНШОМУ, знаменуючи неостаточність складного сюжету кохання: «А знаєш, з»явився третій, // той третій, // що зайвим звуть. // Він дуже схожий на тебе. // Твій голос. // Обличчя твоє… // Не треба вдивлятись, не треба! // Можливо, це ти і є. // Не той, котрого любила, // а той, що немилим стає.» Поверхове прочитання цих віршів може навести на думку про – вдамося до сучасного жаргону – «багатовекторності» почуття. Але насправді це тужний голос однолюбства: він звернений до одного й того самого в різних іпостасях, який – у цьому загадка долі – не знати, чи стане гідним ОБРАННЯ.

Власне, особливість уже ранньої лірики кохання у Ліни Костенко – в оцій інтризі почувань, яка розгортається і в рефлексіях, і в символізованих картинах житейської обстановки та безпосередніх стосунків («Циферблат годинника на розі // хуртовини снігом замели… // Нам з тобою, видно, по дорозі, // бо ішли й нікуди не прийшли.»).

Ще одна особливість цієї лірики кохання – болісне міряння того, що сталося, тим, що не збулося, болісне переживання помилок серця і нездійсненого як образи ідеалу кохання: «Краще зроду не знати жодної хвилі кохання, // ніж образити початок таким нелюдським кінцем» (сказати найтяжче: «Не люблю»).

Дозволю собі навести тут справжній шедевр лірики кохання:

В дні, прожиті печально і просто,
Все було, як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Коротала я дні в жалю,
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: – Люблю.
Хтось підносив мене до неба.
Я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.


…У цій книжці Ліни Костенко виявився також її інтерес до притчових оповідок (як-от у «Думі про три камені») та багатої, виразно прописаної фабули, – це останнє провіщало її майбутню поетичну епіку. Маю на увазі її поему-легенду «Казка про Мару». У «немічної жінки», що, може, «шанувалася мало», «нелюдська дитина знайшлась». Обличчя дівчини з одного боку було чарівним, а з другого – потворним. Люди сахалися її. Підрісши, вона намагається будь-що позбутися своєї потворності, шукаючи допомоги в різних казкових персонажів. Але виявляється, що зло не можна просто скинути з себе, передарувавши його комусь або чомусь: його можна лише втамувати в собі самому. Це пояснює Марії-Марі останній, хто міг би їй зарадити – Дурний Чоловік (так його прозвали за те, що все своє майно роздав іншим, а сам живе в лісі із звіриною, птаством, комашнею): «Всю цю потворність зніму за годину. // Тільки куди ж я її подіну?» – вона скрізь породжуватиме зло. Отже – жорстокий вибір: або «потворність загнати в душу», тоді «будеш прекрасна з обох сторін. // Тільки душа в тебе буде потворна»; або «красу твою змушу // переселитись навіки в душу», тоді «душа в тебе буде прекрасна». Хоч і вагалася дівчина, але обрала красу ціною доброти душі. Зразу ж стала інакшою – лихою, але зовні прекрасною. Парубки захоплювалися її вродою, та трохи ближче пізнавши, одверталися від неї. А той, заради кого вона й хотіла стати чарівною, знаджуючи його, повертається до своєї зарученої: «Та душа у Галі ніби сонце, // а у тебе чорна й завидюща».

Цей схематичний переказ дає уявлення лише про моралістичну ідею поеми-казки, але зміст її глибший: дуалізм показного й сокровенного постає в гарно описаних фантастично-символічних епізодах і, обростаючи легкими поетичними сентенціями, не набуває дидактичної нав’язливості, перебуваючи в межах народно-поетичної казковості. До схожої стилістики Ліна Костенко інколи звертатиметься й пізніше.

Є у «Вітрилах» поетична рефлексія, чотири акти якої означені зачином: «На все є час…» – у ній в афористичній стислості дається огляд, сказати б, репертуару можливостей особистості, яка входить у свідоме своєї покликаності життя і муситиме перейти етапи самотворення, «щоб, не вагаючись, на плечі // узяти непосильні тягарі».. І вже тоді, після всіх інших часів, прийде час, щоб

розрізняючи баласти
І з-поміж них –
єдине основне,
спокійно зняти,
вибрать,
перекласти,
сказать: 


- Життя,
       прийми
          тепер
                   мене!


Це була виношена в душі програма життя і творчості…

…Наступною книжкою Ліни Костенко була збірка поезій "Мандрівки серця" (1961 р.). Назву їй дала однойменна казка, про яку скажу далі. Але мотив мандрівок серця звучить і в ліричних віршах збірки, що мають інтимно-автобіографічний характер (зустрічі-розлуки з коханим у просторі й часі; тема Польщі; сюди належить відомий вірш, що став піснею, з рефреном: «Цо кому до тего, // же ми так кохами»). Своєрідний обертон мандрівок серця – його неслухняність. Аж до того, що коли розум схиляє до розчарування в коханому, серце живе своєю правдою-потребою (вірш «Ідол»: «Його давно із пам’яті пора // жбурнути прямо у ріку Почайну. // Хай відпливає, тоне у воді… // Але боюсь, що це не допоможе, // що бігтиму вздовж берега тоді: // – Видибай, боже! Видибай, боже!» ). Порівняно стримане протистояння розуму й серця часом постає в змирливому гумористичному ракурсі – серце все одно ж візьме своє, воно чи то мудріше, чи то просто саме собі пан: «Суворий вчитель, // розум невблаганний, // немов дитину, серце научає. // Оцінки ставить. // Вписує догани. // Найменших помилок не вибачає (…) А серце робить вигляд, ніби слуха. // І, як школяр, на вікна поглядає».

Казку «Мандрівки серця», що дала назву збірці, авторка більше не передруковувала, – може, вважаючи її дещо наївною. Але мотив цієї казки, альтернативно перегукуючись із «Казкою про Мару», досить характерний для Ліни Костенко і в більш рафінованому озвученні житиме в її творчості. В якійсь злиденній хаті "НАРОДИЛАСЯ ДИТИНА З НЕЙМОВІРНО ВЕЛИКИМ СЕРЦЕМ". Биття цього серця викликало тривогу в людях, а сам хлопець, виростаючи, відчув пустоту у своєму великому серці, яку треба було заповнити чимось вагомішим за особисті буденні клопоти. І він іде в мандри світом, беручи в своє серце його життя, біди, страждання й надії людей, виповнюючись любов"ю до них. Оцей мотив мандрівок серця, пізнання серцем світу й людей звучить і в ліриці, і в поемах Ліни Костенко. Йде Україною Маруся Чурай (в однойменному романі); подумки проходить всю Україну Богдан Хмельницький ("Берестечко"); Дніпром її пропливає безіменний "грек" ("Скіфська Одіссея")… А, власне, оте "неймовірно велике серце" доля подарувала самій ліричній героїні Ліни Костенко в усіх її обличчях.





ФОТО З КНИГИ «ЛІНА КОСТЕНКО» 1982, «ДНІПРО»













У КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛІ СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ: МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ, ІВАН ДЗЮБА, ІВАН ДРАЧ, ІВАН СВІТЛИЧНИЙ, ЛІНА КОСТЕНКО, ЄВГЕН СВЕРСТЮК







У поезії Ліни Костенко багато глибинних перегуків з її великими попередниками в українській культурі – насамперед з Шевченком і Лесею Українкою. (Є і свого роду звіряння Шевченкові, скажімо, в збірці «Мандрівки серця» прозвучало оте славетне: «ще не було епохи для поетів, але були поети для епох», або в іншому вірші, про Кобзаря на Кос-Аралі: «Правдивій пісні передзвін кайданів – то тільки звичний акомпанемент».) Ця тема ще чекає свого дослідження. А тут з великої теми "Ліна Костенко і Леся Українка" хотілося б звернути увагу на кілька, може, й ненайголовніших моментів. Скажімо, саркастичне позиціювання людської можновладної пихи як сущої марноти, що з неї невблаганно глузує саме життя («Притча про ріку» – цар Кір покарав за непослух річку Діалу, наказавши засипати її піском і перемінити їй річище. Та минули століття, й «ріка в русло вернулася своє»: «Царя немає. Є ріка Діала. // Немає Кіра. А Діала є». Пригадується «Напис на руїні» Лесі Українки…). Або вірш «Климена» – про «нещасну, вірну жінку Прометея»: тему забутої дружини-подвижниці славетної людини «відкрила» Леся Українка… В поезії Лесі Українки часто звучить мотив глибокої душевної солідарності з подоланими, а не з переможцями, особливо коли подоланий не віддається на милість переможця. Внутрішня гідність вища за брутальну силу – це стосується і особистостей, і народів. Ліна Костенко особливо чутлива до тих болісних і невідн?вних утрат людства, яких воно зазнавало і зазнає від перемог матеріальної сили над духовною гідністю («…І зійшов Колумб на берег Америки вранці…»; «Картинка з американської виставки» та інші поезії збірки «Над берегами вічної ріки»). Ці перемоги, очевидні своїми предметними наслідками, завжди заперечені своїми наслідками етичними, гуманістичними, – треба тільки вміти це побачити, побачити той докірливий урок людству, який у цьому закладено. Ліна Костенко вміє побачити, їй даровано пережити це і сказати нам. За якоюсь археологічною знахідкою, за побіжною літописною згадкою, за нібито випадковою подробицею їй може відкритися забуте історичне дійство, часто трагічне. І тут інтуїція разом з етичним чуттям дають поштовх поетичній уяві, точніше – поетичному баченню недобаченого оком людської пам’яті чи оком самозачарованого прогресу.

Ось вірш "По-Лицю-Дощ". Таке дивне, в дусі міфопоетичного мислення індіан, ім’я мав "великий воїн знищених племен", "високий, гордий і красивий", "із племені, яке не знало зрад". Він не змирився з тупою загладою "християнських" колонізаторів. І коли вже "горіли джунглі, залягав бамбук", коли вже рідної землі залишилося "ото лиш те, що зараз під ногами", – він… чи плакав? Ні – це: "По-Лицю-Дощ… По-Лицю-Дощ… По-Лицю-Дощ…"

Мотив "знищених племен" у поезії Ліни Костенко, як і в багатьох передшістдесятників та шістдесятників, звучав, певна річ, не лише й не насамперед зворушливим історичним спогадом. Він був наснажений моральною і політичною актуальністю, і цей підтекст легко прочитувався. Надзвичайно популярний у 60-і роки, читаний на несанкціонованих вечорах і переписуваний від руки, вірш Ліни Костенко "Іма Сумак" сприймався як поетична метафора національного опору, – бо, власне, таким і був. Уже немає на світі інків – "кого улещено дарами, кого утоплено в крові"; уже і пам’ять "вгвинчено в могили"; уже "асфальтами залите вухо // не знає імені: Народ", – але: "Ти де взялася, Іма Сумак?" Яка сила призначила тебе на те, щоб "плем’я, знищене для битви, помстилось голосом співця?"

…Буде ще й поема «Циганська Муза» – про поетесу Папушу, яка хотіла «сказати на весь світ» про свій народ.

…Назви поетичних збірок у Ліни Костенко ніколи не є випадково обраними, приблизно-характеристичними – вони точні метафори-девізи, етичний і емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів. «Над берегами вічної ріки» – це вже 1977 рік. Після шістнадцяти літ мовчання. Не мовчання, звісно, а цензурних заборон друку, «заблокованості». І назва звучала як зверхня, хай, може, й гірка насмішка з їхніх заборон: хіба ви, скороминущі, владні заборонити поезію, що народжується на берегах вічної ріки життя? Не знаю, чи був це ще й свідомий виклик шаленій «політизації» та «ідеологізації» самої категорії історичного ЧАСУ, коли «справжню» історію починали від «пострілу «Аврори» (доти ж була лише передісторія), а Хрущов саме тоді проголосив, що «уже нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме». Навіть ЧАС ставав відносним і скорявся волі партії, про що писалося у віршах і співалося в піснях. Може, Ліна Костенко й не фіксувалася полемічно саме не цьому державно-споживацькому ставленні до ЧАСУ як циферблату тріумфів партії, але в неї ЧАС – форма існування ВІЧНОСТІ. Її доторк до чола ЛЮДИНИ. Поезії все відкривається тільки в людині. І тільки в людині, до людини причастившись, усе стає самим собою.

Десь там галактик зоряна танечність.
А де початки, де її кінці?
Ідуть сніги… Плюс-мінус
безконечність…
Сніжинка тане в мене на щоці.


Мить життя вливається в ріку вічності і дістає від неї осяяння. Ліна Костенко глибоко відчуває безмір часу, але цей безмір у неї не аморфний, не глевким розпливистим масивом. У ньому кристали життя, які його опрозорюють. Про це – глибокі поетичні рефлексії над творами мистецтва і образами мистців («Ван-Гог», «Концерт Ліста», вірш про Данте, якому «тільки тисяча літ»; про Скіфську Бабу, «кам’яну незграбу», яка великодушно поглядає на мінливі людські захоплення століть: «Це все прогрес. А ти стара, як світ…// Сміється баба, клята скіфська баба, // сміється, ухопившись за живіт»).

Ця ж тема – тривання життя серед заглади часів і всупереч їй – і у віршах про людей міцного кореня роду («Веселий привид прабаби»), душевного самостояння («Ота сама Ївга»). Загладі протистоїть і краса природи: «Стільки років землі, – і мільярд, і мільйон, – // А яка вона й досі ще гарна!» Гарна насамперед людським у собі – своєю людською пережитістю:

Летять на землю груші, як з рогаток,
       Б'є в тамбурини осені горіх.
      Сади, омиті музикою згадок,
      Ковтають пил міжселищних доріг…
      – наче міжзоряний пил!


Чи здатен хтось устояти перед цією людською мовою чарів природи?

Блискоче ніч перлиною Растреллі.
Згори збігає Боричів узвіз.
І солов»ї, пташині менестрелі,
Всю ніч доводять яблуні до сліз.
Цвіте весна садами молодими,
Шумлять вітри, як гості з іменин.
В таке цвітіння, князю Володимире,
Тобі не важко бути кам»яним?


…Ті шістнадцять літ, між «Мадрівками серця» і «Над берегами вічної ріки», були сповнені праці, роздумів, радощів і клопотів особистого життя, мук слова і мук тієї «заблокованості», про яку в ширшому значенні, вже стосовно становища всієї нашої національної культури, скаже Ліна Костенко згодом у своїй відомій лекції в Києво-Могилянській академії. Тому так багато важить у цій збірці тема мистецтва, відповідальності мистця перед епохою і перед своїм талантом, гіркий обертон якої – втрата «цензу» покликаності, коли на зміну майстрам (або й відштовхуючи їх оббинтованими державною бляхою ліктями) сунуть гендлярі:

І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
Метушлива бездарність отари свої пасе.


…Збірку «Над берегами вічної ріки» завершує розділ «Моя любове, я перед тобою…». Це свого роду інтимний щоденник, коли чекання справдилося, ВІН прийшов, ВІН поруч щодня й щогодини, але палітра почуттів не згорнулася й не зблякла, бо «скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня», і все ж «моя свобода завжди при мені». Це, певно, той талант любові, з якого починаються всі інші таланти…

Ніби резюмуючи внутрішній досвід, набутий за оті кільканадцять років зовнішньої «заблокованості», Ліна Костенко напише в наступній книжці «Неповторність» (1980):

Настане день, обтяжений плодами, Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
Ви добру зав’язь все-таки дали.
І це нічого, що чигали круки,
Що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
Душа не створить бутафорський плід.


Істинно так!

У поезіях збірки – неповторність і безмежність особистості, яка твориться і твориться,триває і триває, утверджуючи себе в духовному розростанні. Тут і мотив кохання, як вистражданої істини життя, і мова про непідлеглість, твердість перед випробуваннями долі або підступами прозаїчніших сил, і філософські питання буття, і психологічні нюанси щоденності, і характерна для Ліни Костенко (така рідкісна в наш час переходу зовнішніх суперечностей у внутрішню розшматованість) апологія цільності й волі бути собою. Всі ці й інші «вічні» мотиви обростають тонкими варіаціями в безлічі іскрометних контактів із течією сучасного життя.

Уже бувши авторкою книжок, що здобули їй загальне визнання і славу, – Ліна Костенко опублікувала історичний роман у віршах «Маруся Чурай». Він став однією з найкоштовніших перлин усієї української поезії.

До образу легендарної народної піснярки не раз зверталися поети, прозаїки, драматурги протягом 19 і 20 століть. Але до відомого Ліна Костенко підійшла як до невідомого. Є два роди художніх відкриттів. Можна незнане зробити знаним. І можна знане зробити незнаним – побачити в ньому те, чого ніхто не бачив або пережити його так, як ніхто не переживав. Тоді відоме й нібито пережите стає якісно інакшою величиною – наче його досі не було. На слово Ліни Костенко все озивається своєю незглибимістю.

Про що «Маруся Чурай»? Як окреслити безмежне? Вся Україна піднялася на Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Ця боротьба має не тільки свою ідеологію, свій пафос та емоційну ауру, а й свою естетику, до створення якої причетні пісні Марусі Чурай. Та це, сказати б, лише «зачіпка», мотивація теми. Сама ж вона набагато ширша. Тут – і українська історія в її драматизмі та героїці, в багатостраждальності землі нашої. Тут – широкий спектр щедро (в щедрості лаконізму) виписаних натур, що в сукупності своїй створюють враження глибини й потуги народного життя. І вічні питання людського духу, що постають не абстрактно, а в усій предметній конкретності національного буття, через його соціальні, моральні, політичні конфлікти. І поезія й трагедія охання. Великість людської собистості, явлена в українській дівчині-козачці і духовно співзвучна з великістю будь-якої іншої національно-характеристичної постаті світового життя – в будь-яку добу і в будь-якій частині землі. Пристрасний і водночас зважений, витончений роздум про поезію, пісню, її місце в житті взагалі і в житті, долі українського народу, про тяжку і невідхильну місію поета. Все це є в романі. Його можна розглядати як присвячений кожній із цих тем зокрема. Але й усім разом. Усі вони бачаться одна крізь одну, як у багатогранному самоцвіті. І всі зливаються в думі про український народ на всі часи його історичного буття.

От саме під таким кутом зору: структура поетичної думки – і спробуємо поглянути на цей твір, добре відомий і не раз уже обговорений.

«Маруся Чурай» Ліни Костенко нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за законом внутрішньої необхідності й зовнішньої доцільності. Кожна частина необхідна для цілості, а цілість надає кожній частині вищого значення. Все живе наскрізною симфонічною взаємопов’язаністю, взаємопідсиленням.

Згадаймо – починається роман з картини судочинства (Марусю Чурай звинувачено в отруєнні коханого – Гриця Бобренка – за зраду). Точно і зримо, в усіх подробицях описано (поетично відтворено!) складну судову процедуру, що засвідчує розвиненість форм суспільного життя тогочасної України. Різноголосся учасників і свідків, скрупульозністю процедур, не тільки мають показати порівняно високий рівень правосвідомості тодішньої української людності (наскільки історично точна тут Ліна Костенко, можна побачити, звернувшись до лекцій М.Слабченка «Судівництво на Україні 17 – 18 стол.», читаних в Одесі й виданих 1918 р. в Києві), – а й є справжніми шедеврами портретно-психологічного живопису: вимальовуються не лише багатство й колоритність людських вдач, а й складна соціальна структура суспільства, з майновим розшаруванням і неоднаковими моральними поняттями та мотивами. І ось у це переплетення міркувань та порахунків уривається голос гінця із Січі – і враз наче падають стіни полтавського магістрату: бачимо всю Україну, що піднялася на визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького. Говорить Іван Іскра – і бачимо, що «справа криміналітер» змикається з українською національно-політичною історією, з картиною народного життя, співвідноситься з народними суспільними та моральними ідеалами.

Після розлогої, багатобарвної, стоустої сцени суду – враз різка зміна. Як підведення риски під судом і присудом, як перехід від долі однієї людини до долі землі й народу – розділ "Полтавський полк виходить у похід" – суворий, лапідарний, героїко-патетичний. А за цим патетичним злетом – "Сповідь", розділ третій. Полтава спорожніла. Всі, хто годен стати до бою, пішли на поміч Богданові Хмельницькому. З піснями Марусі Чурай. А сама вона три передсмертні ночі згадує своє життя. Судить себе власним судом. Та це не просто сповідь, суб’єктивна інтерпретація пережитого. Тут розвиваються три взаємопов’язані великі світові теми, великі вічні конфлікти: високе духовне кохання – і житейський реалізм (Маруся – Гриць, Галя); героїчно-максималістське світопочування – і тверезо-практичне, егоїстично-влаштувальницьке (вони й соціально детерміновані): Чураї – Бобренки, Вишняки; потім, як специфічне відбиття обох, – конфлікт "поетичного" і "прозаїчного" рівнів народного духу, що конкретизується в очужінні між Марусею Чурай та тією частиною громади, яка її не розуміє і в якої її пісенний хист викликає лише глузування. Переростаючи свою суспільно-побутову та історичну конкретність, ці три теми, три конфлікти набувають характеру загальнолюдських. В українській поезії аналогію маємо хіба в «Лісовій пісні» Лесі Українки.

І знову за розлого виписаною морально-психологічною драмою – лапідарний героїчний малюнок, що переводить дію в історичний масштаб. Розділ четвертий: «Гінець до гетьмана». Закоханий у Марусю Іван Іскра поспішає до Богдана Хмельницького, щоб ублагати його втрутитися і звеліти помилувати дівчину-піснярку. Вражає емоційна сила в зображенні пориву цього молодого козака, але ще більше – печать трудів на втомленому чолі Богдана Хмельницького, відчуття історичного тягаря, що ліг на його плечі, розмах подій, в яких «ідеться про долю країни», – все це Ліна Костенко зуміла вмістити в кількох десятках рядків!

Далі – "Страта". – теж короткий розділ, – а яка довга дорога від в’язниці до шибениці крізь натовп цікавого люду! Простий зміст, а скільки динаміки картин і думки! Напруження останніх хвилин зростає до краю. І тут з’являється гінець з гетьманським універсалом: Марусю Чурай помилувано! Типова ситуація романтичної літератури, однак тут вивершена великою психологічною правдою: "І раптом вголос заридали люди". Від потрясіння справедливістю. І ще тому, що в кожного за звичним потягом до жорстоких видовищ та показною зверхністю над «злочинницею» – на споді душі жевріли почуття вини перед нею і вічне людське милосердя. Мудрі слова Богданового універсалу вразили всіх, крім самої Марусі Чурай. У неї "…не було ні радості, ні чуда. Лиш тихий розпач: вмерти не дали". Внутрішньо вона вже пережила свою смерть.

Здавалося б, і сюжет, і тема роману вичерпані. Та ні: далі буде чи не найважливіший розділ: "Проща". Мотив долі Марусі Чурай переростає в мотив долі України. Спопеліла душею Маруся йде на прощу до Києва. Перед її очима постає і великість, несходимість української землі, і великість, незмірність її страждань. Випадковим супутником Марусі Чурай стає мандрівний дяк, чоловік великого розуму і вченості, що "відзначався коромольним хистом – несклонностью к духовному ярму", мовби предтеча Сковороди, – він тактовно, ненав’язливо, тамуючи патріотичні пристрасті й болі врівноваженістю гуманістичної мудрості, коментує події української історії та явища, що їм трапляються дорогою. І раніше Маруся Чурай не була чужа до того, що діялося поза Полтавою. Та тільки тепер бачить усю глибину трагедії України, розтерзаної ворогами, сплюндрованої війнами, спустошеної пошестями, розпинаної власними дітьми-зрадниками, як-от Ярема Вишневецький, нащадок славетного Байди, "уламок лицарського роду, мучитель власного народу, кривавий кат з-під темної зорі". У монологах-роздумах мандрівного дяка зринає ще один великий трагічний мотив – несправедливості історії та історичної пам’яті людства. Весь світ знає античних героїв та християнських святих, – а хто знає Наливайка та подвижників його міри? Увесь світ знає про розіп’ятих на Аппієвій дорозі, – а хто знає про багатократ більше розіп’ятих на довших і кривавіших дорогах скатованої України? І, розгортаючи цей сувій історичних рахунків, дяк міркує: причина в нас самих, у тому, що ми не сотворили свого писаного слова. Не взагалі (взагалі списано багато), а на міру великого й сутнього: «Хто знає, що тут відбулося? // Хто розказав це людям до пуття? // Неназване, туманом пойнялося. // Непізнане, пішло у небуття». Бо ж: «Усе комусь щось пишуть на догоду, // Та чечевиці хочуть, як Ісав. // А хто напише або написав // Велику книгу нашого народу?!» Але мусить же вона воздвигнутися з народу? Вони не знали, але відчували: буде ще Шевченко. І ждали його. (Певна річ, є тут у підтексті й актуальне адресування до сучасних «майстрів пера».)

А по цьому клубочінню болів – знову тиха, аж ідилічна картина: "Дідова Балка". Втім, ідилічність ця лише в оманливо-замиреній зовнішній тональності. На Полтаву налягають вороги, а "немирущий дід" Галерник не хоче ховатися за стіни фортеці, з цілковитою зневагою до смерті й ворогів живе як собі жив неподалік од міста, рукомеслує й далі, і димок з його хати в балці – як поетичний образ невмирущості, невикорінимості залюбленого в працю українського люду…

Цей мотив нездоланності розвивається в розділі "Облога Полтави" – вже в картинах гуртового протистояння ворогові. І нарешті фінал: "Весна, і смерть, і світле воскресіння". Україна знову повстала: "Богдан підняв козацтво за свободу, універсалом обіслав полки". І полтавці також вирушають у похід. З піснями Марусі Чурай. Життя її вичерпалося, але пісня її житиме вічно в серці України.

Так вивершується архітектурний план поетичного роману. Рідкісна як на сьогодні класична стрункість, продуманість, згармонізованість. Але ця досконалість архітектоніки – як «матеріальне» вираження повноти саморозвитку великої поетичної ідеї. Про суверенність української історії (що протистоїть третируванню нашого історичного життя як принципово недорозвиненого); про велич душі та моральну висоту українського трудового люду, наших предків, у яких нам є чого вчитися і вчитися; про нероз’ємність минулого, сучасного, майбутнього…

Натхненна сила віршованого роману Ліни Костенко, етична глибина образу Марусі Чурай змушують залишити осторонь давно дискутоване питання про те, чи існувала така козачка-піснярка насправді. Хоч би що ще сказали про це дослідники, вона живе і житиме як символ поетичного духу українського народу. І як героїня "неопалимої книги" – роману Ліни Костенко "Маруся Чурай". Так само й недоречні спроби відшукувати якісь історичні неточності або закидати наявність нафантазованих епізодів,"вільне" поводження з образом Богдана Хмельницького. Адже маємо не історичну розвідку, а поетичний твір на історичну (і вічно сучасну!) тему. Це не означає, однак, мистецької сваволі. Звертаючись до історії, авторка скрупульозно вивчає джерельний матеріал, – і це видно з густої фактографічної і предметної насиченості кожного такого її твору.

Колись великий знавець і "охоронець" української історії Володимир Антонович, відповідаючи на закиди Шевченкові в певних фактичних неточностях, мусив спеціально зупинитися на тому, що мета і характер роботи поета принципово відрізняються від мети і характеру роботи історика-дослідника. "Поэт воспроизводит живой и цельный образ эпохи, оживляет и выводит перед взором читателя отдельные лица, целые поколения; в творчестве его воскресают эпохи и народы с их телом и душой, с их чувствами и помышлениями. Словом, для художника безразлична фактическая точность подробностей, лишь бы они были возможны на фоне изображаемой им эпохи. Применяя всё сказанное к литературной деятельности Шевченка, к историческим произведениям его, необходимо выделить в них великое художественное воспроизведение изображаемых эпох, характер которых всегда верно угадан поэтом (…) Ввиду того не имеют значения многочисленные фактические ошибки и неточности в подробностях" (В.Антонович. Произведения Шевченка, содержание которых составляют исторические события // В.Б.Антонович. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К., 1995. С. 192-193).

Це слушне роз’яснення варто пам’ятати, читаючи поезію Ліни Костенко.

Ліна Костенко бере з історії не минуще, а вічне. Звідси, зокрема, й висока питома вага кожного слова; поетична мова раз у раз згущується в афоризми достоїнства мудрості, притаманної небагатьом, а не просто дотепності, досяжної для всякого жвавого розуму. Взагалі мова роману (як і інші його компоненти) могла б стати предметом спеціального дослідження. Вона проста й добірна водночас, багатюща і строга. Та головне – «соборна»: з державним тактом поєднує загальнолітературну нормативну основу й діалектні барви та новотвори, залучає та активізує форми староукраїнської книжної і канцелярської (для стильових ефектів урочистості чи іронії). І щедро черпає з народно-розмовної образності: досі це останнє такою мірою не було приступне поезії, хіба прозі. А як органічно історично-документальний текст переходить у речитатив і в пластику вірша! Яка природність зміни ритмів (колись уперше явлене Шевченком), що «ламаються», вибухають, «пропадають» і перебиваються, як пульс схвильованого серця.

У літературах світу не так і багато є епічних творів, сюжетом яких була б не перемога, а поразка героя чи нації. У нас – здається, тільки "Слово о полку Ігоревім". А тепер – історичний роман Ліни Костенко "Берестечко". Нещасливий для Хмельницького й козаків, програний бій під Берестечком, що так несподівано урвав низку блискучих перемог, гірко озвався в свідомості сучасників і нащадків; фактичний малюнок трагедії відтворено в багатьох історичних описах. Але й у пам’яті народу, і в працях авторитетних дослідників Берестечко поставало як епізод – хоч і моторошний, але не визначальний у всьому ході боротьби. Так воно й було, коли дивитися з пункту наступного піднесення народної боротьби, з пункту наступних перемог. Інакше подивилася на Берестечко Ліна Костенко. У неї Берестечко – узагальнений образ національної історичної поразки ("поразка – це поразка. Вона нас істребля"), проектований і на минулі, і на майбутні часи. З осягненням її причин, наслідків, уроків. Але також і неминучості подолання поразки – у вимірах політичної реальності й ментальності народу ("тавро поразки маєм на чолі"). І самий програний бій, і наступний реванш залишаються поза межами роману, вони немовби винесені за дужки. Ми бачимо і чуємо самого Хмельницького – тоді, коли він вирвався з полону в зрадника-хана, якого кинувся був наздоганяти, і опинився в розпачливому становищі, наодинці зі своїми тяжкими думами. Микола Костомаров задовольнився тут однією фразою: "Хмельницкий, по своём освобождении, поехал прямо в Украину и, прибывши в местечко Паволочь, три дня и три ночи пил без просыпу". Деякі історики взагалі оминають цю "релаксацію" і зразу ж переходять до того, як до гетьмана сходилися з усієї України ті, хто хотів продовжувати боротьбу. У Ліни Костенко це не три дні, а вічність. Психологічна вічність. (Як дні перед стратою в "Марусі Чурай".) Для гетьмана, який переживає все своє життя і долю України, якому все постало в іншому, ніж досі, вимірі ("Чого не бачив досі я очима, // побачив раптом саднами душі"). У тяжкому самокартанні переживає він усю цілість трагедії – в сув’язі об’єктивних обставин і перипетій власного життя (вічне українське запитання до самих себе: "Усе було за нас. Чому ж програли ми?"). І хоч він схильний бачити безпосередню причину поразки у власних помилках і слабощах ("Хіба ж я гетьман? Всипище глупот: // Так дався оморочити оманам" – це про довіру до Іслам-Гірея та спробу наздогнати й завернути втеклого хана, через що потрапив до нього в полон, а військо залишилося без гетьмана), та у пригніченості (через зраду Гелени), – але поступово в його роздумах, самокартаннях і мареннях вимальовується ширша картина стану України – розшарпаної хижими сусідами ("А звідусіль – то хижі кігті лева, // то дзьоб зоключений орла"; "Не пощастило нашому народу. // Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. // Забрали все – і землю, і свободу. // Тепер забрати хочуть вже і честь"); не схильної до впорядкованості й одностайності, врожайної на чвари й розбрат ("Всі хочуть булави, всі борються за власть. // Та й буде булава, як макова голівка. Отак поторохтять, і знову хтось продасть. Не той, так той. Там зрада, там злодійство. Там вигнали Сомка, обрали слимака. Там наливайківці побились з лободівцями. // Там ті об тих зламали держака"…); не забезпеченої високим самозображенням у Слові світової міри ("Чому у нас нема Горація?" А втім: "…чи справді ми німі для світу, // чи. може, трохи світ недочува?").

Зрозуміла річ: Богдан Хмельницький у романі "Берестечко" – це не конче історичний Богдан Хмельницький у всій достеменності його конкретної поведінки й думання. Це – узагальнений поетичний образ великого національного діяча у годину поразки, і сама ця поразка переростає свої конкретні обриси, резонуючи з усією національною долею. Внутрішній монолог Богдана Хмельницького (яким і є роман) увібрав у себе все болісне переживання цієї національної долі самою поетесою; звідси широке "проблемне поле", велика "думна" й чуттєва осяжність і насиченість цього монологу, розкид його настроєвих полюсів. Звідси й вагомість кожного рядка, кожного слова, та пристрасність сповіді, що робить її незаперечною; та щільність поетичної мови, що й сама стає творчим началом, продукуючи мало не суцільну афористичність і викликаючи з лексичного небуття небувалі словоформи, розпечатуючи скарби народної мови.

Богдан Хмельницький, яким ми його бачимо в "Берестечку" Ліни Костенко, думанням і почуваннями незрівнянно багатший, ніж у працях істориків, які залежать від фактичного матеріалу і можуть оперувати лише документально зафіксованими діями, вчинками та висловлюваннями. Але сила поетичної інтуїції та уяви така, що саме цей Богдан Хмельницький здається істинним. У нього та повнота бачення України, та глибина самоототожнення з нею, що тільки й притаманна національному генієві. Даремна справа шукати тут якісь фактичні невідповідності (хоч загалом Ліна Костенко прагне дотримуватися історичних фактів, але вони їй говорять більше, ніж документалістові), сумніватися, чи міг Богдан Хмельницький подумати або сказати саме так. Тільки великий поет міг почути плач Ярославни та "золоте слово, зі слізьми змішане" і перетворити біль і ганьбу поразки в пристрасний клич до об’єднання та спротиву смертельній небезпеці.

У "Берестечку" Богдан Хмельницький переживає долю України так, як це відповідає людині його вдачі й діячеві його формату, – але водночас і так, що його переживання й думки суголосні нам, за чиїми плечима і 17-й, і 18-й, і 19-й, і 20-й віки. (А в картинах поруйнованої України вчувається і чорнобильський досвід самої Ліни Костенко). Тут і геополітична пастка, з якої непросто знайти вихід; і розіп’ятість між Заходом і Сходом; і історична запізненість національного самоствердження, але водночас і його неминучість; і ганьба національного зрадництва та перекиньства; і драматичний діапазон самоусвідомлення – від картання національних вад до утвердження національних гідностей. Нещадно судячи себе, Хмельницький, одначе, весь час непомітно переходить і до самозахисту, прямої чи прихованої полеміки з сучасниками й нащадками, з їхніми оцінками його особи…

З великою силою звучить у "Берестечку" незмінна думка Ліни Костенко про те, що Україна мала утвердити себе не лише в ділі, а й у Слові світової міри ("Бо лиш народи, явлені у Слові, // достойно можуть жити на землі"; "Вмирати вмієм, по степах гасати, // але себе не вмієм написати"). Тут говорить таке Богдан Хмельницький, але це голос самої поетеси. Один із головних мотивів "Берестечка" – необхідність Шевченка. Однак Шевченко – це й певна альтернатива Богданові Хмельницькому. Коли така собі чаклунка-"відьма", незмінна супутниця гетьмана в його поневіряннях, викликає дух козака Небаби, той провіщає прихід Шевченка, що вносить дисонанс, хоч і ненаголошений, у візію майбутніх перемог Богдана Хмельницького, які закінчаться підданством у Москви…

Коли ж віднімуть у людей і мову,
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх.
………………………………….
На землю прийде гетьман слова,
Богдана п"яним назове.


Однак цей мотив не знаходить розвитку; натомість ближче до фіналу роману дужчає рішучість Богдана розпочати все заново: "Мене не можуть люди не почути – // душа в мене розгойдана як дзвін!" Але, власне, це Україна "розгойдана", і Богдан відгукується на її поклик. Роман закінчується знаменним мотто:

Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.


Ці слова годні стати девізом і людини, і народу…

Історичні сюжети Ліни Костенко майже завжди містять у собі якщо не очевидний, то прихований полемічний заряд. Не з охочості до полеміки як такої, звісно, а з потреби щось доповнити до "відомого", договорити ненаголошене, інколи взагалі гостро заперечити, зрештою – подати своє поетичне переживання історичного факту, яке завжди "більше" за самий факт.

У деяких випадках увесь твір може мати полемічний вимір. Такою є поема-балада "Скіфська Одісея". Вже говорилося (Майкл Найдан, Володимир Панченко) про те, що поема є свого роду альтернативою "Скіфам" Олександра Блока, одного з улюблених поетів Ліни Костенко, – його візії месіанства Росії, яка нібито несе он?вний заряд кочівницько-революційної енергії нового "скіфства", що зруйнує фальшиву культуру буржуазної Європи. Натомість у Ліни Костенко не політизований міф умовно-скіфської всеруйнівної повені, а епічна картина Скіфії як землі наших предків чи попередників – у тому сенсі, що на цій землі постало й українське життя, отож і скіфи не можуть бути безвідносними до нього. Ширший масштаб полемічності "Скіфської Одіссеї" – уже не тільки щодо блоківських "Скіфів" – і полягає в стримано-захопленій та дивовижно-щедрій на обставини й подробиці та їх переживання поетичній візії Скіфії – на підставі хоч і скупих, але промовистих (бодай своєю інтригою) історичних згадок.

У російській поезії "срібного віку" скіфіана представлена чудовими поезіями В.Брюсова, М.Цвєтаєвої, О.Блока. Однак не можна не помітити, що світ Скіфії у цих поетів вельми умовний. Власне, кожен із них одягав у приблизно "скіфські" барви власні пристрасті та ілюзії, – що для поезії річ правомірна. У Блока це – ностальгія світового катаклізму, його, катаклізму, грандіозна історіософська романтизація. У Брюсова – монументальна романтизація інтелектуальна. Для Цвєтаєвої Скіфія – поетична таїна, що грає ярими барвами буття. А взагалі тут відбилася складність і неідентичність сприйняття російської революції, що й викликало поетичні містерії кочового Сходу. Трохи органічніше відчуття скіфського світу – у прозі й статтях Сергія Єсєніна.

В українській поезії початку минулого століття скіфська тема з різних причин не дістала помітного розвитку. Зате буквально вибухнула в другій половині віку. Можна назвати вірші М.Вінграновського, Ірини Жиленко, І.Драча, С.Тельнюка , Д.Павличка, Б.Олійника, Р.Лубківського, П.Засенка. Яскравий внесок в українську поетичну скіфіану зробив Л.Череватенко, але, звичайно, насамперед згадується ім’я Бориса Мозолевського – археолога, якому пощастило знайти славетну "Золоту пектораль", поета, який натхненно "вживався" в реальний світ Скіфії.

Ліна Костенко немовби вивершила оцю тенденцію української поезії до осягнення світу Скіфії як самодостатнього й самоцінного, оборонивши його від інтелектуалізованих геополітичних спекуляцій та агресивної суб’єктивної міфологізації.

Означення "поема-балада" вказує на відмінність "Скіфської Одіссеї" від інших віршованих історичних творів Ліни Костенко. Це несподівано "легка", спокійна, послідовно ведена оповідь про мандрівку такого собі умовного грека-купця вглиб Скіфії, Дніпром. Власне, він і не зовсім умовний, має якогось здогадного прототипа: поштовхом до роботи поетичної уяви стала нотатка в УРЕ про знайдені в заплаві річки Супою, лівої притоки Дніпра, залишки човна, скелету людини та античних бронзових посудин, – що свідчить про торговельні шляхи причорноморських греків. Ліна Костенко й "простежує" одну з таких виправ. Її "грек" шукає купецького щастя в землях, яких уже й досягали його конкуренти-земляки, але йому самому ще не знаних. Отож йому трохи лячно, більше цікаво, а ще більше звабливо з розрахунку на можливий торг.

Ліричний компонент поеми виражений "м’яко" – принагідні (але неуникн?нні) коментарі до ймовірно побаченого й відчутого "греком", що немовби орієнтують і потроху врозумлюють цього неординарного подорожанина, немовби дорощуючи купця до світознавця. Коментарі ці проникливі й утеплені гумором – загальною "масою" якого "Скіфська Одіссея" вирізняється з-поміж усіх творів Ліни Костенко. Гумор, з елементами бурлеску, одначе, переходить в іронію, а то й сарказм, коли мовиться вже не про наївного "грека" та його скіфський першодосвід, а про стереотипи популярної скіфології. Зокрема, ущипливими репліками супроводжує Ліна Костенко всілякі довільні припущення про етнічну природу скіфів та їхню причетність або непричетність до історичної генези українців:

Які б тут не були стовпотворіння,
хто б звідки не накочував сюди,
а люд був корінний тут, бо коріння
в такому грунті глибоко сидить.
……………………………………….
Які тут не прокочувались орди!
Яка пройшла на землях цих біда!
Мечем і кров"ю писані кросворди
ніхто уже повік не розгада.
Немає дат, немає фактів голих,
усе дійшло у вимірах легенд.
Але в курганах скіфських – не монголи.
На пекторалі – теж не Орієнт.
Повірить можна в будь-яку легенду.
Теорій напридумувать на трьох.
Не можна брати істину в аренду
і сіяти на ній чортополох.


Широкий спектр гумористичних та іронічних інтонацій, як також інтонацій поблажливо-серйозних та вдавано-серйозних, що непомітно переходять у добродушний і скоряючий ліризм, дає можливість поєднувати у вільноплинній оповіді і побутові реалії, і мандрівничі спостереження, і колоритні картини природи, і принагідні екскурси в географію та історію, і дотепний огляд наукової та псевдонаукової скіфіани. У сумі своїй все це і становить сучасне культурне переживання Скіфії, солідарне з історичною пам’яттю і вільне від ідеологічних екзальтацій.

Зовсім іншого роду полемічність – у "Думі про трьох братів неазовських". Твір прямо адресує до відомої народної думи, в якій картина втечі трьох братів з бусурманської неволі стає і свого роду "соціопсихологічним" аналізом відступництва – у цьому випадку, сказати б, локального: двоє братів кидають у біді третього, за неможливості врятуватися всім. У думі наче й немає прямої етичної оцінки поведінки кожного з братів, однак їхні мотиви в ситуації вибору між неправедним порятунком і праведною жертвою окреслюють "простір вагань" і озиваються глибокою травмою національної вдачі – власне, одного з типів цієї вдачі: в особі старшого брата.

У драматичній поемі Ліни Костенко феномен відступництва-зрадництва постає вже в масштабах національної трагедії та історії (згадується Франкове: "І чом у нас відступників так много, // І чом для них відступство не страшне?"). Конкретний історичний епізод видачі козаками полякам свого гетьмана Павла Павлюка, ватажка протипольського повстання, обростає згадками про інші випадки, коли бунтівні козаки, зазнавши поразки, віддавали в руки ворога провідників, сподіваючись на прощення (Леся Українка: "Народ наш (…) катам своїх поводарів віддав"). Національна трагедія, закладена в національному характері? Але українська історія дає й протилежні приклади.

…Везуть на страту зрадженого своїми ж козаками гетьмана Павлюка та його побратима старого Томиленка. А з ними – молодий козак Сахно Черняк. Він сам-один кинувся був на виручку гетьману, коли варту захопили сонною. Тепер і його везуть. Але він має можливість утекти – він не такий важливий полонянин, його не так пильнують. Старші побратими схиляють його до втечі, переконують, благають. Але він упертий у своїй рішучості поділити з ними їхню долю. Коли дорогою (а ця довга дорога – немовби ритуал прощання України зі своїми синами, хоч водночас зустрічна людність по-різному відгукується на моральний "запит" їхньої долі ), – коли дорогою стратенці чують спів кобзаря – думу про трьох братів азовських, – Сахно Черняк не йме віри, що можна так залишити напризволяще молодшго брата; кобзарева дума накладається на його болючу розмову з самим собою і ще зміцнює його рішучість. Він немовби хоче кинути виклик поганій славі зрадництва, підтвердити можливість і природність іншого вибору: "Я їду з вами не по честь і славу, // Я їду з вами, бо мені так легше". Слова думи: "А слава не вмре, не поляже // Однині й довіку", – викликають у нього подив і спротив: "Але яка ж це слава, як вони // В такій біді од брата одступилися?" І старий Томиленко мусить припустити: "Либонь, це слава з іншої десь думи // до цих братів азовських заблудилася".

Драматична поема Ліни Костенко і є відповіддю на оту потребу "братів неазовських" усіх українських поколінь в іншій думі. Вірність для неї – більша реальність, ніж зрада.

Багатоманітно й глибоко "вибудовує себе" в ліриці й поемах та віршованих романах Ліни Костенко тема мистецтва, місця мистця в житті, в суспільстві. Тут і власні оголені болі й переживання, і самовираження через великі творчі біографії, і прозорі в своїй глибині притчі, і філософське осмислення суті й призначення мистецтва, служіння красі.

Це бачимо, зокрема, у драматичній поемі «Сніг у Флоренції». Якийсь імпульс поетичній уяві авторки, за припущенням М.Гольберга, могла дати коротка згадка у «Життєписах найславетніших живописців, скульпторів і зодчих» Джорджо Вазарі про те, що коли у Флоренції навдивовижу випав сніг, П’єтро Медичі замовив великому Мікельанджело зліпити з нього статую. У драматичній поемі Ліни Костенко до цієї роботи долучається його учень Джованфранческо Рустичі. Так окреслюється метафорика минущого і неминущого, справжнього і марного в мистецтві.

У глухому закутку монастирського саду (у французькому місті Тур) на лавочці дрімає загадковий для ченців Старий. Двоє ченців (у Ліни Костенко вони монахи- це слово, мовляв, більше відповідає їхньому образові: «воно товсте і веселіше») – грають у шахи, криючись від «братів» – гру ж осуджено як поганську чи диявольську. Втім, увага їхня зосереджена не так на грі, як на супровідній балачці з натяками на події в країні та на обговорення можливих небезпек для себе: чи їх не побачать, чи не почують, і що з того може вийти: «Куди не глянеш – все якийсь запрет». В дній репліці – квінтесенція самопочуття людини в суспільстві духовної неволі. Атмосферу страху посилює пустотливе втручання в гру чортика, але його бачить тільки полохливий монах, другий, скептичний, пояснює:

Я не боюсь, то я його не бачу,
А ти тремтиш, то він тебе й скубе.


І знову:

Ти так боїшся, що він мусить буть.

У кількох афористичних репліках – що так характерно для стилістики Ліни Костенко – маємо психологічну формулу певного суспільного афекту: тут – формулу психології страху, механізму його самопідтримання. І, мабуть, не тільки про монахів мова. Як і тоді, коли вони уникають спокуси слова, бо ж «магнітом слова, сказаного всує, // усяку нечисть можна притягти».

Але ж слово має й інше, нетабуйоване життя, відповідне своїй летучій природі, – і ось чуються таємничі «далекі зітхання» – це «Мадонна Саду // балакає з Мадонною Ріки».

Поетична ірреальність цієї коротенької інтродукції готує до часової стереофонії, яка розгортатиметься у наступних діях, коли Старому з»явиться Флорентієць. Вони не впізнають один одного, хоч Флорентієць – це молодий Рустичі, а Старий – це той, ким він став. І далі йде пристрасне й болюче зведення рахунків між молодістю й старістю – на широкому полі вікових утрат і неминуче змінюваного осмислення життя та долі митця в його відносинах із суспільством. Яка молодість не злякалася б, побачивши свою старість, і визнала її своєю заслуженою? Спершу Флорентієць не бачить вини за собою і зверхньо судить Старого в його занепалості, відмовляється бачити в ньому себе, свою старість. Ніби Старий злочинно привласнив і спотворив його істоту. Але поступово Старий розгортає свій контррахунок: старість екзаменує молодість на ті чесноти, які та сама собі вділяла, – і Флорентієць мусить раз за разом добачати в собі самому те, що зрештою привело його з рідної Італії до звабливої Франції, де його талант остаточно згас: «Гіркий фінал приборканого хисту». Колись він, Джованфранческо Рустичі, стояв поруч із Мікельанджело, але, на відміну від нього, не мав того вогню генія, що давав звагу говорити з тиранами й замовниками мовою непогамовної гідності. Він не боровся за себе на батьківщині, а втік з неї у марній надії на кращу долю.

Збагнувши змарнованість таланту й життя, Старий, пройнятий гострою ностальгією, поривається повернутися до рідної Флоренції – у втрачену молодість. І питається:

(руками розводячи повітря, як сліпий)
Скажи мені, в який тут бік Флоренція?


«Уже у бік безвиході», – відповідає Флорентієць і запрошує: «Ходім». Багато означає це запрошення: вони обоє вже один – той, хто змарнував свій талант і втратив себе.

А потім у спорожнілому монастирському саду знову з’являються знайомі нам монахи догравати свою гру. Дивуються, звідки взялася мармурова статуя прекрасної дівчини. Це матеріалізоване видиво Старого – Маріема, ідеал, який він відтворив колись у мармурі, який загубив і який став неприкаяним духом його таланту. Чується далекий голос:

(як антична флейта,
загубленим у просторі відлунням)
Де ти подівся, Рустичі, Джованні?
Джованфранческо Рустичі, де ти?!


Його немає. Він пішов у бік безвиході.

Тему самостояння митця за найнесприятливіших обставин, тему творчої самодостатності генія Ліна Костенко розкриває з таким осягненням, що мало не кожен поетичний рядок звучить як афоризм філософської міри та універсального врозуміння. І коли Старий печалиться: «ЯК важко бути в наші дні митцем!», – пригадується інша славетна максима поетеси: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох». І найбільша небезпека не в обставинах, а в нас самих: «Хто може врятувати нас від нас?»

Це запитання вже понадмистецьке, універсальної ваги…

Для Ліни Костенко вищою мірою характерний вихід крізь тему мистецтва у тему народу, його буття у світі.

Це останнє на широкому й тонко інтерпретованому історико-культурному матеріалі розглядає Ліна Костенко у своїй лекції "Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала", прочитаній у Києво-Могилянській академії 1999 року. Тут маємо теоретичний аспект тієї проблеми, яка постійно зринає в її поезії: проблеми неприсутності або неадекватної присутності образу України в житті світу, а власне, й у свідомості самого українського суспільства – не лише через неопанованість інформативної сфери, а й через невиповненість писаного слова мірою великого й сутнього. Цей мотив з великою силою звучить і в «Марусі Чурай», і в "Берестечку", і в "Скіфській Одіссеї", і в багатьох ліричних медитаціях. Звичайно, в ньому – і умовне полемічне перебільшення, і безумовна претензія до себе, наказ собі, моральний імператив. І та "Велика книга нашого народу", про брак якої з гіркотою говорить мудрий мандрівний дяк – супутник Марусі Чурай, насправді писалася і пишеться. І нетлінні сторінки в цю книгу історичного й духовного буття народу вписує Ліна Костенко. Бо ж: «Душа тисячоліть шукає себе в Слові».

 



Твори: "Проміння землі" (1957); "Вітрила" (1958); "Мандрівки серця" (1961); "Над берегами вічної ріки" (1977); "Неповторність" (1980); "Маруся Чурай" (1979; 1982); "Сад нетанучих скульптур" (1987); "Бузиновий цар" (1987); "Вибране" (1989);"Берестечко" (1999) – всі в К.; "Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала" (Л., 2001).

Література: Барабаш Ю. Розмова по щирості // Літ. газета, 1957, 2 серп.; Симоненко В. Краса без красивостей // "Молодь Черкащини", 1962, 23 бер.; Новиченко Л. Пора змужніння // Літ. газета, 1962, 26 січ.; Антоненко-Давидович Б. Перед невижатою смугою // "Дніпро", 1962, № 11; Новиченко Л. "Я человек, я коммунист": Об общечеловеческой теме в литературе наших дней // "Дружба народов", 1962, № 7; Іванисенко В. Один день з поетичного року // Літ. Україна, 1963, 20 груд.; Тарнавський О. Сучасні поетеси України. – Остап Тарнавський. Туга за мітом. Есеї. – Нью-Йорк, 1966; Первомайський Л. Мова і майстерність // Первомайський Л. Творчий будень. – К., 1967; Турбин В. Лина Костенко: века, годы, дни и минуты // "Дружба народов", 1979, № 1; Бажан М. Поема про кохання і безсмертя // Літ. Україна, 1980, 4 берез.; Макаров А. Історія – сестра поезії. (Шкіц до портрета Ліни Костенко) // Укр. мова і літ. в шк., 1980, № 10; Макаров А. Поэзия – сестра истории: О стихотвороном романе Лины Костенко "Маруся Чурай" // "Дружба народов", 1982, № 2; Янченко А. Любов і небо Марусі Чурай //"Вітчизна", 1983, № 1; Ільницький М. "Якби знайшлась неопалима книга…" // "Прапор", 1980, № 8; Ільницький М. Неповторність – це доля // "Прапор", 1981, № 3; Никанорова О. "Душа не створить бутафорський плід…" // "Дніпро", 1981, № 3; Козій Д. Ліна Костенко. – Дмитро Козій. Глибинний етос. Торонто Нью-Йорк – Париж – Сідней, 1984; Салига Т. Поезія – це завжди неповторність: Мотиви художнього мислення у творчості Ліни Костенко // "Вітчизна" 1986, № 5; Дзюба І. Неопалима книга // "Україна", 1987, № 7; Гольберг М. "Душа тисячоліть шукає себе в слові": Роздуми над книжкою Ліни Костенко "Сад нетанучих скульптур" // "Жовтень", 1988, № 6; Фізер І. Шедеври поетичної літоісторії Ліни Костенко // "Сучасність", 1988, № 7; Прісовський Є. Оновлююча пам’ять // "Вітчизна", 1988, № 8; Соложенкина С. В глубинах гармонии // "Вопросы литературы", 1990, № 3; Гуцало Є. На всесвітніх косовицях (Про поезію Ліни Костенко) // "Літ. Україна", 1990, 22 бер.; Базилевський В. Поезія як мислення // "Дніпро", 1990, № 3; Антонишин С. Місія слова (Ліна Костенко) // "Слово і час", 1990, № 12; Брюховецький В. Ліна Костенко. К., 1990; Базилевський В. Поезія як мислення. – «Дніпро», 1990, № 3; Копач Олександра Ю. Майстернвсть портрета. «Маруся Чурай» Ліни Костенко. – «Збірник наукових праць Канадського НТШ. Торонто, 1993. Кошарська Г. Ще один підхід до поезії Ліни Костенко // "Слово і час", 1996, № 8-9; Панченко В. Поезія Ліни Костенко. Кіровоград, 1997; Клочек Г. Історичний роман Ліни Костенко "Маруся Чурай". Кіровоград, 1998; Коляда Т. Інтенсіональний світ поезії Ліни Костенко. О., 1999; Жулинський М. Лицарство Духа: Про творчість Ліни Костенко // "Вітчизна", 2000, № 3-4; Краснова Л. Поезія Ліни Костенко. Посібник для вчителів. Дрогобич, 2001; Овдійчук Л. Вивчення творчості Ліни Костенко в школі. Тернопіль, 2002; Барабаш С. Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя духу. Кіровоград, 2003; Кудрявцев М. Перед лицем епох. До проблеми історизму творчості Ліни Костенко. – «Українська мова і література в школі», травень 2003; Ковалевський О. Ліна Костенко. Нарис творчо-світоглядної біографії. Х., 2004; Карпенко Ю., Мельник М. Літературна ономастика Ліни Костенко. О., 2004; Кириленко Н. Історія України у творчості Ліни Костенко. Навчальний посібник для студентів та викладачів філологічних факультетів. Суми, 2005; "Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних". Матеріали круглого столу 18 березня 2005 року в Києво-Могилянській Академії. К., 2005.

Газета «День» №48, п'ятниця, 19 березня 2010

http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=293915&mainlang=ukr

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Разом з ідеєю організації Музею історії колегіуму з’явилася ще одна...
Музеї історії колегіуму, як міні-підручник з історії колегіуму, інформатор для гостей нашого закладу та як книга приємних спогадів...

Ця книга захищена авторським правом. Авторські права належать кія
Книга надається всім охочим друкувати та розповсюджувати її без будь яких обмежень

Книга дзеркало життя. Книгу прочитав на крилах політав. Хто вчиться...
Мета: Ознайомити з поняттями «каталог», «картотека». Розширити світогляд учнів. Стимулювати пізнавальну активність. Виховувати любов...

В історичній науці досі не вирішене питання про походження того народу,...
Придніпров'ї. В письмових джерелах цей народ називають гунами. Більшість істориків нашого часу вважає їх зайдами зі сходу. Після...

Уроку Японія
Мета: ознайомити учнів з егп японії, самобутністю, особливостями та світоглядом народу, культурою її народу та творчістю її поетів,...

Гостра зброя народу
Народ у своїй поетичній творчості, в першу чергу, бачить зброю, якою він разить ворогів І все гниле І негідне, що проявлялося в середовищі...

Книги, отримані за державною програмою «Українська книга» у 2014 році
Пропонуємо Вашій увазі книги, видані за державною програмою «Українська книга», які за критерієм відбору мають велику наукову, соціальну...

Б агатоканальні маркетингові системи збуту створюють для
Велика інформативність, широке охоплення споживачів, довірчий характер — це переваги

Вибрати риси егп (І варіант) / пгп (ІІ варіант)України
Це велика європейська країна, основна територія якої має рівнинний рельєф І родючі ґрунти

Комбінаторика нашого життя
«Шкільні вчителі мають таку владу, про яку лише мріють прем’єр міністри». Черчилль



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка