Пошук по сайту


Вересень, ніч - Сторінка 14

Вересень, ніч

Сторінка14/37
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   37


У містах небо переділене на фрагменти, що відкриваються між спорудами. Розпоровшись об телевізійні антени, провислі черева хмар заливають окілля дощами. Серпневе сонце пече у вкриті рубероїдом і залиті смолою хребти покам’янілих істот, вітер змиває тиньк, оголюючи підспіддя, волога роз’їдає кладку і глибше вгризається у плоть. На похилених допереду балконах дзеленчало, затуляючи простір, скло. Росли бур’яни, живлячись укріпленими мохом і нанесеними впродовж років порохами. На крихітних бетонних майданчиках тулилися шафки, у горщиках в’юнилися квіти, сушилася на мотуззі білизна, звисали заплетені в коси часники та зв’язані чубами кукурудзяні качани, лежали перехоплені шнурівками стоси пожовклих газет зі свинцевими літерами знеактуальнілих повідомлень, непотрібні професійні довідники, у шпарку дерев’яної рами з облущеною олійною фарбою залазили оси. Липа сягла найвищого, не такого вже й високого рівня — поверх тулився над поверхом, світильники звисали з низьких стель мало не до середини кімнатного простору. З такого світильника вийшов, аби сповістити йому, що вже ранок, батько. Відчувши під собою килим, який спершу висів на стіні, а відколи міль виїла з нього цілі клапті, перемістився на підлогу, Жак розплющив очі. У пошуках додаткових аргументів свого незвичного розташування наразився на ніжку — порожній і застелений, разом із шафою, зеленим кольором кльошоподібного плафона й ромашками на стіні диван недвозначно свідчив, що Жак удома. За мутним склом вітальняних дверей панувала така сама тиша, як і в кімнаті. У голові, що хилилася додолу, мов перестиглий сонях, гуло, мутний серпанок не давав зосередитись. Щось підказувало, що «вчора», яке силкувався пригадати, дуже приблизне і могло відбутися «позавчора» і навіть давніше. Почувався вагітним Афіною Палладою Зевсом. Повільно, якнайменше тривожачи головний біль, обертав голову, до стіни, де росли ромашки — того ґатунку, що ніколи не в’януть, з білими пелюстками, золотими серцями та стебельцями в зелених листочках; їхня зелень приблякла та була менш зеленою, жовтизна — не такою жовтою, а білі пелюстки посірішали. Завершував галявину настінний годинник, отриманий Жаком із Матильдою на весілля; його ритмічний цокіт, який був джерелом дражливого звуку, наповнював порожнечу. Добувши із серванта, де покоїлася біля флаконів із рештками загуслих парфумів, тарелів і карафи з почепленими на виступи крихітними горнятками, пухку папку з виконаним казахською кирилицею написом, Жак довго розв’язував неслухняні шнурівки. У цьому закритому відділку, який колись, на пошану тодішній моді, звався баром, знайшло притулок кілька порожніх місткостей: брунатна бляшанка з-під розчинної кави, пластикова коробка, наповнена какао «Срібний ярлик», пляшка із рештками заблокованого корком вина. Формальний бік історій цих місткостей було виписано у словах і малюнках на етикетках — силуеті слона, кетязі винограду; за формальним фасадом, якому минання часу додавало сентиментальності, відкривався інший, поетичний бік — уривки мелодрам, дії яких відбувалися в Індії та Бразилії, повість про чоловіка на ім’я Жак та його жінку Матильду, в якій об’єдналися лінії степова і передгір’яна — приземлена, позбавлена чужинецької мальовничості, вона мала власний, крихітно-стлумлений потенціал. Документи, свідоцтва, грамоти, подяки, посвідчення, складені вдвоє і вчетверо аркуші, добірка газетних вирізок, записки, зроблені переважно одним і тим самим почерком, чорно-біла світлина з позубцьованими берегами… Вивільнивши аркуш не найкращої якості з тисненою пресом шапкою, підписами і прізвищем, що було його власним і згадувалося в першому вибитому на друкарській машинці рядку, а ще — відповідальної особи з гербовим штемпелем, Жак поклав його до кишені. Не потишив болю і курячий рулет, що, скрутившись калачиком, лежав у холодильнику, де, хоч ніколи й не панував достаток, завжди щось було — жовтувато-зелений бісквіт із рожевим кремом, дешевий і духмяний, паштет із гусячої печінки, килька в бляшанці з етикеткою з зображенням рибки на білій та синій друкарській хвильці, що набігають одна на одну. Жак відсьорбнув чай — холодну бурду, вкриту, мов ряскою, пліснявою. Зовні на горняткові проступали квіти, не змиті ні панчішними ганчірками, ні брусками господарського мила. Квіти рясніли всюди — на стіні й горнятках, сторінках книжок і городі, грядках біля під’їзду і прилавках базарного ряду, балконах і підвіконнях, вилися по стіні та спадали з вазона під стелею, всіювали наподушники і наковдри, пістрявіли з суконь і сумок, трималися на капелюшках і літньо-відпочинкових сорочках, утворювали з настанням весни вигадливі килими на міських клумбах і прилавках універмагів, де їх можна було придбати з певністю, що не зів’януть. Просуваючись стравоходом, холодні шматки гепали у провалля, що бурчало й горіло, гашене, мов вапно, розбавленим молоком чаєм. Споживши меншу частину того, що було на тарілці, Жак замкнув двері помешкання і, взявши велосипед, поніс його, мов перерослу дитину, влаштовуючи на майданчиках між поверхами перепочинки, доки пройшов у пустку, що зяяла на виході, де колись були двері. Його маршрут давно вже звузився до цього одного шляху: гори, рівнини, степ, містечка з готельчиками, в яких були єдиними постояльцями, автостради, що тяглися між садами та виноградниками, раптово обриваючись на солоному узбережжі моря, назавжди залишилися позаду. Вигнений дугою шлях завертав ліворуч, відтак праворуч, асфальтове покриття поступалося шутеру, міський гамір заступала тиша природи з садами, городами, лісом і горами вдалині, наче кулісою. Пори року й погода змінювали її візерунок, пересували лівіше та правіше, випрямляли, перетворюючи асфальтове покриття на рейки з перегнилими шпалами і розхлябаними прогоничами, настійно запрошували зсісти з велосипедного сідла і спробувати увіпхатися до вагону з розбитими шибками, куди вітер краплі червневої зливи задував так само, як і перший листопадовий сніг. Покинувши велосипед, Жак побіг назустріч свавільним потворам, що, мов забавляючись, зводили нанівець зусилля багатьох років. Спіткнувшись і розпластавшись, лежав, аж здалося, буцім більше не підведеться, але за мить уже знову біг, гатив об метал палицею. Аж коли забіг спереду і вихопив із нагрудної кишені, під якою божевільно калатало серце, складений вчетверо аркуш, потвора спинилася, за нею друга. — Город, — хрипів, наче в горлі клекотіла нерозварена картоплина. — Мій город. — Що там? — Та от причепився! — Вам що, дідусю? — Город… — Город? — Мій город. — Де? — Тут, — Жак тицьнув у розгорнений аркуш. — Чого він? — водій, напарник Жакового співрозмовника, не покидаючи керма, нетерпеливився. — Документ, право власності на земельну ділянку. — Нехай підітреться! — Ми Вам нічим не можемо допомогти. — Але ж город… — Де Ваш город? — Там, — показав Жак, — попереду. — Маєте час до післязавтра. А помовчавши, додав: — Нас, дідуню, найняли, от ми й працюємо. — Це помилка… — Та що ти йому пояснюєш. Давай, нам іще пріти.
Неділя починалася пікніком. Маючи стільки баласту, як треба, повітряна куля елегантно здіймалася вгору. То було місто для душі — кожна мала свій рівень, досягаючи якого, зависала, а якщо й здавалося, ніби рухається, то тільки тому, що відліком була хмарина, яка пливла, торкаючись веслами крепдешинової блакиті. Тож і виходило, що одні повітряні кулі зупинялися на однаковій висоті, інші перебували нижче і вище, інші — ще вище, а геть поодинокі — ті зовсім низько, над кронами крислатих дерев, черкаючи днищем об густо-зелені верхівки. У неділю здіймання повітряної кулі супроводжувалося фортеп’янною грою, легкими акордами, такою самою мірою вільними від усього зайвого, як і повітряні кулі, — через це музику було приємно слухати. Оскільки понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота також були неділею, фортеп’янна мелодія розлягалася щодня, варіація на одну і ту саму тему, в якій акорди, однак, ніколи не повторювалися в тій самій послідовності. Не бамкали дзвони, не гуркотіли автомобілі, не рипіли, відчиняючись і зачиняючись, двері. Дзвонів тут не було, їхня ремінісценція втілилась у повітряних кулях, келихах квітів, плодах, що звисали з дерев і нагадували патати. Крони міських дерев лопотіли безшумно, навіюючи припущення, що листки каштанів і акацій, хлібних дерев, платанів та баобабів, які росли в садах, і були потаємними клавішами, що витворювали фортеп’янну мелодію, яка розлягалася скрізь однаково приємною мірою. Жителів у місті було, можливо, менше, можливо, більше — ніхто не проводив переписів, бо кому спаде на гадку лічити душі, що підносяться вгору у плетених кошелях з кольоровими кулями, наповненими легшою, ніж повітря, субстанцією. Відповідно, не було даних про вік, стать і заняття — виглядало, наче не було мешканців, що їх, утім, мало обходило. Чому б їм не бути? Їхнє буття, як бутність, не залежало від того, вважав хтось, що вони є, чи ні. Встаючи пізно і нікуди не кваплячись, влаштовували в повітряних кулях бранчі — пізні сніданки, що плавно переходили в ранні обіди. У місті, в якому вони жили, не було часу, тож не було й потреби обмірювати те, чого немає. Якби ремесло годинникарів існувало, то лише як вияв естетично-винахідницьких утіх, у самоприсвяті яким полягав би сенс екзистенції. Годинників не було ні на шафках, ні в пузатих креденсах, на заквітчаних стінах так само ні, як і будь-де поза ними. Спати лягали, коли склеплювалися повіки, а прокидалися, відчувши, що виспалися. Якщо сонце припікало дужче, ніж звикле, влаштовували сієсту — філософську дрімоту, що закінчувалася з настанням сутінків. Її заступало загальне пожвавлення: інколи активнішим життя було вдень, інколи вночі. Найдужче сонце припікало влітку. Літом називалися дні, в які було тепло і добре, однак — задля правди — узимку також було добре, тільки по-іншому, бо як такої зими не було: як і всі інші пори року, вона була станом душі, тож виходило, що могла протривати день або тиждень, після чого знову верталося літо. Взимку з неба падали лапаті сніжинки, вкриваючи крони і квіти. Позаяк не було не тільки зими, а й осені, рослини ніколи не стояли голі, а листя не жовкло і не в’януло — росло, тоді як квіти ненастанно цвіли: то була пора з граматичною формою, тривалість якої нічим не обмежувалася, навіть снігом, що приземлявся на зелені долоні, помережані прожилками, і на пелюстки, що строкатіли різнобарвами. На верхівці повітряної кулі наростав каракулевий смушок. Якщо жителі й одягали плетені шапки і шалики, то хіба з міркувань стилістики й зовсім не через те, що мерзли. Зима була станом свіжості, навіть не так: інакшості — такої, в якій з’являлася на якусь мить потреба. У повітряних кулях мешканці міста почувалися зручно і затишно, а якщо й змітали ворсинистими щіточками сніг із поруччя плетеного коша, в якому перебували, то винятково з механічного поруху, що був одночасно виявом одухотворених прагнень, не маючи нічого спільного з чистотою, потреба в якій існує лише там, де бруд. Часто-густо виставляли долоню, на яку приземлялися візерунчасті парашутики, де лежали й не танули: сніг зими, яка є станом душі, зникає на особливий лад. Повітряні кулі були домівками, де мешканці проводили вільний час. Лагідними ночами домівки висіли під кронами дерев, мов велетенські гнізда казкових птахів. На землю опускалися тільки для того, щоби здійнятися в повітря. Коли куля йшла вділ, зелень землі розступалася, вивільняючи місце, необхідне для того, аби здійснити посадку. Коли куля неквапно злинала ввись, зелень сходилася знову, і майданчик зникав. Коли куля стояла на землі, в її середину зазирали мальви і соняхи, мов старші брати і сестрички в колиску до немовлятка. Бранч мешканців міста складався з виваженого поєднання смачного і корисного. Вегетаріанська за своєю природою душа мешканця міста вдовольнялася плодами — яблуками, грушами, бобами картоплі: варто було доторкнутися до гілки, як духмяний плід, стиглий і соковитий, від’єднувався, лягаючи в човник долоні. Мешканцям міста не було потреби постачати фрукти з далеких країв та неблизьких континентів — як баглося екзотики, досить було зірвати замість яблука манґо, що, стигле-престигле, мало запах і присмак ялинової живиці. Всі форми диктату і примусу наперед було вилучено з задуму, згідно з яким облаштовувалися місто й життя, що без надмірностей точилося в ньому. Як хотілось яйця, воно ще теплим осідало в долоню з якої-небудь курки або перепілки, що пролітала, затримуючись на мить, аби знести його на бажання мешканця міста — тут усе діялося за потребою, тож відзначалося свіжістю, завдяки якій мешканці міста не знали сальмонел і лістеріозів. Потрусивши над мисочкою з візерунком у стилі японської графіки колосок і наливши з глечика пінистого молока, мешканці міста отримували мюслі, не називаючи їх небесними лише тому, що по-іншому вони й не могли смакувати. Між мешканцем і довкіллям установилася дивоглядна гармонія. Відчувши бажання мешканця, колосок пнувся вгору, ріс і стрункішав. Втім, кожний мешканець і сам міг опуститися до потрібного рівня, тож і виходило, що линули вони назустріч одне одному, зустрічаючись десь посередині у цілковитій злагоді. Як праглося меду, якого час до часу таки кортіло, мешканець міста звертався до вартових бджіл, після чого з вулика вилітав рій, даючи можливість викрутити на центрифузі жадану порцію, після чого бджоли поверталися, вартові ставали на свої місця обабіч від входу — з тих самих міркувань гармонії та аж ніяк не з необхідності боронитися: мешканцям міста, які втручалися в її триб не більше, ніж дозволяла гармонія, природа віддячувала сторицею. Мед мастився на покраяний скибками хліб, запікався на козячому сирі, зрештою, споживався, зачерпнутий з бокатого слоїка. Любов’ю користувалися різні сорти: липовий мав присмак м’яти, і коли мешканець міста бажав його, вже напередодні цвіла липа і бджоли збирали нектар. Був каштановий і конюшинний, трояндовий і ріпаковий, соняшниковий і лісовий, помаранчевий і евкаліптовий. Ріпаковий нагадував крем, а лісовий стікав густо-рідкою живицею, бурштиновіючи на світлі. У склянці молока і загалом у здоровому харчуванні і філософському трибові, прічному метушні та стресу, полягав рецепт життя, що не знало ні кінця, ні початку. Якщо в інших містах парадигма граматичного часу налічувала три та більше, доходячи до шістнадцяти форм, у цьому місті, де часу, як уже згадувалося, не існувало, єдина його форма була тому прекрасним свідченням. У такі миті в повітрі пролинали корови, і мешканці міста наповнювали горнята теплим питвом, над яким здіймалося шумовиння. Праглося молока козячого чи й овечого, то, цілком природно, виринала коза або вівця. Невживання кумису не означало, що мешканцям міста не бачився луг, на якому гарцювали гніді й вороні комоні та цвіла, обсипана білими пампухами, калина. Мешканці міста, яких завше цікавило, що діється на світі, залюбки читали. Скоро простягали руку, як із кіоска з’являлась зустрічна, подаючи найсвіжіший випуск зі стрічками новин, що друкувалися великим кеґлем, а перша літера завше була прикрашена вигадливою віньєтою. Літери самотужки пристосовувалися до особливостей зору, завдяки чому не потребувалося окулярів. Так само віддалялися або наближалися об’єкти навколишньої дійсності, які в очах мешканців були суб’єктами, купно з деревом, травинкою та покрапкованою зозулькою. Від випуску до випуску основна барва, якою було виконано літери, змінювалася, її увиразнювали численні інші, якими робилися лінії шпальт, заголовки статей, малюнки та фотографії. Природного походження, вони не забруднювали довкілля, а папір виготовлявся без застосування хлору. Після прочитання повідомлення розчинялися, як і матеріал, на якому їх друкували. Кожний мешканець по кілька разів устиг побути випусковим редактором, тому ні змістове наповнення повідомлень, ні зовнішній вигляд нікого не знуджували. Новини в газетах не старіли, смакуючи так само свіжо, як молоко, картопля, інжир. Споживання рисинок-літер, макаронів-слів, смакування спаґеті-речень ошляхетнювало. Не менше за газети мешканці міста шанували витончену поезію та вибагливу прозу. Від доброго вірша повітряна куля непомітно підносилася на дюйм вище, ніж перебувала до того, а великі романи затягували на дні й місяці. «Наше життя — наче роман, який ненастанно пишеться», — казали мешканці міста під враженням від щойно прочитаного. Мешканці інших міст, де траплялися жахливі повісті й кепські вірші, стогнали під необхідністю читати літературу, яку їм накидали як не в той, то в інший спосіб. У деяких містах за відмову визнавати таку базгранину великою винуватців спершу соромили, тоді прив’язували до стовпів, нещадно сікли або й побивали камінням на зловтіху бездарним авторам. Один мешканець уклав з цього приводу трактат, у якому зв’язок між триванням життя і світлотою настрою, що вимірювалася за особливою люмінісцентною шкалою, переконливо ставив у залежність від того, що читають мешканці того чи того міста. Розгорнені у формі трактату міркування опиралися на вояж, здійснений у сусіднє і ще кілька віддаленіших міст, куди міського посланця вирядили колективно, а міський банк — єдиний, що існував у місті, адже в інших не було потреби — видав із заклечаного віконечка валюту в кількості, необхідній для успіху подорожі. Банк розташовувався в громадській повітряній кулі та існував лише для обслуговування тих, хто вирушав за кордон, яким уважалося все, що не було містом. Решту часу, тобто майже завжди, банк був музеєм чужинних валют з експозицією банкнот і монет передусім тих міст, що їх відвідали мешканці, а також знайдених під час розкопів та експедицій. «Кленовий листок, — тлумачив музейний ґід. — Це Канада. А це — листок каштана звичайного. Такими монетами користуються в королівстві Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либеді. Ось ведмедиця, яка спинається — ласунка! — на шовковицю. Це — обігова банкнота Кастилії». Вулиці міста були бульварами та алеями, на яких крислатіла зелень. Найгустіше росло платанів, які найбільше відповідали світлому настрою, скидаючи кору, з-під якої відкривалася священна зеленавість оновленої цноти. Вся зелень і все живе було священним — корови і пацюки, які в тому місті були різновидом алохвостих ховрахів, що зависали в густому гіллі, харчуючись ліщиновими горіхами. Відпадків і покидьків не існувало, тому не було й сміттєспалювальних фабрик, а тим паче звалищ, від яких знемагали мешканці інших міст, де очільники замовляли придворним поетам вірші, що ліричними серпентинами та образними конфеті розвіювали би смоґ і сморід і де самвидавні сатири на кшталт поеми «Гори димлять», в якій оповідалося про сміттєзвалище, дим якого заволікав небо, забиваючи дихання, називалися брудними інсинуаціями і переслідувалися з усією суворістю тамтешнього законодавства. «Мої мешканці обділені поетичною уявою», — нотував у щоденник очільник одного з таких міст, і скрушне зітхання невидною хмаркою підносилося над літерами. На відміну від таких міст, місто, про яке мовиться, було символом небаченої — що не означає неіснуючої — гармонії. У місті не існувало мап — тих звичайних, які продаються в кіосках, розташованих на перехрестях вулиць і в вестибюлях готелів, за якими орієнтуються туристи та й самі мешканці міст, і тих незвичайних, що їх немає в жодному місті. Будь-яка найретельніша мапа виявилась би застарілою, ще заки на ній висохли би друкарські фарби: місто всякчас змінювало своє планування. Та й навіть ув одночассі місто було таким і інакшим: на одному й тому самому місці міг завершуватися бульвар і починатися парк і заразом бути розгалуження декількох вулиць, що відходили від кільця, на якому мінився килим квітів. Одна і та сама вулиця могла бути променадою Чайних Троянд і алеєю Вогняних Маків. І лави, так ніби хтось ходив і всякчас їх пересував з одного місця на інше, та хоч якою конфігурацією вони вилаштовувалися, це завше були лави зі спинами, закрученими в равликові хатки: місто було таким, яким його воліли мешканці—тієї чи тієї миті, настільки демократичним, що його структура достосовувалася відразу до різних бачень. Місто не потребувало законодавства. Ще на зорі його існування мешканці дійшли висновку, що один закон породжує потребу ще в одному, той у третьому і так далі, що рано чи пізно призведе до стосів законодавчих актів, в яких один параграф перешпортуватиметься об інший, спершу розладнавши життя, а потім змусивши його закоцюбнути. Принцип гармонії, покладений в основу міського життя, робив закони наперед зайвими. Мешканці міста жили у злагоді із собою та природою. «Адже хіба ми не та сама природа?» — слушно запитували себе. Каштани розпростували парасольки, білі й рожеві, тополі тягнулися вгору, платани скидали кору. Такого, щоб на вулиці, На Якій Стоїть Будинок З Майолікою, не виявилося означеного будинку, не могло бути. Письменство мешканців міста було палімпсестом. Із листків старих книжок, що їх ніхто не викидав на макулатуру, сторінка за сторінкою змивався попередній текст, буква за буквою, рядок за рядком, а звільнена площа зараз таки заповнювалася свіжими реченнями, акордами нового твору — саме такого, погортати який лежала тієї миті душа. Вряди-годи свіжі, щойно покладені речення згорталися, мов сувій, і тоді сюжетна лінія виводилася з закапелка, в який потрапила. Фоліанти зберігались у громадській книгозбірні, проте годі було б із певністю сказати, скільки скарбів вона насправді вміщає. Не було потреби поповнювати її новими надходженнями, адже вона всякчас оновлювалася, фонди змінювалися, ніколи не зношуючись, — одночасно з оновленням змісту книжки оновлювався й папір, на якому була надрукована. Побудована у вигляді повітряного замку з казковими вежками, книгозбірня нагадувала поетичний світ, що відкривався на сторінках уміщених у ній книжок. Сходи з червоного дерева вели на перший поверх палацу фантазії зі столиками й фотелями, конструкціями несучих стін з прозорого скла, всередині яких плавали екзотичні риби, й виступами, на яких течія розвіювала косми гнучких поліпів. Навколо вилися ліани, хащі вічнозелених рослин, в яких щебетали птахи. Коли хамелеон, помилково сприйнявши за комаху, поцілював літеру з книжки в чиїхось руках, слово набувало іншого значення, змінюючи світобудову оповіді. Леґуани скидали шкіру, і дрімав у ріці, що з дзюркотом спадала з третього поверху на другий, а потім на перший, усамітнений крокодил. Макака з червоною мордочкою сідала поруч, наслідуючи гортанням-заглиблюванням мешканця міста. «Вона тінь того, що в мені зближує мене зі світом, моє інше обличчя», — казав собі мешканець міста, зиркаючи вряди-годи, чи макака, бува, не кривляється. «Вона — дзеркало моєї душі», — казав мешканець міста, закриваючи книгу, і макака, теж закривши, зникала, наче її й не було. Місто не потребувало лазень і ванн, казанів, під якими тріскотіли би дрова, і басейнів, у яких надмір хлору робив би воду зеленою, а церу — пересохлою. Душа мешканця міста оновлювалася в акті самоочищення, а тіло складало з душею одну неподільну цілість. Об’єкт, який вчора розташовувався на вулиці Сонячних Кларнетів, сьогодні міг перебувати в парку Машини Часу, у непоодиноких випадках одночасно в двох і навіть у трьох місцях. У вестибюлі міської ради цілодобово працювало інформаційне вікно, в якому можна було отримати довідку, де зараз лежить та чи та вулиця, той чи той сквер, бульвар чи об’єкт і чи наявний такий поготів. Всі мешканці міста були депутатами, а в кріслі урядника міг опинитися кожний, хто мав тієї миті на це охоту. Більшість часу воно залишалося порожнім. Мешканці міста — люди зайняті й працьовиті, тож їм і на думку не спало би без потреби затримуватись у високому кріслі. Проте — і це була пересторога мешканцям інших міст — очільником міг бути винятково мешканець міста. Якби мешканцям інших міст закортіло в порушення правил гостинності сісти, нехай на одну секунду, у крісло мера, по-перше, вони ніколи не розшукали би ратуші, адже нехай хрестик на їхніх мапах і не був застарілим, безнадійно застарілими були самі їхні мапи, а, по-друге, коридор, яким вони просувались би, перетворився би на лабіринт мінотавра. Мешканці міста аж ніяк не були негостинними, усміхаючись краплині дощу, жоржині та пташці, що пролітала зі щебетом, урешті, один одному. На в’їздах до міста майоріли барвисті написи, випромінюючи позитрони щирої приязні: «Ласкаво просимо в наше місто». Мешканці міста були мудрими і жили довго — так, як довго триває форма їхнього часу, бо місто було великою планетою, загубленою в універсумах. З не меншою пристрастю, ніж читання, мешканці міста вчащали до побудованих просто неба комунальних кінотеатрів, на яких майоріли афіші, наче відлущені, але ще не відпалі покір’я платанів. Щоб «піти у кіно», одягали спеціальні окуляри і дивились у глибину алей, де перспектива із зелені створювала стереоскопічне зображення. Мешканці спостерігали за життям динозаврів, які з’являлися на тлі флори юрського і крейдяного періоду мезозойської ери. Коли який-небудь алозавр підбігав небезпечно близько, глядач поквапно скидав окуляри. Увечері, коли, випливши в човні на небо, світив місяць, життя тільки пожвавлювалося. Мешканці міста вирушали один одного перевідати. На поруччях повітряних куль спалахували ліхтарики — жуки у скляних світильниках, які вдень вбирали, а вночі віддавали сонячне сяйво. Місто занурювалось у безліч запалених вогників. Жуки-каганці освітлювали стежки і доріжки. Лягаючи спати, мешканці міста скручували їх, і жуки, гаснучи, жевріли крихітними вуглинками. Довідник «Міста світу» згадував про існування міста буквально коротким рядком. Напроти позначок «Кількість населення», «Склад населення», «Релігії», «Мови», «Суспільний лад», «Мер», «Прапор», «Валюта», «Гімн» стояли багатозначні прочерки. Зірочка відсилала до пояснення, яке тільки на перший погляд могло здатися дивним: «Дані ненастанно уточнюються». Ця сама ремарка кочувала з довідника в довідник, з видання у видання, так що й у сорок шостому перевиданні довідника, розкривши відповідну сторінку, користувач не подибував нічого іншого. Так само нічого не говорилося про площу, тож годі було скласти уявлення про величину міста. У дванадцятому, виправленому та оновленому виданні довідника зазначалося мя, проте не наводилося жодних цифр. У переліку умовних позначень мя пояснювалось як «метр ярусний» — незрозуміло, чи то був звичайний технічний недогляд, чи невдала спроба прикласти звичну метричну систему до обміру площі міста. З подальших перевидань довідника мя зникло й більше там не з’являлося. Міста, які засилали до цього міста вивідників, нічого не могли прояснити: посланці приносили суперечливі повідомлення, що їх годі було привести в якусь більш або менш доладну систему. «Захист міста побудовано на його розмаїтті», — такою була остання криптограма, що надійшла у зведений інформаційний центр перед тим, як резидент, який її надіслав, безслідно зник. Тоді місту було поставлено ультиматум: якщо пропалого не буде повернено упродовж двадцяти чотирьох годин, місто буде зрівняне із землею. «У місті година триває вічність», — наважився піднести голос старий кадровий шпигун, одначе до нього ніхто не прислухався. Коли озброєна найновішими засобами армія рушила знищити місто, там, куди вона прибула, ніякого міста не виявилося. Зігнавши лють на довкільній рослинності й розполохавши птахів, що сиділи по чагарях, армія вирушила назад. Військовокомандувачі, на чому світ стоїть, вилаяли картографів, звинувативши їх у саботажі, та віддали би під трибунал, якби не їхня закріплена конституцією недоторканність. Місто не потребувало власного війська: його, яке годі знайти, ніхто не здужав би підкорити. Статус міста робив його нездоланним, породжуючи в сусідніх містах міфи, які далеко відбігали від дійсності. Про місто розповідали, що його немає. Що воно володіє новою, надпотужною зброєю (цей ганебний міф роздмухували яструби, що лобіювали інтереси військово-промислових комплексів своїх батьківщин). Шкодив міф насамперед тим містам, в яких поширювався, бо дедалі більше коштів поглинали мілітарні потреби, від чого означені міста знемагали й виснажувалися, наче оаза, з якої вибрано воду. Було, одначе, місто, в якому радник-ад’ютант генерала винайшов однаково хитре, як і мудре формулювання: «Ми вернулися з виправи до міста цілі й неушкоджені. Нам ніхто не завдав клопоту. Це найкраще підтвердження тому, що ми перемогли». Думка, швидша ніж військо, долетіла домів, і солдатів зустрічали, як переможців, кидаючи квіти і втираючи сльози розчулення. Одного разу мешканцям міста набачився сон. У тому химерному маренні, яке згодом пояснювали надмірною кількістю Черемшинних алей (таке вкрай рідко траплялося), так що одночасно цвіло, мабуть, із кілька сот черемшин, велетенські ворожі машини з гуркотом вдерлися в місто, плюндруючи рослинність і втрамбовуючи в землю плоди, нищачи сади і перфоруючи гусеницями городи. Не сподіваючись такої навали, мешканці міста попервах розгубилися. Якийсь час вони сумно, мов зачакловані, дивилися з висоти повітряних куль на металевих харцизників. Із цього стану їх вивів передзвін дзвіночків і мальв. Келихи мальв, дзвіночків і наперстянок були в цьому місті завбільшки з церковні дзвони, що скликають в інших містах вірян до вечірні. Одночасно з мешканцями оговталася й природа, адже вони і вона були одне — велика гармонія самодостатніх цілостей. Платани стискали зайд могутнім гіллям, секвої підносили до захмарних верхівок, троянди засипали їх пелюстками, ліани обплутували ворожі клешні, манґрови утворювали непрохідні хащі, крокодили розкушували щелепами-кусачками гусениці. День і ніч тривала виснажлива пря. Не було сумніву, що мешканці міста, їхня флора і фауна перемогли б, однак ціна, якою це далось би, спонукала якнайшвидше прокинутися. Затягувалися рани землі, заживали подряпини на руках дерев, виростали нові пелюстки, розкромсане зцілювалося, а на місці понівечень розгладжувалися рубці. Коли мешканці міста остаточно прокинулися, від побоїща не залишилося жодного сліду. 15

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   37

Схожі:

Бюлетень нових надходжень вересень
Основи методології та організації наукових досліджень : навч посіб. – К. Цул, 2010. – 352 с

Участь у міжнародних тендерах. Просто про складне опис семінару
Тривалість проекту: вересень грудень 2016 року з можливим продовженням у 2017 році

Відділ освіти Запорізької райдержадміністрації Районний методичний...
Наказ Міністерства освіти І науки України від 03. 06. 2008 №496 Про затвердження Інструкції з ведення класного журналу учнів 5-11...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка