Пошук по сайту


Тема: СУСПІЛЬСТВО ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА - Соціологія

Соціологія

Сторінка9/30
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30
Тема: СУСПІЛЬСТВО ЯК СОЦІАЛЬНА СИСТЕМА
1. Соціологічний аналіз суспільства як соціальної системи, його внутрішня будова, основні ознаки та історичні типи.

2. Поняття соціальних спільнот і груп, механізми їх функціонування.

3. Соціальні інститути і соціальні організації як елементи суспільства.

4. Соціальні зміни і соціальні процеси.


  1. Соціологічний аналіз суспільства як соціальної системи, його внутрішня будова, основні ознаки та історичні типи


Суспільство надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. У межах однієї і тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства. Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом. Завдяки розумінню суспільства як особливого об'єкта наукового пізнання і стало можливим виникнення соціології, її утвердження у незалежному науковому статусі.

При вивченні суспільства, соціальних явищ і процесів соціологія виходить із принципу системності, тобто розглядає їх як соціальні системи. Соціальна система це явище або процес, що складається із певної сукупності елементів (основним елементом є люди), що знаходяться у взаємозв’язку та взаємодії і утворюють єдине ціле. Такими соціальними системами є сім’я, студентська група, етнос та ін. Найзагальнішою і найскладнішою соціальною системою є суспільство. Воно формується на основі дрібніших соціальних систем, які, однак, зберігають свою самостійність.

Суспільство набуло сучасного вигляду за тривалий час соціальної еволюції. Суспільство визначають як спосіб буття людства, сукупність історичних форм сумісної життєдіяльності, що постійно розвиваються.

Хоча слово "суспільство" дуже часто вживається в буденних розмовах, вчені з великими труднощами визначають сумісні риси цього поняття, оскільки воно дуже містке й динамічне.

У розумінні поняття “суспільство” потрібно виділити два аспекти, два виміри індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство – це самі люди в їх суспільних відносинах. Всі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв’язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Суспільство породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, тобто виникає система норм і правил, прав і обов’язків, заборон і дозволів.

Суспільство як єдність соціального та індивідуального спрямоване, по-перше, на забезпечення і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб.

Поняття “суспільство” можна застосувати до будь-якої історичної епохи, будь-якої за чисельністю групи людей, якщо вона володіє такими ознаками:

  • має власну назву та історію;

  • проживає на території, яку вважає своєю;

  • згуртована спільною системою цінностей і норм (традицій, звичаїв, норм, законів, правил), яку називаємо культурою;

  • має власну систему управління;

  • шлюби укладаються між представниками даної спільноти;

  • поповнюється за рахунок дітей, які визнані представниками даного суспільства;

  • існує у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда.

В історії соціології існують дві нерозривно пов'язані традиції розглядати суспільство як "особливе буття" (Г. Спенсер) і досліджувати його як "сукупність взаємодіючих людей" (П. Сорокін).

Суспільство як природно-історична цілісна система складається з економічної, соціальної, політичної та духовної підсистем і є їх органічною єдністю (Рис. 1). На думку Т.Парсонса, суспільство як система здатне досягнути рівноваги і ефективно функціонувати лише за умови, якщо воно буде забезпечувати:

  1. раціональну організацію і розподіл своїх матеріальних, людських і культурних ресурсів для досягнення своїх цілей (економічна сфера);

  2. визначати основні цілі і підтримувати їх досягнення (політична сфера);

  3. забезпечувати збереження солідарності (інтегрувати суспільство на основі спільних норм і цінностей) (культурна сфера, релігійна діяльність, ідеологія);

  4. забезпечувати соціалізацію індивідів, підтримувати мотивацію індивідів при виконанні ними соціальних ролей (забезпечує сім’я, яка здійснює первинну соціалізацію, “вбудовуючи” в особистісну структуру людини вимоги соціальної системи і підтримуючи емоційну задоволеність своїх членів).

Суспільство як цілісна соціальна система може бути виражене в трьох аспектах:

1) як сукупність індивідів, в основі взаємодії яких лежать ті чи інші загальні обставини (місто, село, колектив тощо);

2) як ієрархія соціальних позицій (статусів) особистостей, які включені в діяльність даної системи і соціальних функцій (ролей), які вони виконують на основі даних соціальних позицій;

3) як сукупність норм і правил, які регулюють поведінку елементів даної системи.

Перший аспект пов'язаний з поняттям соціальної спільноти, другий - з поняттям соціальної організації і третій - з поняттям соціального інституту. Таким чином, соціальна система виступає як органічна єдність трьох сторін - соціальної спільноти, соціального інституту і соціальної організації.

Рис. 1 Суспільство як соціальна система

Історичні типи суспільства

У сучасному світі існують різноманітні форми суспільства, що суттєво різняться між собою за багатьма параметрами, так само і в історії людства можна помітити, що суспільство пройшло в своєму розвитку різні етапи. У соціології по-різному вирішувалось питання про чинники суспільного розвитку. У натуралістичних концепціях розвиток суспільства пояснювався біологічними законами, природними факторами, зокрема географічними чинниками тощо. Інші концепції апелювали до людського розуму, оскільки в суспільстві діють люди, наділені свідомістю, розумом, волею. Марксистська соціологічна теорія визначальну роль в історичній еволюції суспільства відводила матеріальному виробництву, економічному фактору: рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Усі названі фактори є суттєвими і необхідними у суспільному розвитку, і не можна абсолютизувати лиш якийсь один, єдиного “мотора” історії вказати неможливо. Однак, в одних ситуаціях певні фактори виявляються сильнішими і постають в якості основних детермінант.

Незважаючи на різноманітність поглядів щодо типології суспільства, варто звернути увагу на основні два підходи до виділення його історичних етапів, а саме формаційного, автором якого був Карл Маркс, та цивілізаційного, що ґрунтується на поглядах Уолта Ростоу, Даніеля Белла та ін.

Згідно з марксистською концепцією, суспільство поділяється на формації (первісну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну). Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої. Розробка поняття “суспільно-економічна формація” належить К.Марксу, під якою він розумів тип суспільства, що зумовлений певним способом виробництва, формою власності. Сьогодні формаційний підхід є недостатнім для пояснення історичного розвитку. Причому хибним виявився не сам підхід, а його абсолютизація, догматичне ставлення до нього. Уявлення про лінійне сходження від формації до формації не залишає місця для свободи людини, для вибору альтернативних шляхів розвитку. Реальна історія народів, суспільств, держав не вкладається в тісні рамки формаційно розвитку по висхідній. Отже, теорія формаційного розвитку є історично обмеженою. Вона була адекватна епосі, яка пройшла під знаком і гаслом наукового і технічного прогресу (ХVIIIXIX століття) і відображає об’єктивні тенденції саме цього періоду.

Більш досконалим для осмислення сучасного суспільства є цивілізаційний підхід, що передбачає поділ історії на доіндустріальне (аграрне), індустріальне і постіндустріальне суспільства. Цей підхід оформився в 5070-і рр. ХХ ст.

На відміну від формаційної типології суспільства, яка базується на економічних структурах, виробничих відносинах, поняття “цивілізація” фіксує увагу не лише на економіці, а й на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – економічній, політичній, культурній, духовній. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій.

На думку Даніеля Белла, автора теорії індустріального і постіндустріального суспільства, “постіндустріальне суспільство не може замінити індустріальне чи навіть аграрне... воно лише додає до них нового виміру”. На думку теоретика постіндустріалізації Олвіна Тоффлера, основними критеріями виділення стадій суспільного розвитку виступають джерела енергії, характер діяльності і місце, що займають інформаційні технології.

Поряд з поняттям “постіндустріальне суспільство” (Д. Белл) існує і багато інших категорій для позначення сучасного суспільства. Суспільство “третьої хвилі” чи “суперіндустріальне суспільство” (О. Тоффлер), “посткапіталістичне суспільство” чи “суспільство сервісного класу” (Р. Дарендорф), “пост-модерн” (А. Етціоні), “постбуржуазне” (Г. Ліхтхайм). Розмаїття цих термінів і виникнення нових свідчить про незавершеність формування понятійного апарату.

Паралельно з розвитком теорії постіндустріалізму формувалась і її специфічна галузь, яка робила акцент на технічні і інформаційні аспекти сучасного суспільства – концепція інформаційного суспільства.

Уже в другій половині 70-х рр. стало очевидним, що технічний прогрес втілюється в інформації та знаннях. Даніел Белл уважає, що виробництво інформації стає однією з основних сфер економічної діяльності. Якщо в аграрному суспільстві економіка була пов’язана з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а обмежуючим фактором була наявність хорошої землі, мета індустріального суспільства – виробництво товарів, а обмежуючий фактор – капітал, то в постіндустріальному суспільстві основною метою є виробництво і застосування інформації з метою зробити усі інші сфери виробництва ефективнішими і створити більше матеріальне багатство.

Постіндустріальна економіка – це економіка, в якій сфера послуг лідирує над сферою промисловості, і представлена переважно галузями, що займаються обробкою інформації. Так, в середині ХХ ст. до 60 % робочої сили США було зайнято в аграрному секторі, а в 1995 році ця цифра складала лише 3 %. У Німеччині з 1960 до 1991 рр. частка зайнятих в сільському господарстві зменшилась з 14% до 3,4%, у Франції з 23,2% до 5,8%. В той час частка третього (інформаційного) сектора швидко збільшується. Саме розвиток інформаційних технологій став у значною мірою визначати потенціал держави і суттєво впливати на її становище в світовому розподілі праці і міжнародній торгівлі. Постіндустріальне суспільство передбачає перехід від товаровиробництва до сервісної економіки, підвищення ролі освіти, зміну структури зайнятості, розвиток демократії, формування нової політичної системи суспільства, традиційні форми громадської діяльності витісняються творчістю.

У минулому столітті в світовому соціально-економічному просторі відбулися широкомасштабні зміни. У 50-х рр. у найбільш розвинутих економічно державах пройшов процес становлення постіндустріального суспільства, зокрема в країнах західної Європи, Північної Америки, у Японії. Основна суть змін полягає в переході від індустріальних виробничих сил (земля, праця, капітал) до постіндустріальних (наука, інформація, культура).

В українському суспільстві унікально поєднані риси як аграрного, індустріального, так і постіндустріального типів, тому визначають його як суспільство змішаного або конвергентного типу.

Одним із найбільш важливих наслідків переходу до постіндустріального суспільства стали процеси глобалізації, що проявились у трансформації економіки в глобальну, а також глобалізації світового культурного і політичного простору.

  1. Поняття соціальних спільнот і груп, механізми їх функціонування

Базовою категорією соціології є соціальна спільнота. В ній міститься вирішальна якість саморуху, джерело розвитку соціального цілого шляхом зіткнення інтересів груп, класів та інших спільнот. Соціальна спільнота є одиницею соціального виміру і своєрідним "соціальним геном", через вивчення якого можна зрозуміти людину, пояснити її поведінку, дії, вчинки.

Соціальні спільноти виникають у ході історичного розвитку людства на всіх рівнях його існування і відрізняються величезною різноманітністю форм та змістовних зв'язків усередині них.

Спочатку, на ранніх етапах розвитку людства, люди об'єднувалися в родини, роди і племена на основі кровноспорідненого зв'язку, шукаючи у цих первісних спільнотах захисту від диких тварин, стихійних сил природи чи зовнішніх ворогів. Тобто, на перших етапах розвитку людство спонукалося до творення спільнот швидше зовнішніми чинниками, прагненням забезпечити своє існування і виживання у ворожому і загрозливому для нього світі. З часом у дію вступають інші спонукальні чинники – люди починають об’єднуватися на підставі спільних виробничих інтересів і потреб, релігійних вірувань, політичних поглядів, дозвільних уподобань тощо. Виникнення і переходи людей із групи в групу є природним явищем, що надає суспільному життю динамізму.

Людина з початку свого життя входить у ті чи інші спільноти, а згодом творить нові, відповідно до умов її розвитку та існування. Внаслідок суспільного поділу праці утворюються соціально-економічні групи: професійні, рангові та ін. В цьому процесі поєднуються два аспекти - стихійний, об'єктивний (поділ на класи, соціальні групи, верстви) і свідомий, суб'єктивний (формування партій, рухів, об'єднань за інтересами).

Характерною особливістю соціальних спільнот є те, що на їх основі складаються соціальні системи, в тому числі й суспільство в цілому.

Соціальна спільнота – це реально існуюча сукупність індивідів, об’єднаних відносно стійкими зв’язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їх неповторності, унікальності і відрізняють від інших.

За найзагальнішою сукупністю ознак можна виділити два великих підкласи соціальних спільнот – масові і групові спільноти.

Масова соціальна спільнота – сукупність індивідів, яких об’єднують певні спільні погляди, схильності, смаки тощо (фани естрадних зірок, уболівальники спортивних команд). В основному ці спільноти є неструктурованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, тому вони не досить стійкі.

Групова соціальна спільнота (соціальна група) – сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю і стійкістю, є самостійним суб’єктом історичної та соціальної дії.

Роберт Мертон визначає групу як сукупність людей, які певним чином взаємодіють, усвідомлюють свою належність до неї і вважаються її членами з точки зору інших людей. Отже, важливими рисами групи є членство, ідентичність і взаємодія. Характерні для неї є також набір соціальних норм та рольова структура.

Розрізняють первинні і вторинні соціальні групи. Первинна група складається з невеликої кількості людей, між якими встановлюються прямі контакти емоційного характеру (дружба, кохання, симпатія). Вторинна група утворюється з людей, між якими майже відсутні емоційні зв'язки, а їхня взаємодія зумовлена прагненням досягти певної мети (найчастіше це професійні, виробничі спільноти, наприклад, трудовий колектив, студентська група, виробнича бригада). В них основне значення надають не особистим якостям людей, а вмінню виконувати певні функції. З часом всередині вторинних груп виникають первинні, оскільки індивіди, входячи в дружні стосунки на роботі, в школі, утворюють нові групи.

У реальному житті важко провести чітку межу між первинними і вторинними соціальними групами. Деякі з них подібні до організацій (існують заради досягнення певної мети), але за своєю структурою нагадують первинні групи.

У сучасному суспільстві дослідники відзначають послаблення ролі первинних груп і панування вторинних. Незважаючи на це, перші продовжують залишатися важливою сполучною ланкою між людиною і більш формальним, організованим суспільним життям.

Соціальні групи, з яких складається суспільство, характеризуються великою різноманітністю. Їх можна класифікувати:

- за кількісним складом (від невеликих соціальних груп до суспільства в цілому);

- за часом існування (від декількох днів до сторіч);

- за об'єднувальним критерієм (спільність тих чи інших інтересів, цілей, симпатій, цінностей, які поділяються іншими членами);

- за рівнем згуртованості і організованості (від неформальних груп до об'єднань і партій зі своїми програмами і статутами);

- за характером діяльності (про- чи антисуспільної, спонтанної чи цілеспрямованої тощо) та ін.

Залежно від змісту дій членів групи Юрій Левада виділяє чотири типи груп.

  1. Номінальні групи, що об'єднуються спільною назвою, їх виділяють за формальними показниками (пасажири в салоні літака).

  2. Типологічні групи володіють загальною ознакою, що формує тип, може усвідомлюватися зсередини (соціальний клас, етнічна група, регіональна спільність і т.д.).

  3. Асоціація тип групи, члени якої пов'язані між собою, взаємодіють, впливають один на одного (політичні партії, суспільні рухи, громадські організації).

  4. Організація є групою, що ієрархічно впорядкована, в якій на основі формальних зв’язків забезпечується взаємодія між її членами, об’єднаними спільними інтересами.

Окрім спеціалізації, групи виконують багато функцій. Так, інструментальна група, наприклад, утворюється задля виконання певної діяльності, експресивна – для задоволення емоційних потреб її членів.

Велике значення для функціонування соціальної групи має її розмір. Групу з чисельністю до тридцяти осіб визначають як малу соціальну групу. Діади, тріади, групи з парним числом членів і непарним складом функціонують по-різному. Групи з п'яти чоловік зазвичай не стикаються з проблемами, що виникають у групах з парною кількістю членів. У великих і малих групах способи розподілу влади тісно переплітаються зі способами комунікації. У перших в центрі найчастіше є лідер. До великих груп найчастіше відносять етнічні групи, демографічні групи (чоловіки, жінки, пенсіонери, діти), професійні групи (підприємці, вчителі, менеджери), класові групи та ін.

Функціонування і розвиток соціальних спільнот і груп відбувається на основі соціальних зв'язків і відносин між індивідами, які складають ці спільноти. Соціальний зв'язок це соціальна дія, що виражає залежність людей чи груп, зумовлену спільною діяльністю конкретних спільностей, в певний час, для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні відносини - відносини між групами людей або окремими їх представниками, що посідають різне місце в суспільстві, беруть певну участь в його політичному, економічному і духовному житті, відрізняються один від одного способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання. Соціальні відносини можуть мати вертикальний чи горизонтальний характер. Горизонтальний характер носять відносини між людьми, які мають однаковий соціальний статус. Вертикальний характер носять відносини між соціальними групами які мають різний соціальний статус. Розвиток суспільства передбачає домінуючу роль вертикальних відносин, що зумовлено зростанням рівня освіти, кваліфікації, досвіду людей. Горизонтальні і вертикальні відносини тісно переплітаються і взаємодіють між собою. Також виділяють соціально-економічні відносини, соціально-класові, соціально-етнічні, соціально-демографічні відносини тощо. Звичайно, суспільство об'єктивно складається з різноманітних соціальних спільнот. А між ними, серед них і в них реально виникають різноманітні соціальні відносини. Будь-які відносини, які зумовлюють те чи інше соціальне явище, підпорядковуються діям визначених соціальних закономірностей і тенденцій. Саме ці закономірності та тенденції соціальних відносин і складають предмет вивчення соціології.


  1. Соціальні інститути і соціальні організації як елементи суспільства


Невід’ємним елементом суспільства є соціальні інститути (лат. іnstitutum – улаштування, установлення). Творення різноманітних соціальних спільнот супроводжується створенням відповідних соціальних інститутів. У повсякденному житті багатоманітність явищ: безпека людини і її освіта, здоров’я і господарська діяльність, науковий пошук чи відпочинок, які складають сенс життя, набувають інституціалізації, тобто стають гарантованими від випадковості, набувають стійкості. Утворюючи соціальні інститути, суспільство у такий спосіб упорядковує та закріплює певні типи соціальних відносин у найважливіших сферах своєї життєдіяльності, робить їх постійними і обов’язковими для усіх своїх членів.

Соціальний інститутсталий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, які регулюють різні сфери людської діяльності.

Соціальні інститути – це особливо важливі та глибинні, усталені та регулярні соціальні взаємовідносини, за допомогою яких організовується суспільне життя. Обов’язковим компонентом соціального інституту є соціальні норми, які можуть бути формальними – у вигляді обов’язкових для виконання законів, нормативних актів, чи неформальними – діяти у вигляді звичаїв, традицій, моралі.

Поняття “соціальний інститут” увів у науковий обіг Герберт Спенсер і виділив п’ять типів соціальних інститутів залежно від вирішуваного ними завдання:

  • домашні або сімейні, які займаються будівництвом родини, упорядкуванням сімейного життя, вихованням дітей;

  • обрядові чи церемоніальні – регулюють повсякденну поведінку людей, встановлюють звичаї, обряди, етикет;

  • політичні – є носіями пануючих у даному суспільстві політичних інтересів і відносин;

  • церковні – забезпечують інтеграцію суспільства, встановлюють моральні норми і принципи людського співжиття;

  • професійні і промислові (цехи, профспілки), які виникають на основі поділу праці і регулюють економічні відносини.

У даний час соціологи дещо відійшли від спенсерівської класифікації соціальних інститутів і виділяють такі чотири основні типи інститутів (Табл.1):

У таблиці наведені фундаментальні соціальні інститути. Всередині них функціонують дрібніші утворення, які також називають інститутами, проте неосновними. Наприклад, усередині політичних інститутів ми знаходимо інститути судочинства, адвокатури, президентства, судової експертизи та ін.

Основними функціями соціальних інститутів у суспільстві є:

  • закріплення і відтворення суспільних відносин у певній сфері;

  • регулювання та соціальний контроль;

  • інтеграція та згуртування суспільства;

  • включення людей у діяльність або комунікативна функція.

Таблиця 1.

Типи та функції соціальних інститутів


Тип інституту

Функції


Економічні

(власність, гроші, банки, господарські обєднання)


Організовують економічну сферу суспільства, забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг.


Політичні

(держава, Верховна Рада, суд, проку-ратура, армія, міліція)


Пов’язані зі встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей.


Культурні та виховні (наука, освіта, релігія, ЗМІ)


Сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів.


Соціальні

(шлюб, сім’я)


Організовують добровільні об’єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.



Кожен з соціальних інститутів виконує явні і латентні функції. Явні функції – це ті функції соціального інституту, які офіційно визначені, зафіксовані у нормативних документах, усіма усвідомлюються, є очевидними, підконтрольні суспільству, а латентні – це приховані функції, які офіційно незаявлені, але насправді виконуються. Наприклад, до явних функцій школи належать набуття грамотності, отримання атестата зрілості, підготовка до вступу у ВЗН, навчання професійним ролям, засвоєння базових цінностей суспільства. Водночас, у неї є і латентні функції – набуття певного соціального статусу, виникнення міцних дружніх зв’язків, зниження рівня злочинності та ін.

Процес виникнення соціального інституту отримав назву інституціоналізації. Він складається з кількох послідовних етапів:

  • виникнення потреби, задоволення якої вимагає сумісних, організованих дій;

  • формування загальних цілей;

  • поява соціальних норм і правил у ході стихійної взаємодії, що здійснюється методом проб і помилок;

  • поява процедур, пов’язаних з нормами і правилами;

  • інституціоналізація норм і правил, процедур, тобто їх прийняття і практичне застосування;

  • встановлення системи санкцій для підтримання норм і правил;

  • створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх без винятку членів суспільства.

Важливу роль у закріпленні соціальних інститутів відіграє механізм соціального контролю. Його можна порівняти з центральною нервовою системою інституту. Виконання соціальних норм, що складають соціальний інститут, регулюється і забезпечується системою соціальних санкцій - заходів, які спонукають індивіда дотримуватися норм.

Соціальні санкції – це розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, і покарань за відхилення від них, тобто за девіацію. І винагороди, і покарання можуть бути як формальними, так і неформальними.

Кожен соціальний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, набором соціальних статусів і ролей. Кожен з інститутів виконує певні властиві йому функції, і не повинен підміняти один одного. Якщо ж таке трапляється і один з соціальних інститутів перебере на себе невластиві йому функції інших інститутів – тоді руйнується природний розподіл функцій між ними і порушується стан соціальної рівноваги. Так, у СРСР політичні інститути перебрали на себе ряд функцій економічних, культурних, соціальних інститутів, що призвело до ряду негативних явищ та суспільних деформацій.

Система соціальних інститутів визначає суспільний лад і, відповідно, економічний, політичний уклад суспільства, тип культури, освіти і т.п. Розвиток суспільства відбувається через розвиток соціальних інститутів. Чим більше інституціолізована певна сфера, тим більшими можливостям володіє суспільство. Зрілість суспільства саме і визначається багатоманітністю соціальних інститутів, їх розвинутістю, здатністю надійно, стійко, професійно задовольняти різноманітні потреби індивідів, соціальних спільностей людей.

У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трансформацію, простежуються типові риси інституційної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів). Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, криміналізації, корумпованості. Результати соціологічних досліджень фіксують зниження авторитету основних інститутів державної влади та довіри до них.

Поряд з соціальними соціальними інститутами важливим елементом суспільства є соціальні організації, які ще часто називають складними соціальними інститутами. Суспільство є немислиме без соціальних організацій – магазинів, банків, підприємств, університетів, лікарень, в’язниць та ін.

Соціальна організація цільова соціальна система, призначена для координації діяльності двох і більше людей, шляхом розподілу праці та ієрархізації влади.

Слово “організація” прийшло до нас з французької мови, куди потрапило з латинської, що означає organizo – надаю стійкого вигляду, влаштовую. Соціальна організація це сукупність ієрархічно розташованих та впорядкованих соціальних позицій (статусів), виконуваних функцій (ролей), відносин і зв’язків працівників, які прагнуть до реалізації певних цілей узгодженим чином. Організація характеризується такими ознаками: має власну назву, статут, мету, сферу діяльності, порядок роботи, штат працівників, інколи уніформу та ін.

Соціальні організації виникають на основі розподілу праці. У зв’язку з цим в соціальних організаціях мають місце горизонтальні зв’язки. Проте більш суттєвим для розуміння сутності соціальної організації є те, що вони завжди утворюються за вертикальним (ієрархічним) принципом, у якій виділяються керуюча та керована підсистеми. Ієрархічність побудови організації забезпечує досягнення єдності цілей, додає соціальній організації стійкості і ефективності.

Основне, що привертає найбільшу увагу соціологів у соціальній організації – це наявність соціальної ієрархії, системи розподілу ролей і статусів, складної мозаїки соціальних відносин і взаємодій, типи і форми влади, лідерство, престиж, службова кар’єра, винагороди, санкції, правила поведінки та ін.

Велика соціальна організація в мініатюрі нагадує суспільство. Різниця полягає лише у масштабі: суспільна ієрархія складається з великих соціальних груп (класів, страт, каст), а організаційна – з малих: вища адміністрація, лінійні керівники, нижчі управлінські чини та службовці і робітники.

І. Пригожин виділив такі три типи соціальних організацій у залежності від структури:

    • Адміністративні організації характеризуються жорстко заданою структурою і високим ступенем формалізації відносин, директивно встановленими зовні цілями, обмеженими можливостями для працівників впливати на них. Наприклад, міністерства, навчальні заклади, лікувальні заклади та ін.

    • Громадські організації від адміністративних відрізняються добровільністю членства, менш формалізованими структурами, більшою можливістю впливати на кінцеві цілі. Наприклад, політичні партії, профспілки, клуби за інтересами та ін.

    • Асоціативні організації ступінь формалізації відносин є мінімальним, структури рухомі, цілі не декларовані, а вплив на них індивідів досить великий. Яскравий приклад - сім’я.

Залежно від рівня формалізації зв’язків і відносин, розрізняють соціальні організації формальні і неформальні. Формальні організації будують соціальні відносини на підставі регламентації зв’язків, статусів, норм. В основі формальної організації лежить розподіл праці, який виступає як система статусів – посад, кожна з яких наділена специфічними функціями. Посадові статуси впорядковані в ієрархічну структуру за принципом керівникипідлеглі, де існує залежність між нижчими (підлеглими) і вищими (керівниками). Основна соціальна функція формальної організації – включення кожного індивіда в організацію як ціле, а через неї – у взаємозв’язок зі суспільством.

Макс Вебер, досліджуючи формальну організацію, вказував, що вона має сильну тенденцію перетворитися в бюрократичну систему (термін “бюрократія” – правління чиновників, уведений Мосьє де Гурне у 1745 р.) Проте М. Вебер високо оцінював можливості бюрократії і вважав розвиток позитивною перспективою історичного процесу. Її перевагами вважав високу господарсько-економічну ефективність: точність, швидкість, знання, постійність управлінського процесу, єдиноначальність, субординація, зведення до мінімуму конфліктів, економічність; а недоліками є ігнорування конфліктних ситуацій, діяльність за шаблоном, відсутність необхідної гнучкості.

Напротивагу формальним організаціям, виникають і функціонують неформальні організації, які являють собою спонтанно створеною системою соціальних зв’язків, ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю. Неформальна організація створює великі можливості для творчої, продуктивної діяльності, розробки і провадження нововведень.

Ефективність функціонування соціальної організації залежить як від внутрішніх чинників, так і від зовнішніх. До внутрішніх можемо віднести систему управління, стиль керівництва, механізм прийняття управлінських рішень, соціально-психологічний клімат колективу та ін. В сучасних умовах акцент зміщується на зв’язки “організація – суспільство”, тобто як функціонує соціальна організація у соціальному середовищі, наскільки вона є гнучкою, мобільною, здатною адаптуватися до мобільного середовища.

4. Соціальні зміни і соціальні процеси.

Однією з важливих проблем соціології є дослідження соціальних змін, їх напрямів і механізмів. Соціальна зміна - це перехід соціальних систем, спільностей, інститутів, організацій з одного стану в інший.

Поняття «соціальні зміни» у вітчизняній соціології вживалось рідко. Звичніше було поняття «соціальний розвиток», яке характеризує лише певний вид соціальних змін, спрямований на вдосконалення, уск­ладнення. Поняття «соціальні зміни» і «соціальний розвиток » не тотожні. «Розвиток» виражає ціннісну ха­рактеристику, зміни в бажаному напрямі. Але багато соціальних змін не мають чіткого спрямування. Тому в сучасній соціології віддають перевагу нейтральному поняттю «соціальні зміни», яке не має в собі оціночного компонента і охоплює широке коло різноманітних соціальних змін безвідносно до їх спрямованості.

Соціальні зміни — процес виникнення нових явищ структур, характеристик у різних соціальних системах і підсистемах під час їх взаємодії.

Це поняття фіксує факт зрушення, зміни в широ­кому розумінні слова. Соціальні зміни відбуваються на рівні між особистісних відносин, на рівні організа­цій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях.

Соціологія аналізує різні типи соціальних змін: еволюційні й революційні, короткострокові й довго­строкові, організовані й стихійні, насильницькі й доб­ровільні, усвідомлені й неусвідомлені, а також зміни на рівні індивіда, групи, організації, інституту, су­спільства та ін. (див. табл.)
Серед багатьох макросоціологічних теорій соціаль­них змін розрізняють три групи: соціокультурні, інду­стріально-технологічні та соціально-економічні.

Соціокультурні теорії які на передній план висувають зміни в соціокультурній сфері — світогляді, релігії, системах цін­ностей, менталітеті соціальних груп, суспільств та епох. Такі зміни вважаються найфундаментальнішими, що визначають усі інші зміни у суспільстві. Серед цієї групи теорій своєю ґрунтовністю виділяється тео­рія соціокультурної динаміки П. Сорокіна.

Індустріально-технологічні теорії, які інтерпретують соціальні зміни як похідні від змін в технології матеріального виробництва. Індустріальну (промислову) технологію розглядають як фундамент, на якому відбуваються зміни, і як головне джерело їх. До цієї групи відносять теорії «стадії економічного росту» (І. Ростоу), «єдиного індустріального суспільства» (Р. Арон), «постіндустріального суспільства» (Г. Белл, 3. Бжезинський, А. Турен), «кінця ідеологічної ери» (Д. Белл, М. Ліпсет). Соціально-економічні теорії серед яких найпоширенішими є марксизм. З його точки зору (К. Маркс) вирішальним фактором соціальних змін є економічний розвиток. Кожна з названих груп теорій має свої переваги, але жодна не може розглядатись як вичерпна.

Значні соціальні зміни відбуваються на основі важ­ливих відкриттів і нововведень, тобто інновацій. По­няття «інновація» ввійшло в науку ще в XIX ст. і вживалось при вивченні змін у культурі на противагу поняттю «традиція». Тепер нововведення розглядається як певна стадія процесу соціальної зміни. Форму­вання особливої галузі соціології — соціології іннова­ції — відбувалось в основному в координатах соціології організації.

Інновація — комплексний процес створення, поширення та використання нового практичного засобу (нововведення) для задоволення людських потреб, а також пов'язані з цим ново­введенням зміни в соціальному середовищі.

Інновація - не тільки відкриття, а і його впрова­дження. Саме воно спричиняє суттєві зміни в суспільному житті. Не всі інновації однозначно сприймають­ся суспільством. Різним буває термін їх втілення в життя, яке відбувається шляхом дифузії — передачі інноваційних рис і зразків поведінки від однієї групи до іншої як всередині певного суспільства, так і за йо­го межами.

Інновації є соціокультурним процесом, що вносить у суспільне життя нові культурні зразки. Вони мо­жуть не тільки приєднуватись до існуючих зразків, а й витісняти їх. Так, якщо наукові чи художні іннова­ції в сучасному українському суспільстві приєднуються до того, що вже існує, то ринкові відносини можуть поширюватися тільки внаслідок витіснення адмініст­ративно-командних відносин.

Інновації часто вступають у конфлікт з існуючими і культурними зразками, цінностями та нормами. Так, спроби масового розвитку фермерства в Україні в 90-ті роки XX ст. наштовхувались на опір місцевих чиновників, протидію вкорінених серед селянства колективі­стських традицій, психології зрівнялівки.

Важливу роль у суспільстві відіграє специфічний різновид соціальної інновації — модернізація. Динамізм людства в останні десятиріччя дедалі більше визначається переходом від індустріального су­спільства, метою якого є модернізація, до постіндустріального та інформаційного. Воно базується на ство­ренні, споживанні та поширенні інформації, що є ос­новною формою діяльності великої кількості людей.

Соціальні ефекти інновацій стають особливо ак­туальними. Сучасне суспільство змушене реагувати на інновації, сприймати і засвоювати їх у соціальній, культурній та інших сферах діяльності. Несприйняття їх породжує застій соціального життя, регресивні со­ціальні ефекти. Нединамічне суспільство відстає від суспільств, що прагнуть до інновацій, і не може пре­тендувати на соціальний добробут.

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх соціальних процесах.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.

У широкому розумінні соціальний процес є сукуп­ністю односпрямованих соціальних дій, які можна ви­окремити з сукупності інших. Це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоп­лює кілька стадій, які відрізняються за змістом, меха­нізмами, способами зв'язку його елементів.

Найважливішими рисами соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює про­цес. Ніщо не може відбуватися в суспільстві поза соці­альним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.

Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу уникнути їх безликості, визначи­ти форми і методи їх прискорення, гальмування чи ней­тралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його еле­ментах, зміни особистості є причиною і наслідком соці­альних процесів як історичної практики людей.

Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні проблем і суперечностей його розви­тку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціаль­ною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування конце­пцій свідомого подолання досягнутої межі (стану) пев­ного процесу чи явища. Для цього потрібні знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває за­кони і тенденції його розвитку, а також соціологічне вивчення його розгортання.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно брати до уваги стадійність, фазність, етапність їх пе­ребігу й розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку.

Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні параметри колективів, соціальних інститутів та інших суспільних утворень. Так, кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить етап формування, відтак становлення, роз­витку, розквіту певних можливостей і, нарешті, поступового розпаду.

Не менш важливо усвідомлювати різноступеневість соціальних процесів, оскільки кожен з них є конкрет­ним і предметним, але ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи аспекта його. Наприклад, процес соціалізації стосується не тільки особистості, бо вона як одна з вихідних оди­ниць соціальних процесів може реально соціалізувати­ся тільки за умови залучення до діяльності інших ви­хідних одиниць соціального аналізу — сім'ї, групи, колективу та ін.

Важливим для класифікації соціальних процесів є з'ясування її базових критеріїв. Один з них — ступінь загальності соціальних процесів, за яким розрізняють соціетальні (глобальні), загальні, особливі й окремі со­ціальні процеси. До соціетадьних належать процеси всесвітньо-історичного розвитку цивілізації, глибокі процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін.

За характером процеси можуть бути еволюційними., та революційними, за спрямованістю — прогресивними та реакційними. У їх розмежуванні часто використовують поділ на прості й складні, на процеси розвитку і деградації.

За системами, у яких відбуваються процеси, їх класифікують на:

— внутріособистісні (процес самоосвіти);

— процеси у стосунках між двома індивідами;

— процеси у стосунках між індивідом і групою;

— процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

— процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);

— процеси, які змінюють структуру та організації глобального суспільства.

Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими внутрішніми чи зовнішніми чинниками, пов'язаними зі структурними чи функціональними змінами, кількісними або якісними показниками вимірювання.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   30

Схожі:

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

1. Соціологія як наука
Передумови виникнення соціологічної думки в Україні

1. Соціологія як наука
Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. «Два підходи до розуміння суспільства І людини»

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Реферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Соціальні проблеми молоді...
Розділ молодь: особливості соціально-демографічної групи в минулому та в наш час

1. Соціологія як наука Питання Поняття соціології
Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики...

Методичні вказівки до вивчення курсу
Методичні вказівки до вивчання курсу "Соціологія життєвого середовища" для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм...

1. Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо...
Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка