Пошук по сайту


Феноменологічна соціологія - Соціологія

Соціологія

Сторінка8/30
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30

Феноменологічна соціологія. Її вважають різновидом “розуміючої соціології”, бо вона розглядає суспільство як явище, створене і постійно відтворюване у духовній взаємодії індивідів (міжіндивідуальній комунікації). Основоположник феноменологічної соціології – австрійський соціолог Альфред Шюц.

Їх прихильники, звинувачуючи позитивізм і натуралізм у відчуженні, упредметнюванні соціальних явищ, намагаються теоретично осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, співвідношенні з уявленнями, ідеями, цілями, мотивами практично діючих соціальних індивідів. Однак феноменологічна методологія не пристосована до аналізу об’єктивних предметно-діяльних процесів, тому призводить до підміни об’єктивності явищ, що трактуються, феноменологічною суб’єктивністю. Внаслідок цього соціальне життя відображене у феноменологічній соціології, втрачає об’єктивний характер, зводиться до уявлень у свідомості індивідів. Феноменологічна соціологія дедалі більше інтегрується у традиційні напрями, школи, приносячи туди вміння сприймати і концептуалізувати суб’єктивні чинники об’єктивних соціальних процесів.

Ми розглянули історію становлення та розвитку соціологічної науки. Якщо виникнення соціології як окремої науки найтісніше пов’язане з проектом “позитивної науки” про суспільство О.Конта, то її подальша історія нерозривно пов’язана з науковою діяльністю Г.Спенсера, М.Вебера, Е.Дюргейма та інших визнаних класиків світової соціології. Завдяки їм соціологія здобуває свій власний понятійно-категоріальний апарат, значно розширюється її проблематика, чіткіше визначається місце цієї дисципліни в системі наукового пізнання. Розпочинається поворот до інтеграції загальної теорії суспільства та емпіричних соціологічних досліджень, завдяки якому стають більш досконалими і обґрунтованими теоретичні уявлення про суспільство та про методи соціальних наук. Тим самим закладаються передумови дальшої диференціації самого соціологічного знання, виділення у ньому окремих напрямів і рівнів, формування нових його галузей.
4. Розвиток соціологічної науки в Україні

Вище підкреслювалося, що історія кожної суспільної науки своїм корінням глибоко зростається з минулим, що цілком сто­сується й соціології, котра має свою праісторію, генетично по­в'язана з давніми уявленнями про людину та її світ, суспільство, механізми й рушійні сили його розвитку тощо. У зв'язку з цим вважаємо за необхідне розглянути не лише ті погляди й кон­цепції, що безпосередньо пов'язані з соціологією, її предметом, методично-технічними засобами соціологічного аналізу, а й ті, що передували соціології як академічній науці задовго до її виникнення і без яких соціологічна думка в Україні здавати­меться неповною, позбавленою історичних витоків.

Протосоціологічнй період розвитку соціологічної думки в Україні охоплює хронологічний проміжок від стародавніх часів Київської Русі до 80 рр. XIX ст.

Цей період має кілька етапів, що характеризуються певними якісними особливостями розвитку протосоціологічного знання під впливом економічних, соціальних, політичних, ідеологічних та парадигмальних факторів:

— протосоціологія епохи становлення, розвитку та розпаду Київської Русі (праісторія, Київська держава, княжа доба, Ли­товсько-польський період — V кінець XV ст.);

— протосоціологічне знання козацької доби (від початків козацтва до зруйнування Січі — кінець XV — третя чверть XVIII ст.);

— протосоціологія доби відродження України (кінець XVIII — середина XIX ст.).

Це найзагальніші етапи, котрі можна розбивати залежно від дослідницьких завдань на окремі стадії чи підетапи.

Другий період розвитку соціологічної думки в Україні без­посередньо пов'язаний із виникненням соціології як окремої науки, тобто період академічної соціології. Він розпочинається в Україні в умовах існування та інституціалізації соціології на Заході, що породжує певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи, спо­соби вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.

Період академічної соціології в Україні включає такі етапи:

– становлення і розвиток соціологічного знання (80-рр. XIX ст. – 20-ті роки XX ст.);

– етап інституціалізації соціальних досліджень та соціології в Україні за радянських часів;

– сучасний етап розвитку соціології в умовах незалежної – України.

У другій половині XIX ст. процес формування академічної соціології розпочинається з творчості Михайла Драгоманова, Івана Франка, Олександра Потебні, Сергія Подолинського та інших мислителів і набуває завершених "класичних" соціоло­гічних форм у працях Михайла Грушевського, Микити Шаповала, Богдана Кістяківського, Вячеслава Липинського та ін.

Процес інституціалізації української соціології можна пов'я­зати з науково-дослідницькою творчістю М.Грушевського та М.Шаповала, котрі заснували відповідно Український Соціоло­гічний інститут у Відні (1920–1924) та Український інститут громадознавства у Празі (1924–1932).

Соціологічна наука в Україні в процесі становлення вбирає думки, теоретичні узагальнення та ідеї багатьох мислителів минулого. Її розвиток став сплавом двох тенденцій, що визначали особливість її формування, – сплавом універсального й національного.

Універсальне, загальнонаукове виявлялось у поширенні, аналізі й розвитку передових на ті часи соціологічних теорій, методів дослідження, ідей.

Національною ж особливістю розвитку соціології на теренах України було її тісне сплетіння із соціально-політичним життям, національно-визвольним рухом, поєднання з творчою спадщиною визначних представників наукової і громадської діяльності. Це визначало як загальнонаукові, наднаціональні риси доробку українських мислителів, так і певну специфічність їхніх підходів до визначення соціальної реальності та використання соціологічних знань. В центрі досліджень також перебували проблеми українського етносу як історичної спіль­ності, його історії, культури, суспільних відносин між соціаль­ними групами, класами, верствами, прошарками, проблеми духовних цінностей, символів, значення традицій, обрядів в житті українців, дослідження козацтва як самобутньої соціополітичної та соціокультурної спільності українського народу та ін. У цьому плані особливого значення набувають етнографічні дослідження в Україні XIX ст., в яких висвітлюються численні елементи етносоціологічної проблематики.

Специфіка розвитку соціологічної думки в Україні ще й у тому, що вона розвивалася спонтанно, з внутрішніх потреб на­ції, котра не мала своєї офіційної школи, освіти, не фінансува­лась і не підтримувалась панівними державними інститутами.

Здавалось би, що за таких умов не може йти мова про соціологічну думку в Україні, але це не так. Кращі представ­ники української національної інтелігенції ставили й вирішували гострі проблеми українського суспільства, хоча не мали для цього ні кафедр, ні періодичних спеціалізованих видань, ні відповідних кадрів.

Згодом, після виходу України зі складу Російської імперії в період Гетьманщини була спроба інституціалізації соціології. Відомо, наприклад, що Б. Кістяківського було обрано членом створеної Павлом Скоропадським 24 листопада 1918 р. Української Академії Наук по кафедрі соціології, котру він мав організувати, але політичні події в Україні поклали край цьому започаткуванню. Після повернення з еміграції М. Грушевський у березні 1924 р. розробив проект перенесення Українського соціологічного інсти­туту до України, але він не одержав підтримки в Інституті марк­сизму. І це не було випадковістю чи непорозумінням, бо в той час сам термін "соціологія" серед більшо­вицького керівництва розглядався як "буржуазний" (це в 1924 р. підтвердила дискусія, проведена Інсти­тутом філософії комуністичної академії, на якій со­ціологія була офіційно проголошена не сумісною з марксизмом і як наука перестала існувати в СРСР).

З цього часу й до кінця 50-х років соціологія в СРСР не розвивалась, і лише з 60-х років розпочалося її відродження. Створена за рішенням ідеоло­гічного центру КПРС, радянська соціологія була під­порядкована політичним та ідеологічним цілям і розглядалась як емпіричне забезпечення й підтверд­ження соціальних, політичних акцій партії, її ідеоло­гії і практики ("стирання" історичних відмінностей між містом і селом, розумовою та фізичною працею, становлення соціальної "однорідності", виникнення нової історичної спільності людей радянського на­роду і т. д.).

Своєрідна легалізація соціології в Радянському Союзі, безумовно, мала й свої позитивні сторони. Соціологія як наука набула права на існування. Офі­ційні установки звести соціологію до історичного ма­теріалізму не увінчались успіхом, а в ході численних дискусій було вироблено прийнятну для всіх багато­рівневу структуру соціологічного знання, котре включає історичний матеріалізм як загальносоціологічну теорію, формаційну соціологію, соціологічні теорії середнього рівня, конкретні соціологічні (при­кладні) дослідження та ін. Це створювало можли­вість розробки теоретичних, методологічних, мето­дичних питань. Організовувались соціологічні лабо­раторії, кафедри, відділи, інститути. Формувалися кадри професійних соціологів. Розширювалася сфера соціологічних досліджень, збагачувалась їх пробле­матика, а результати (факти, тенденції, висновки тощо) не завжди відповідали офіційним установкам та очікуванням.

Інституціалізація соціології в СРСР, незважаючи на суворий контроль за її розвитком з боку партій­но-адміністративної системи, сприяла розвитку соці­ологічних досліджень і в Україні. Першими па­ростками цього процесу тут стали так звані лабора­торії конкретних соціологічних досліджень, створені на початку 60-х років. Така лабораторія почала функціонувати в 1961 р. в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка при кафедрі філософії. Подібні лабораторії були відкриті у Львівському, Харківському університетах, а згодом і в інших ву­зах України.

Із започаткуванням соціологічної освіти розгор­талася підготовка соціологічних кадрів вищої квалі­фікації. Було відкрито набір до аспірантури зі спеціальності "соціологія". В грудні 1979 р. в Київському університеті була створена перша в його істо­рії кафедра соціології, в 1986 р. — відділення соці­ології, а з квітня 1991 р. — факультет соціології та психології. Соціологічні факультети чи відділення були створені також у Харківському, Львівському. Одеському, Дніпропетровському, Волинському уні­верситетах. В Україні в 1968 р. в структурі Інституту філософії АН організований соціологічний відділ, на базі якого восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України.

Сучасна соціологія в Україні, таким чином, вийшла з радянської соціології, але її розвиток як власне української фактично розпочався з 1991 р. після проголошення незалежності України. З цього часу відбувається її переорганізація на потреби та проблеми українського суспільства, і саме в цьому плані сучасна соціологічна думка безпосередньо вплетена в загальний історичний процес національ­ного й державного відродження України. Вона транс­формується в дійсно українську соціологію, її історія продовжується.

Основними напрямами розвитку соціології в Україні є:

— відновлення процесу перерваної соціологічної традиції, пов'язаної з її спорідненістю з історичним І національно-культурним підтекстом;

— орієнтація на інтегральний синтез кращих здо­бутків світової соціології відповідно до проблем і по­треб українського суспільства та подальша розробка теоретичних основ соціології, що розкривали б особ­ливості розвитку нашого суспільства;

— дослідження становлення й розвитку нової со­ціальної системи та структури, формування нових і трансформація старих соціальних інститутів, соці­альних норм, цінностей суспільства в їх органічному зв'язку з національними традиціями та способом життя:

— дослідження соціетальних процесів і змін у матеріальному й духовному житті суспільства та особистості в контексті тих радикальних суспільних трансформацій, що відбуваються сьогодні.

Дослідження і вирішення цих та інших актуаль­них соціальних і теоретико-методологічних проблем дасть змогу поставити згодом нашу соціологічну нау­ку поряд з авторитетними школами і течіями в світовій сучасній соціології.
Політична соціологія Михайла Драгоманова. У сфері інтересів М.Драгоманова як соціального дослідження біли проблеми влади, державності, прав і свободи особи, етнічність, політика тощо – все, що тепер обіймається “політичною соціологією”. Соціологія розумілась ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М.Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в царині соціального пізнання, критикував слабкості органістичних теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі.

Є всі підстави розглядати М.Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціології. Проблемами влади, взаємин між державою і суспільством, між громадянськими пріоритетами й правами індивідів, ціле коло етнополітичних питань постійно були предметом уваги вченого. В аналізі цих проблем проявляються усі характерні риси драгоманівського соціологічного методу, його уявлень про суспільний прогрес.

Вже у перших своїх наукових роботах, присвячених історії Римської імперії, М.Драгоманов намагався розв’язати загадку влади, вплив її форм на життя народів. Досліджуючи різні політичні режими, особливості взаємин між владою світською і духовною, впливами політичної системи на можливості реалізації прав і свобод громадян, він підходив до них історично, спирався на свою версію позитивістської концепції соціальної еволюції. Обґрунтовував положення, що політичне життя завжди рухливе, старе змінюється новим при наявності певної соціально-політичної зміни. Для відображення історичної динаміки систем влади він звертався до періодизації та класифікації суб’єктів владних відносин, показував, що політична динаміка, зміна суб’єктів влади є частиною еволюції соціальної.

Український теоретик виступає із загальних для ліберального мислителя позицій, відстоює принципи ідеологічного плюралізму – найбільш прийнятних для організації духовного життя в цивілізованому суспільстві, вказує на зв’язок ідеологічного догматизму і політичної неволі. Пристрасно захищаючи демократичні цінності, він залишався тверезо мислячим політиком, соціологом-реалістом. Демократія для нього не була кінцевою метою реформ, ні панацеєю від суспільних недругів.

Важливою темою драгоманської політичної соціології був розгляд принципів феодалізму і централізму. (Перше видання збірки політичних праць Драгоманова в Росії 1908 р. мало підзаголовок “Центр і окраїни”). М.Драгоманов був прихильником феодалізму, боровся за децентралізацію і місцеве самоуправління, за федерацію вільних общин-громад, вбачав кращі зразки феодалізму у минулих козацьких республіках України та тогочасній Швейцарській спілці.

Його ідеї побудови нового суспільства виходили з таких понять, як “соціальний рух”, “політичні революції”, “історичний процес”, “народності”, “державні союзи” тощо. Аналізуючи ці поняття, вчений обґрунтував висновок, що політична автономія, децентралізація влади, її розподіл – це шлях до демократизації суспільства. Бюрократизації, регламентації громадського життя він протиставляв ідею конституційного уряду, ідеї свободи людини її вільного вибору, освіченості й культури.

Загальна соціологічна концепція історичного процесу М.Драгоманова, пропаговані ним соціологічні методи пізнання дійсності, доробки з політичної соціології є вагомим внеском в історію соціологічної думки. Він йшов в ногу з розвитком історії, філософії, етнографії, соціології свого часу, піднявся на новий для гуманітарної науки в Україні рівень аналізу соціально-політичних процесів, закладав основи молодої української соціології.
Генетична соціологія Михайла Грушевського. Головна соціологічна праця вченого “Початки громадянства (генетична соціологія)” була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології – висвітлювала причини й фактори створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. Отже, теоретично осмислювалися фундаментальні соціокультурні зрушення і переломи у розвитку людства, форми людської життєдіяльності, що виразно проявилися у процесі індустріалізації західноєвропейських країн.

Відповідь на ці питання М. Грушевський, як і більшість соціологів того часу, шукав у дослідженнях трансформації традиційних типів суспільства, етнографічних та етнологічних дослідженнях, залучаючи до аналізу матеріали порівняльної антропології, зразки первісного світогляду і взаємин, колишніх форм громадської організації.

За задумом українського теоретика, його праця мала на меті: по-перше, ознайомити широкі верстви української громадськості з новітніми течіями в соціології на фактичному матеріалі та на основі наукових узагальнень. Зробити це він намагався дохідливо, популярно (текст праці насичений цитатами і переказами поглядів провідних соціологів сучасності); по-друге, визначити основні методологічні проблеми дослідження форм суспільності, запропонувати універсальні підходи, які були б прийнятними для української реальності; відродити інтерес вітчизняної науки до соціологічних досліджень, приступити до розробки “генетичної соціології” в українознавстві (започаткованої раніше такими вченими, як Зібер, Сумцов, Вовк та ін.); по-третє, обґрунтувати свою оригінальну концепцію становлення соціальності, виявити механізми і закони трансформації людського суспільства, відповісти на заклик часу, що проповідував “реакцію проти індивідуалізму і класовості”, аби повернути, натомість, почуття шани до колективізму і солідарності, поєднати, таким чином, у світоглядно-методологічному плані соціалізм і позитивізм.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, “соціальні факти” сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна, то інша періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження усіх соціальних наук.

Показово, що і сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М.Грушевським є свідченням наукової проникливості українського теоретика. Класичними в соціології вважалися праці Дюркгейма про процеси диференціації та спеціалізації структур суспільства, демографічних та індустріальних факторів соціальних змін, праці Вебера про посилення раціональності та ціннісних суперечностей під час таких змін, дослідження Маркса про соціально-економічні протиріччя та ідеологічну боротьбу як невід’ємну складову соціально-історичних трансформацій тощо. Грушевський творчо використав передові соціологічні ідеї свого часу при розробці своєї концепції “генетичної соціології”.

Соціологічна теорія вченого спрямована, насамперед, на визначення початків суспільності, історико-культурологічне її дослідження. Він прагне аргументувати тезу, що те, що називають “громадянством” чи “суспільністю” є ніщо інше, як “організоване людське множество”, об’єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва. Дослідження історичних різновидів суспільності автор “генетичної соціології” прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши “слов’янський матеріал” до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина таких відомих українських етнографів, як М.Зібер, М.Сумцов, Ф.Вовк, що досліджували давні братства та парубоцькі громади, залишки форм “комунального шлюбу” в досвітках та вечорницях, весільні ритуали тощо. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал вже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити “соціологічні акценти” в аналізі змін соціальних форм, зокрема, шлюбних зв’язків, подружніх та інших відносин.

Незважаючи на деяку ідеалізацію українства, слід зазначити, що М.Грушевський був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної стратегії. Його проекти соціального і національного будівництва спиралися на врахування таких чинників суспільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення “земельної справи” тощо, а також на принципи “народної єдності” (аналог “органічної солідарності”).
Соціальна наука Богдана Кістяківського. У своїх перших роботах Б.Кістяківський велику увагу приділяв аналізові основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових засад соціологічного дослідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, в ній складаються певні форми колективної свідомості. Формування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно - наслідкових відносин. Колективній свідомості протистоїть нормативно - ціннісна свідомість, яка користується нормами права, етики, логіки.

Б.Кістяківський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології.

Перша пов’язана з формуванням основних понять – суспільство, держава, право, культура. Особливий акцент ставився на категорії можливості, ступенях історичної релевантності, на критиці формально-логічних методів, на необхідності зв’язку між теоретичними поняттями та схем інтерпретації з реальним повсякденним світом.

Друга умова зводилась до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розгляду проблем можливості і дійсності, необхідності і випадковості у соціальних процесах. Наголошувалось на тому, що головним в аналізі соціальних явищ є виявлення відносин причинності, застосування категорії закону. Завдання соціології, за Б.Кістяківським, - встановити причинні зв’язки, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа необхідних відносин, які, переплітаючись, створюють його конкретний образ. Користуючись цією мережею, можна пояснити окремі процеси; отже для соціології є важливим вивчення абстрактних форм причинних зв’язків.

Третя умова стосувалася проблеми цінностей у соціологічному пізнанні. Б.Кістяківський йшов за М.Вебером у розумінні місця ціннісних міркувань у процесі пізнання. Український вчений відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не тільки із переплетінням причинно-наслідкових зв’язків, а й з певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо. Отже, окрім категорії необхідності при дослідженні соціальних явищ, визначенні ролі свідомого впливу на них людей, потрібно застосовувати також категорію незалежності, яка формується у суспільній свідомості, закріплюючись у певних нормах.

Таким чином, наукове пізнання соціальної сфери має здійснюватися в трьох площинах: спільності, необхідності та незалежності. Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б.Кістяківського в його соціології права Це та частина його теоретичної спадщини, яка дійшла до нас і де загальні теоретико-методологічні питання знайшли своє застосування.

На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цінностей. Вона є найчіткішим відбиттям соціально-належного. Та належне не є трансцендентною сутністю, яка перебуває за межами реального людського життя. Воно є складовою історичного процесу, однією з його важливих сторін. Саме існування в соціальному світі, як відзначав Б.Кістяківський, – це перемога незалежності над сліпою стихією суспільного життя, яка сама по собі підкоряється лише необхідності. Належність у соціальному житті наймогутніше і найяскравіше саме у праві.

Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості і свободи, з іншого – право є сферою соціальних відносин, відносин між окремими індивідами і соціальними групами, є сума норм, що встановлюють компроміс між різними вимогами.

Діяльність Б.Кістяківського як соціолога і теоретика права важко переоцінити на фоні властивого інтелігенції (особливо російській) правового нігілізму, про який сам Б.Кістяківський різко висловлювався у відомому збірнику “Віхи”. Він закликав кожного громадянина стати учасником процесу створення, застосування і втілення принципів права, підпорядковувати цьому завданню творче натхнення.

Чимало уваги Б.Кістяковський приділяв проблемам національної української культури, застосовуючи теоретико-методологічні можливості соціологічного аналізу до реалії істотко-культурного життя. Цікава у цьому плані його дискусія з П.Струве, щодо національної культури, хоч в ній український вчений постає не так соціологом, як палким захисником національно-культурної самобутності українського народу, його “національної індивідуальності”.

Незвичайні якості та грані таланту одного з видатних українських соціальних мислителів проявитися не тільки у наукових працях (деякі з них досі невідомі нашому читачеві, не перекладені з німецької, не знайдені), а й у публіцистичній діяльності, політичній боротьбі, науково-організаційній (заснування кафедри соціології Української Академії наук) роботі. Б.Кістяківський по праву займає почесне місце серед європейських соціологів.

Соціологія державотворення В’ячеслава Липинського. В.Липинський жив і творив за обставин коли науковий аналіз, дослідження, аргументація були підпорядковані завданням політичної боротьби, обґрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю, зрозуміло, була ідея державної незалежності. Це був головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей.

Під час “великих дебатів” української еміграції 20-х років навколо питань: чому не вдалося досягти національної незалежності і хто несе за це відповідальність, В.Липинський дійшов висновку, що саме відсутність “провідної верстви”, інтереси якої були національно зорієнтовані, призвела до цього.

Аналізуючи рушійні сили соціально-історичних процесів в Україні, він звертається до таких понять, як “сила землі”, “воля”, “влада”, “органічність груп та класів”, “національна аристократія” тощо. У цій площині вимальовується його концепція еліти.

Еліта, або як писав В.Липинський, “національна аристократія” – це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити і захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але “національна аристократія” не завжди спрямовує суспільний розвиток. В історії України він вбачав два таких періоди: варязько-князівський та козачий, коли діяла національна еліта. Остання характеризується двома головними ознаками – силою і авторитетом. Сила ґрунтується на стихійному, ірраціональному “хотінні”, “волі до влади”, авторитет – на раціональних якостях, вмінні та здібностях, на військових, технічних і агрономічних знаннях. До цього слід додати моральний авторитет, тобто легітимність правлячої верстви. Використання сили, як наголошував В.Липинський, має відповідати поняттям законності та громадянської моралі. Авторитет влади, у кінцевому рахунку, залежатиме від моралі національної еліти та ступеня сприйняття підвладними існуючого політичного ладу.

Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції, в українського соціолога багато в чому перегукується з класичними теоріями В.Парето, Г.Моска, проте прямі паралелі знайти важко. Гадаємо, що він був знайомий з європейською соціологічною класикою та головне своє завдання вбачав не так у теоретичному розвитку соціологічних ідей, як в обґрунтуванні можливого місця української “класократії” у національному державотворенні.

Соціологічна концепція В.Липинського мала слугувати його політичній програмі: висуненню національного лідера, державного символу, який би завершив органічну ієрархію соціального світу став втіленням єдності нації.
Загальна соціологія Микити Шаповала. “Після того як значна більшість людей навчиться розуміти природу суспільної організації, коли суспільне життя стане предметом пильного вивчення..., соціологія стане справою не окремих піонерів, а першою наукою, яку мусить пізнати людина...” Ці слова могли б стати епіграфом до унікальної книги, із якої вони взяті. Це “Загальна соціологія” професора Микити Шаповала. “Відповідь про реальну програму визволення нам дасть або соціологія, або ... ніхто й ніщо. Мусимо через те перед усіма, що чекають відповіді, поставити ясно: замість чекати – треба шукати відповіді, і то там, де вона може бути: в науці про суспільство, в соціології” (“До питання про організацію українських соціологічних студій” (1925).

Для М.Ю.Шаповала завжди було характерним розуміння того, що наука мусить бути тісно пов’язаною із життям. Всякчас далекий від схоластичного теоретизування, він вів невпинну роботу з практичної перевірки та втілення своїх теоретичних висновків і наукових ідей. Найвизначнішим його звершенням на цьому шляху можна вважати створення 1924 р. у Празі Українського інституту громадознавства. М.Шаповалові судилося вперше поставити українські соціологічні студії на твердий науковий ґрунт і створити ґрунт теоретичні та організаційні основи вітчизняної соціологічної науки, хоча те починання до цього часу не знайшло незалежного поцінування.

Згідно із задумом М.Ю.Шаповала, Український соціологічний інститут у Празі “повинен був охопити у своїй програмі всю соціологію: царину загальнотеоретичних студій суспільства, конкретно-описове вивчення окремих національних суспільств (соціографія) і вивчення практичних суспільних проблем (соціотехніка або політика). В основі Соціологічний Інститут мусив би служити практичній, живій, життєвій меті: Українському відродженню, яке з шляху примітивного імперіалізму у своїх вищих проявах повинно зійти на ґрунт об’єктивної науки і свідомо користуватися її здобутками в своїй щоденній суспільно-будівничій роботі”.

З цією метою в Інституті було утворено три відділення: народознавства, господарства і техніки та соціології і політики.

Окремо слід запинитися на першому українському підручнику з соціології М.Шаповала (1932) “Загальна соціологія”. У ньому автор визначає суспільство як суму всіх відносин між людьми. Інше визначення суспільства включає його опис у складі 4 основних складових елементів:

  1. прості скупчення;

  2. складні скупчення;

  3. агрегати (комбінація простих і складних скупчень);

  4. громади (спільноти).

Вміти робити соціологічний аналіз, на його думку, означає практично вміти відшукувати, яке сполучення перед нами, по яких лініях індивіди об’єднанні. Соціальні об’єднання він називає кумуляціями, і виділяє одинарні, подвійні, потрійні комуляції. Для нього клас, наприклад, є потрійна комуляція: професійно-одномаєткова-однакоправна, а нація, також із зв’язками потрійної комуляції, це мовно-територіально-державна спільнота або складна верства. Шаповал підкреслював, що чим більше ліній об’єднань тим соціально міцнішим виступає скупчення, більш солідарними є людські типи, які до нього входять. Він також визначає соціологію як теорію суспільних чинників і критикує марксизм за те, що він визнає вирішальну роль лише одного чинника – економічного, до якого зводяться і від якого залежать всі інші другорядні чинники. На думку Шаповала, всі чинники поділяються на 4 великі групи, взаємодія між якими визначає поведінку людини, тому соціологів цікавлять насамперед можливі комбінації чинників та їх якість. Отже, знайомство із “Загальною соціологією” М.Шаповала дозволяє побачити певну цілісну соціологічну концепцію у стилі структурного функціоналізму; вона може слугувати прикладом синтезу західних соціологічних вчень з українським соціологічним матеріалом, особливо коли мова йде про соціологічний аналіз суто українських соціальних феноменів.

Контрольні запитання:

  1. Що сприяло виникненню і розвитку соціології як окремої науки?

  2. Як розуміли предмет і завдання соціології О.Конт, Г.Спенсер, М.Вебер, Е.Дюркгейм?

  3. Перелічіть і охарактеризуйте основні напрямки натуралістичної соціології ХІХ ст.

  4. З чим пов’язано виникнення соціологічного психологізму в ХІХ столітті?

  5. Дайте характеристику основних концепцій класичної соціології на рубежі ХІХ-ХХ ст.

  6. Як основні напрямки сучасної західної соціології?

  7. Дайте загальну характеристику розвитку соціологічної думки в Україні в другій половині ХІХ – на поч. ХХ ст.

  8. Назвіть основні завдання і проблеми сучасної української соціології.


Лекція 3.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   30

Схожі:

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

1. Соціологія як наука
Передумови виникнення соціологічної думки в Україні

1. Соціологія як наука
Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. «Два підходи до розуміння суспільства І людини»

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Реферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Соціальні проблеми молоді...
Розділ молодь: особливості соціально-демографічної групи в минулому та в наш час

1. Соціологія як наука Питання Поняття соціології
Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики...

Методичні вказівки до вивчення курсу
Методичні вказівки до вивчання курсу "Соціологія життєвого середовища" для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм...

1. Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо...
Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка