Пошук по сайту


Психологічний напрям у соціології - Соціологія

Соціологія

Сторінка6/30
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Психологічний напрям у соціології

Прогрес наукового знання ХІХ століття охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток інших. Значні досягнення біологічної науки зумовили виокремлення психології в самостійну галузь знання, впровадження у її методичний інструментарій кількісних і експериментальних методів дослідження, сприяли широкому використанню спостереження, етнографічних матеріалів тощо. Психологія поступово переходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки.

Криза натуралістичних спроб пояснення сутності соціально-історичних явищ шляхом аналогії змушувала шукати підходи в розумінні соціального. Багатий матеріал із психології індивіда все ж не дав можливості пояснити такі масові явища колективної поведінки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслідування тощо.

Подібно до географічної школи, в соціології представники психологічної науки також зверталися у своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів і, абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити їх як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу.

У зв’язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, в яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени.

Однією з найперших концепцій психологічного напряму в соціології була концепція “психологія народів” німецьких вчених Морітца Лацаруса та Хейнмана Штейнталя. Головним суб’єктом історії вчені розглядали народ як уособлення “духу цілого”. Народний дух виявляється в спільності рис характеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об’єднує людей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає як представник даного народу і має спільні з ним риси. Останні єднають людину з людиною завдяки тому, що вони наділені особливостями природи даної спільності, живуть в єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життя складаються спільні риси характеру, діяльності та поведінки.

Пізніше ідеї “психології народів” розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець Вільгельм Вундт (18321920), автор праці “Психологія народів” (19001920). В.Вундт, розвиваючи концепцію Лацаруса та Штенталя, не поділяв їхньої думки про те, що індивіди – лише продукт загального “народного духу”. Він підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна повністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особистісні воля, відчуття, уявлення тощо.

Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надіндивідуальної діяльності – побуті, моралі, мові, міфології. Вундт започаткував дослідження взаємодії культури та індивідуальної свідомості.

Особливо популярною свого часу була концепція “Психології натовпу”, яку розвинув і якій надав значної популярності французький археолог, антрополог, лікар, мандрівник, винахідник Густав Лебон – автор книг “Психологія натовпів”, “Психологічні закони еволюції народів”.

Г.Лебон розглядав цивілізацію як продукт інтелектуальної творчої еліти, яка в сучасних йому умовах поступово витісняється від участі в історичному процесі, оскільки розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі і впливу засобів масової інформації збільшують значення мас в історичному процесі, і на зміну “ері еліти” приходить “ера мас”, ера сліпої і стихійної юрби.

Г.Лебон розглядає масу (“натовп”, “юрбу”) як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Маса гіпнотизує індивідів, і ті під впливом емоційного збудження починають діяти ірраціонально, несвідомо. В юрбі індивідом керує нетерпимість, догматизм, відчуття непереборної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних ватажків, серед яких часто, на думку Лебона, трапляються особи з аномальною психікою, нівелюється, деперсоніфікується в анонімній юрбі, де всі перетворюються в щось безлике єдине, з єдиною волею і метою.

Вольову та інтелектуальну “нерозвиненість” юрби вчений пояснює тим, що нею керують несвідомі інстинкти, а раціональне в особі придушується ірраціональними діями маси з її “колективною душею”. Юрбу зупинити неможливо, і майбутнє – за “ерою натовпу”, а тому державні діячі мають не керувати масами, а стримувати їх, не давати багато волі, щоб вони не взяли гору.

Багато проблем щодо аналізу психології натовпу виявилися плідними і були продовжені в дослідженнях соціальних психологів та соціологів. Було уточнене розуміння поняття “натовп”, виникли системи класифікації його (випадковий натовп, конвенціональний, експресивний, діючий та ін.), розкривалися механізми його діяльності тощо.

Разом з дослідженням проблеми навіювання, психологічного зараження йшла розробка процесів наслідування та їх значення в житті суспільства.

Ідея наслідування має давнє коріння. Про значення наслідування для виховання людини писав ще Аристотель, але розгорнуту концепцію цього психологічного явища дав один з основоположників французької соціальної психології, соціолог і криміналіст Габріель Тард, сформувавши концепцію “психології наслідування”. Основна його праця “Закони наслідування”, де Тард ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. У цьому він вбачає принципову відмінність суспільства від природи і розглядає органіцизм та еволюціонізм як концепції, не здатні пояснити особливості соціальних явищ.

Головною рушійною силою розвитку суспільства є непереборне психологічне прагнення людей до наслідування; всі явища людського життя здійснюються під впливом сили прикладу, і кожне з них має наслідувальний характер. Саме тому явища суспільного життя часто схожі між собою, оскільки вони є результатом наслідування в найрізноманітніших формах: наслідування звичаю, моди, симпатії, покори, навчання, виховання і т.д.

Тард ретельно розробляє всі деталі процесу наслідування. Він розрізняє два типи наслідування – звичаї і моду. В традиційному суспільстві панує звичай, в сучасному – переважає мода. Відкриття завжди сприймається менш болісно, якщо воно відповідає існуючим традиціям. Адаптація тоді наступає швидше, виникає логічний союз наслідування. І навпаки, коли новація суперечить існуючим звичаям, уявленням, знанням, то гострішою стає логічна дуель наслідування. Традиційне суспільство характеризується дещо гострішими конфліктами у впровадженні новацій, ніж новітнє.

Однією з течій у психологічній соціологій є інстинктивізм.

Найбільш розгорнуту концепцію соціологічного інстинктивізму розробив у своїй праці “Вступ до соціальної психології” англо-американський психолог Уільям Мак-Дугалл. Дослідник розглядає інстинкти як основу життя і пояснює форми людської поведінки та діяльності через детермінацію їх притаманними людині інстинктами. Інстинкти є природженими та набутими; вони обумовлюють особливості мислення і поведінки як індивідів, так і груп. У них – коріння і першоджерела особливостей кожного народу і кожного індивіда. За визначенням Мак-Дугалла, інстинкт – це певна психофізіологічна диспозиція чи схильність, яка спонукає індивіда сприймати певні явища відповідним чином і зазнавати при цьому певних емоційних збуджень та діяти відповідно до них або принаймні відчувати потребу до такої дії.

Інстинкти, становлячи причину людської думки та діяльності, є немовби спеціалізованими, оскільки кожному з основних інстинктів відповідають конкретні емоційні та вольові прагнення. Через сукупність притаманних кожній людині інстинктів Мак-Дугалл намагається створити психологічну теорію суспільства. Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як форми прояву на соціальному рівні окремих інстинктів чи їх сукупності. Здирництво та скнарість він трактує як прояви інстинкту придбання, наслідком чого є процес накопичення суспільного багатства. Війни є наслідком прояву інстинкту войовничості та почуття гніву, схильністю людей до забіякуватості. Релігія розглядається як наслідок прояву інстинктів утечі, цікавості, самоприниження, батьківського інстинкту в їх синтезі, одночасному сумісному прояві.

Вільферо Парето був першим визначним соціологом новітньої доби в Італії. Соціологічна система В. Парето побудована на принципах психологізму. Він уважає, що найістотніщими чинниками соціального життя є почуття, інстинкти, емоції, підсвідомі фактори. Саме вони визначають поведінку як окремого індивіда, так і соціальних груп. Дослідження суспільного життя Парето розпочинає з поглядів індивіда (“людської молекули”), його дій та вчинків.

Соціальне життя, з погляду В. Парето, є переплетінням двох типів людських вчинків – логічних і нелогічних. Прикладами логічних дій є діяльність вченого, будівельника, інженера. В цьому випадку людина ставить мету діяльності і намагається використати розумні, ефективні засоби ії досягнення. Однак більшість людських дій є нелогічними: це дії, які скеровуються не раціональними знаннями, а інстинктами, вірою, традиціями, почуттями. Нелогічний тип дій явно переважає сферу логічної діяльності і є вирішальним у суспільному житті. Суспільство в цілому є сукупністю нелогічних дій і вчинків, які взаємодіють між собою, внаслідок чого утворюється певна соціальна система. Саме тому В. Парето і вважає, що соціологія повинна досліджувати нелогічне, ірраціональне в поведінці та житті людини і соціуму.

У поясненні суспільства як певної соціальної системи В. Парето виходить з тези, що в історії людства відсутні прогрес і розвиток. Суспільство є сталою системою, мінливість якої має хвилеподібний характер: від стану рівноваги воно переходить до боротьби між різними групами, а потім знову повертається до рівноваги. Після цього розпочинається новий історичний цикл, який здійснюється за тією ж схемою, що й попередній. Боротьба між соціальними групами викликається різними інтересами цих груп, їх розмежованістю. Оскільки ж суспільство завжди чимось диференційоване, розділене, то завжди існує боротьба між різними його верствами.

Отже, у методичному плані для класичної соціології типовим є орієнтація на науку, прагнення до ії об’єктивності. Разом з тим багато соціологів розуміють, що простого копіювання природничо-наукових методів недостатньо для формування соціології як самостійної галузі знання.
Марксизм

Окремий напрям у соціологічній науці представляв німецький філософ, економіст Карл Маркс. Його соціологічна теорія стала наслідком застосування філософського матеріалізму і матеріалістичної діалектики до вивчення суспільства, розуміння історії людства. Монізм (філософське вчення, яке основою всього сущого визначає одне начало – матерію або дух) матеріалістичного розуміння історії полягає у тому, що Маркс розглядав її як живий організм, де взаємодіють не випадкові чинники, а функціонально незалежні елементи єдиного цілого, підвладного дії певних об’єктивних закономірностей соціального розвитку.. Визначальними серед них уважав економічні закономірності, відокремивши із сукупності суспільних явищ матеріальні відносини. Саме їх сукупність поряд з виробничими відносинами, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на який опирається юридична, політична, ідеологічна надбудова.

У досліджені суспільних явищ це дало змогу використати критерій повторюваності, завдяки чому стало можливим виділити спільне в соціальному устрої різних країн, застосувати поняття “суспільно-економічна формація” – історично окреслений тип суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Спосіб виробництва – це єдність продуктивних сил і виробничих відносин. Зміна різних епох в історії людства розглядалась як закономірний процес зміни прогресуючих з кожною епохою способів виробництва. В основі їх зміни – постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами.

Марксизм відрізняється від інших суспільних теорій претензіями на єдність теорії і практики. Якщо інші соціальні теорії, як правило, не претендували на їх практичне втілення, не ставили за мету змінити світ, задовольняючись його поясненням, то марксизм був насамперед програмою суспільного переустрою.

2.Класична соціологія кінця ХІХ – початку ХХ ст.

На межі ХІХ – ХХ століття дедалі більше соціологів починають усвідомлювати обмеженість натуралістичних та психологічних тлумачень суспільного життя, неспроможність природничо-наукових чи психологічних понять і методів розкрити усю складність людини як істоти соціальної. Виникають і посилюються переконання, що суспільство має свою специфіку, що соціальні структури і відносини не є чимось зовнішнім стосовно людини, а виступають продуктами минулої та сучасної її діяльності і що їх можна зрозуміти лише у зв’язку з цією людською діяльністю. Як наслідок зростає інтерес до проблем соціальної дії та взаємодії, розробки методів розуміючої соціології та концепції соціології особистості.

Макс Вебер – німецький соціолог, соціальний філософ і історик, засновник “розуміючої соціології” і теорії соціальної дії. Його основна праця “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905) увійшла до золотого фонду світової соціологічної літератури.

Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, на думку М.Вебера, у своїй дослідницькій практиці не може обійтись без опори на певні загальні принципи і категорії. Категорії соціальних наук – це не прямі адеквати реальності, а “ідеальні типи”, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальні типи (категорії) – це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрями аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як “капіталізм”, “феодалізм”, “господарство”, “християнство” та ін.

Предметом соціології, на думку Вебера, виступає соціальна дія. Тому Вебер визначає соціологію як науку, котра прагне зрозуміти соціальну дію і тим самим пояснити її процес і вплив. Як синонім “дії” соціолог іноді вживає вираз “поведінка”. Соціальною дією Вебер визначає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших людей і орієнтована на них, оскільки не всім типам взаємовідносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших.

Мотиваційне підґрунтя соціальної дії Вебер розглядає як складну систему, утворену внаслідок взаємодії і взаємопроникнення кількох головних мотиваційних субсистем. Сюди він відносить, насамперед, “традиційну”, “афектну” (емоційну), “ціннісно-раціональну” та “цілераціональну” систему мотивацій. Відповідно до них класифікуються і типи соціальних дій.

Об’єктами соціологічного аналізу в працях М.Вебера виступають також політичні та правові відносини у суспільстві. Політичними відносинами або політикою в широкому розумінні слова Вебер (фінансова політика, політика в галузі освіти тощо). Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл всередині держави чи між державами. Державна влада реалізується в певних системах панування та підпорядкування. Він виділяє три типи легітимного панування: традиційне, легальне та харизматичне.

Ці три “чисті типи панування” не вичерпують усієї багатоманітності політичних відносин, однак фігурують суттєві тенденції розвитку цих відносин, зокрема тенденції їх раціоналізації та формалізації. Крім того, як підкреслює М.Вебер, у реальній практиці влади мають місце поєднання традиційних, легальних і харизматичних форм панування. Зокрема факт переважання у сучасному політичному житті легального типу панування і зростання впливу бюрократії не виключають повного впливу традиції, з одного боку, і віри у харизму того чи іншого політичного лідера – з іншого.

Еміль Дюркгейм – творець методології “соціологізму”, патріарх французької соціології, визнаний класик світової соціології. Його основні праці “Про поділ суспільної праці”, “Метод соціології”, “Самогубство” та ін.

Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають соціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель прагне чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального)/, доводячи безумовний пріоритет останнього над першим. Соціальні явища – це щось зовнішнє щодо індивідів, їх можна і потрібно розглядати як об’єктивні даності, як речі.

Концепція соціологізму спочатку формувалась на противагу психологізму, однак згодом вона набула самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна зводити до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле – це дещо більше, аніж просто сума його складових частин, Дюркгейм підкреслює, що “суспільство”, виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у подальшому стає принципово поза і над індивідуальною реальністю. Воно виступає як поєднання усієї багатоманітності форм людського колективного життя – господарства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва.

Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає поняттям соціальної норми і соціальної патології. У Дюркгеймівській концепції соціального нормативізму сформульовані основні засади теорії інститутів і соціального контролю.

Значне місце в системі соціологічних поглядів Дюркгейма займає питання про типологію форм суспільного життя. Суспільство він розглядає як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно “тисне” на індивідів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивідуальної свободи, Дюркгейм звертається до поняття поділу суспільної праці. Поділ праці, на думку соціолога, це “суто нормальне” явище, котре не піддається намірам, проте його природу і функції можна зрозуміти шляхом спостереження за функціонуванням правових, економічних, релігійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільного устрою – принцип соціальної солідарності. Він чітко розмежував два типи солідарності – органічний (природний) і механічний (насильницький). Органічні, солідаристські відносини в основному реалізуються в раціоналізованих суспільних формах. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. У суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі самому: це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджається суспільство. І навпаки, при органічний солідарності колективна свідомість мовби залишає відкритою частину свідомості індивідуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламентуються колективно.

Завершуючи короткий огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі уваги соціологічної науки. Дюркгейм більш аніж хто інший в історії соціології, зумів утілити в собі те, що було найтиповіше цій дисципліні і найпродуктивніше для гуманітарних наук.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   30

Схожі:

Соціологія
Поняття “соціальний” має кілька значень: від позначення самої сутності суспільного життя до розуміння сутності соціального зв*язку....

1. Соціологія як наука
Передумови виникнення соціологічної думки в Україні

1. Соціологія як наука
Але далі ситуація ускладнюється, бо суспільство можна вивчати з різних позицій. «Два підходи до розуміння суспільства І людини»

Соціологія Навчально-методичний посібник для студентів всіх напрямків
Мирський Р. Я., доктор філософських наук, професор Національного університету “Львівська політехніка”

Реферат з дисципліни «Соціологія» на тему: «Соціальні проблеми молоді...
Розділ молодь: особливості соціально-демографічної групи в минулому та в наш час

1. Соціологія як наука Питання Поняття соціології
Не можна сказати, що в історії людського мислення дослідники не зверталися до проблем суспільства, його соціальних груп, проблематики...

Методичні вказівки до вивчення курсу
Методичні вказівки до вивчання курсу "Соціологія життєвого середовища" для студентів усіх напрямів підготовки денної та заочної форм...

1. Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо...
Предмет та об`єкт вивчення соціології. Наукові дискусії навколо предмету соціології



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка