Пошук по сайту


Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а - Сторінка 4

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а

Сторінка4/5
1   2   3   4   5

45

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804—1872) після навчання у Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Геґеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін, але після того, як виступів із критикою релігії (вихід у 1830 р. книжки “Думки про смерть та безсмертя”), був змушений покинути викладацьку діяльність. У 1837— 1860 рр. Фейєрбах веде відлюдне життя у селі Брукберґ. В останні роки життя він проявляв цікавість до робітничого руху.

У філософії Л.Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній “логізовану теологію”. Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку про те, що релігія втілює віковічні людські мрії та ідеали, змальовує досконалий світ і виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання. Звідси випливає висновок філософа: “Релігія постає як тотожний із сутністю людини погляд на сутність світу та людини. Але не людина підноситься над своїм поглядом, а погляд над нею, одухотворює та визначає її, панує над нею. Сутність і свідомість релігії вичерпується тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту”.

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах, усі її сутнісні сили чи властивості: “Якими є визначальні риси істинно людського в людині? Розум, воля та серце. Досконала людина володіє силою мислення, силою волі та силою почуття”. Тому слід повернутися обличчям до природи, у тому числі й передусім до природи людини: “У чому полягає мій “метод”? У тому, щоб через посередництво людини звести все надприродне до природи та через посередництво природи все надлюдське звести до людини”. Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: “У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...”. Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає “не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти”.

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога — віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом. Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю — німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне — повернути все це на землю, до людини. Фейєрбах помітив і те, що кришталеві палаци — не найкраще житло для реальної людини, і спробував запропонувати їй дещо інше. Слід сказати, що акцентування принципово діалогічної природи людини, ролі людського почуття, зокрема любові, знайшло зацікавлений відгук у багатьох мислителів XIX та XX ст.
46

У нове тисячоліття філософія входить, безумовно, збагаченою досвідом ХХ ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте – і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою, - одним словом, змужнілою. Навряд чи можна сумніватися у тому, що у ХХІ ст. філософія також залишиться надзвичайно строкатою та різноманітною, здатною надавати нового дихання усім історичним формам свого виявлення. У той же час не можна не помітити й того, що традиції мінімалізму, що запанували у некласичній філософії, навряд чи можуть бути визнаними тепер провідними або вирішальними: сучасна філософія схильна повернутися до абсолютів, ідеалів, еталонів, надавши їм нових контекстуальних інтерпретацій. Варто загадати, наприклад, такий факт: на останньому всесвітньому філософському конгресі, що відбувся у 2000 р. у м.Брайтоні, відзначались хоча б такі переваги класичної, зокрема – середньовічної філософії, як її здатність бути опорою для людини, закликати її до вищого та кращого, не навіювати людині думку про її загубленість серед відчуджених форм сущого, про її принципову безпорадність у зустрічах із несвідомим та ірраціональним. Словом, філософія повинна бути такою ж багатою на прояви, як людське життя, та, проте, повинна йти, може, на пів-кроку попереду життя, надихаючи людину на мужнє протистояння усіляким викликами долі та обставин життя.
47

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788—1860) народився у Данциґу (тепер Ґданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці "Світ як воля та уявлення" (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлін­ському університеті. Його наміри позмагатися з Геґелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширен­ня. Що ж це були за ідеї?

По-перше, А.Шопенгауер напо­легливо проводив думку про те, що світ не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашої свідомості: адже ми можемо говорити лише про те, що ввійшло в контакт із нашим сприйняттям. Слід бути реалістами і визнати: світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Отже, світ є ніщо інше, як наше уявлення про дійсність. Але людське уявлення нестійке, а ми вкладаємо в уявлення про світ дещо стале. Що ж утримує наше уявлення у стані стабільності? За Шопенгауером, — те, що світ водночас постає і як воля. Все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення. Воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання. І оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування. На рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною). Спостерігаючи за боротьбою воль, яка призводить до жахливих і трагічних наслідків, людина впадає у сум і відчай. Єдине, що вона може зробити, — це пригасити своє бажання бути за будь-яку ціну шляхом спирання на людське співчуття; лише воно може реально протистояти волі до буття.

Як бачимо, у міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму (див. розділ 2).

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен Кіркегор (1813—1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, присвячену дослідженню іронії у Сократа, Кіркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. Кіркегор став одним із найпопулярніших авторів — творців некласичної філософії – значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб’єктивно заглибленим (нагадаю, що Кіркегор є також і класиком датської літератури).

Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю – безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: “Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного”. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв’язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір “Страх і тріпотіння”, у якому Кіркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.

Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
48

Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен Кіркегор (1813—1855), який народився і все життя прожив у М.Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, присвячену дослідженню іронії у Сократа, Кіркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. Кіркегор став одним із найпопулярніших авторів — творців некласичної філософії – значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експресивним, парадоксальним, суб’єктивно заглибленим (нагадаю, що Кіркегор є також і класиком датської літератури).

Кіркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан, який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.Кіркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини – її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. У пізніх працях Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю – безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза Кіркегора: “Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного”. Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв’язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень. Твір “Страх і тріпотіння”, у якому Кіркегор описав третю стадію людської самореалізації, має підзаголовок “Про можливість телеологічного відхилення етичного”; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За Кіркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей “лицар віри”, який, маючи прямий зв’язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. Кіркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини, для позначення найперших особливостей людського способу буття, і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.

Неважко переконатися, що і в Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. У зв'язку з таким трактуванням ролі розуму в людському житті позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, а їх самих визначають як засновників сучасного ірраціоналізму. Загалом у філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. Слід визнати, що в їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії. Крім того, мова їхніх творів наближена до розмовної, а тому й зрозуміліша для усіх.
1   2   3   4   5

Схожі:

Реферат (з дисципліни основи землезнавства та краєзнавства)
Сонця. Утворилася Сонячна система близько 4,6 млрд років тому з холодної газопилової хмари. В даний час за допомогою сучасних телескопів...

Вступ 3
Нормі права як еталону поведінки відведена основна роль у регулюванні суспільних відносин. Судова практика посідає істотне місце...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...

Законом
Концепція система основоположних нормативних настанов, які ґрунтуються на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні І якими мають...

Михайло Слабошпицький Микола Руденко знаний І незнаний
За цей час виросло багато читачів, які ніколи навіть не чули про Миколу Руденка. І вони тільки відкривають його для себе, мабуть,...

Дослідження стану громадянського суспільства в Україні
Колодій А. Ф., Черниш Н. Й. Громадянське суспільство І політична система України напередодні виборів 1998 року7— у книзі: Вибори–98:...

Програма призначена для розвитку та виховання творчих, інтелектуальних,...
України, всесвітня історія, основи правознавства, основи економіки І підприємництва, основи філософських знань, громадянська освіта...

Доповідь на тему: «Формування морально-етичних цінностей як запорука...
Сучасний зміст виховання в Україні – це науково обґрунтована система загальнокультурних І національних цінностей та відповідна сукупність...

1 Концептуальні засади формування світових економічних стратегій
Міжнародна економічна стратегія це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного...

Державний стандарт гост 20-2000 Система стандартів з Інфор­мації,...
Цей стандарт установлює оди­ниці обліку документів фондів бі­бліотек І органів науково-технічної інформації (далі — нті) І одиниці...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка