Пошук по сайту


41Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а

Сторінка3/5
1   2   3   4   5

41

Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724—1804). Кант народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут він закінчив гімназію та університет, у якому пізніше пройшов шлях від доцента до ректора.

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не є дублюванням реальності, не є перенесенням речей у людський інтелект, а є діяльністю створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам вибудував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтовав з необхідністю.

По-третє, у концепції І.Канта людина постає творчою і діяльною; при тому чим вона активніша, тим розгалуженіші будуть її зв'язки з дійсністю і, відповідно, — ширші знання. “Коперніканський переворот” І.Канта був першим варіантом обгрунтування у німецькій класиці принципу активності До надбань філософії І. Канта слід віднести також його етичні, естетичні та соціологічні ідеї. У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. З такої рівності випливає, що кожен окремий розум повинен у прийнятті рішень діяти як усезагальний розум. На цій основі формулюється кантівський "категоричний імператив" ("остаточне повеління"): «Чини завжди так, щоб максима (тобто вираз у формі принципу) твоєї волі могла мати також і силу... всезагального закону». Це означає, що людина, обираючи певний тип поведінки, повинна припускати можливість такої ж поведінки для будь-кого. У сфері естетики Кант дійшов висновку, що там, де йдеться про мистецький смак людини, не діють закони логічного обгрунтування. Тому естетичні сприйняття є цілісні, неаналітичні, непрагматичні, і естетичні судження будуються як ціннісні, оцінні.

Глибокими і повчальними були ідеї І. Канта щодо руху історії; вони зберігають свою актуальність ще й донині. Кант вважав, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини. Але людина внаслідок своєї вихідної обмеженості та незахищеності повинна виявити свої розумові здібності і стати творцем нового життя. Розум рухає людськими діями, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закони, рівність, справедливість та всезагальний мир.

Отже, ознайомлення з ідеями І. Канта вводить нас в осереддя фундаментальних проблем філософії, але їх розв'язання Кант здійснює на новому рівні усвідомлення, розроблення та обгрунтування.

42

Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити "річ-у-собі", адже вона все одно не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності Я: «Джерелом будь-якої реальності постає Я, оскільки воно є безпосереднім. Тільки через посередництво Я і разом з ним надається і поняття реальності».

Ще один представник німецької класичної філософії Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінґ (1775—1854), поділяючи думки Канта й Фіхте, по-своєму змінив в ідеях останнього змістові акценти. Шеллінґ вважав, що вихідним пунктом для знання та виявлення будь-якої реальності є Я, яке себе усвідомлює. Будь-які кроки такого самоусвідомлення постають як єдність, тотожність об'єкта та суб'єкта. Останні завжди співвідносні; сказавши "об'єкт", ми неодмінно маємо на увазі, що таким він є для когось, тобто для суб'єкта, і навпаки. Водночас вони є сторонами розуму, що усвідомлює себе, який лише один може бути початком як знання, так і реальності. Отже, такий розум є єдністю дії та споглядання.

Урешті-решт, на думку Шеллінга, узявши за вихідне у філософії тотожність суб'єкта та об'єкта, споглядання та породження, свободи та необхідності, слід визнати, що Всесвіт, природа є закам'янілим інтелектом. Буття розкриває себе через рух у двох напрямах: від об'єкта до суб'єкта лежить шлях еволюції (це шлях опредметнення світового інтелекту); від суб'єкта до об'єкта лежить шлях пізнання (людина розпредметнює інтелектуальний зміст форм буття).

Отже, Й.Г.Фіхте та Ф.В.Й.Шеллінґ розвинули ідеї І.Канта в напрямі зближення форм інтелектуальної активності та форм буття, наполягаючи на їх генетичному зв'язку аж до повного ототожнення
43 – 44

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770—1831) народився у м. Штудгарті, навчався на теологічному факультеті Тюбінґенського інституту, займався домашнім учителюванням, був директором Нюрнберзької гімназії і, нарешті, завершив свій творчий шлях ректором Берлінського університету. Саме Геґель у своїх працях надав ідеям класичної філософії системно-завершеного вигляду. До його філософської системи входили як найважливіші досягнення попередньої філософії, так і філософське осмислення основних сфер людського пізнання та життєдіяльності. У 20-ті роки XIX ст. гегелівській філософії було надано статус офіційної філософії прусського уряду. Що ж являє собою філософія Геґеля і завдяки чому вона набула таких унікальних рис? Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція — абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея усе породжує, усе охоплює і все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії). Отже, абсолютна ідей – це є єдина всеохоплююча реальність, субстанція (1), єдиний універсальний чинник усіх форм буття, тобто суб’єкт (2) і, нарешті, єдине рефлексивне поле світових процесів, тобто світовий дух або розум (3). Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою. З такого бачення світобудови випливають найважливіші принципи гегелівської філософії:

—принцип тотожності мислення і буття(все, що є, породжене мисленням і може бути зведеним до нього);

—принцип усезагального зв'язку (все пов'язане з усім);

—принцип розвитку.

Якщо абсолютна ідея всеохоплююча, то вона не має і не може мати ніяких зовнішніх чинників для своїх дій. Це означає, що такі чинники можуть бути лише внутрішніми. Постає проблема визначення внутрішніх джерел руху, активності абсолютної ідеї, а отже, і всього, що існує. Оскільки рух — це зміни, то він передбачає наявність внутрішніх відмінностей, граничним проявом яких постають протилежності. Саме протилежності є граничними межами можливої мінливості будь-яких предметів і явищ у межах певної якості (протилежнішого за протилежне не існує). Якщо ми розглядаємо речі через протилежності, тобто їх граничні прояви, то ми беремо їх загалом. Враховуючи те, що це є протилежності того ж самого предмета, які невіддільні одна від одної, вони постають разом як протиріччя — єдність та взаємовідштовхування (боротьба) протилежностей. Тобто річ, осмислена через суперечності (єдність та боротьбу протилежностей) постає водночас внутрішньо цілісною, проте варіативно, різноманітно виявленою. Звідси також випливає, що осмислення речі через її суперечливість дає нам змогу ніби затиснути її в її гранично можливі межі, тобто мати її в цілому, а не частково та не однобічно; тому Гегель і висунув в свій час на перший погляд зовсім парадоксальну тезу: “протиріччя є ознакою істини”. Але, звичайно, це не слід розуміти як заклик до нагромадження нісенітниць та парадоксів, а лише до вправ у мистецтві брати речі цілісно - як боротьбу протилежностей у межах однієї сутності.

Звичайно, протиріччя постають “душею” всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітно виявленим та суперечливим. Згадаємо, що таке бачення засад світу називається діалектикою (див. розділ 3). Унаслідок того гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Геґеля — як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий та змінний через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та значення протилежних визначень реальності, створив учення про протиріччя.

Оскільки абсолютна ідея у філософії Гегеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії тотожності, відмінності-протилежності та внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці – в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність – це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій – це відмінність, що доходить до ступеню протилежності. Тому, як каже Гегель, абсолютна ідея “відчуджує” сама себе у стан природного буття, і природа, таким чином, постає у Гегеля як царство нескінченного нагромадження відмінностей; “природа є зовнішньою самій собі” – улюблене визначення Гегеля. Проте стихія відмінностей в природі не є хаосом, оскільки в її основі лежить логіка, і тому крізь всі відмінності в природних процесах відбувається рух до вищого, тобто до повнішого саморозкриття змісту абсолютної ідеї. На цьому еволюційному шляху природні процеси проходять етапи механічного, фізичного, хімічного, біологічного руху, поки не досягають тої сходинки, де з'являється людський розум як дещо протилежне матерії природи. Розум у процесі пізнання проходить все ті ж стадії еволюції, поки, нарешті, не віднаходить за усіма нашаруваннями природних процесів початковий духовний зміст. Весь грандіозний процес руху абсолютної ідеї знаходить внутрішнє завершення у абсолютному знанні, тобто в синтетичній тотожності ідеї із самою собою, проте із включенням у кінцевий зміст всього, що було набуте на шляху еволюції.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл. Ясно, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідей являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби “вкарбований” в усе на зразок своєрідного “генетичного коду” діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження “тріад”: теза – антитеза – синтез і т.д. Чому ці стадії саме такі? Тому, що вони вичерпують можливі варіанти взаємодії протилежностей у внутрішніх протиріччях абсолютної ідеї: спочатку домінує (проявляється) одна протилежність ("теза"), потім її поступово перевершує (через самовиявлення) друга протилежність ("антитеза"), потім, накладаючись одна на одну, протилежності зливаються ("синтез"). Коли протилежності синтезуються, виникає нова якість, бо виникають нові протилежності і нові межі їх взаємодії. У такому разі, за Геґелем, абсолютна ідея повністю розгортає усі свої можливі визначення, пройшовши шляхом еволюції природи, людської історії та пізнання. Тому весь рух завершується абсолютним знанням. Досвід самовизначень може нагромаджуватись і далі, тому розвиток іде шляхом заперечення та заперечення попереднього заперечення, тобто спіралеподібно. Зазначений тріадний (потрійний) цикл пронизує усю систему філософії Гегеля, бо все суперечливе і рухливе.

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію. У цій схемі також досить виразно видно основні складники філософської системи Гегеля, бо вони й дають цілісне окреслення "життєвого циклу" абсолютної ідеї. Ця система складається із праць: "Феноменологія духу" (опис циклу абсолютної ідеї загалом); праці, що докладно аналізують стадії розвитку абсолютної ідеї – природа – “Філософія природи”; історія суспільства та особа – “Філософія історії”, “Філософія духу”, “Філософія права”; дух (свідомість) – “Наука логіки ”, “Історія філософії”, “Філософія релігії”, “Естетика”.

Якщо джерела гегелівської філософської системи містяться у "Феноменології духу", то серцевина — у "Науці логіки". Гегель створив принципово нову порівняє з Арістотелевою логіку — логіку діалектичну, логіку протиріч. До неї входить три частини: буття, сутність, поняття. У кожній її частині зміст та еволюція думки здійснювались через суперечливе співвідношення категорій за законами тріади (наприклад, у розділі "Буття": якість — кількість — міра). Свою логіку Геґель розглядав як логіку розуму, а не розсудку, тобто це була логіка, здатна здійснювати рух думки в окресленнях цілого, а не часткового, не уникаючи протиріч, але і не консервуючи їх у вигляді антиномій (як це зробив І.Кант).

Як це слід розуміти? Геґель обґрунтував думку про існування трьох рівнів діяльності свідомості: чуттєвість (це те, що надане свідомості), рефлексія (це свідома фіксація чуттєвості, розумове оперування її матеріалом) та рефлексія рефлексії (самосвідомість, фіксація свідомістю своїх власних актів). Ще якогось іншого рівня принципово не може бути, оскільки й надалі, якщо ми спробуємо сходити вище, повторюватиметься лише "рефлексія рефлексії", тобто фіксація рефлексією себе самої. Цілісне, або розумове, мислення — це і є мислення "другої рефлексії", коли думка усвідомлює, що все, що вимальовується у ній, є змістом лише тієї ж самої думки. Тому діалектична логіка Геґеля — це логіка самоусвідомленої думки, логіка вибудовування різноманітного змісту в межах того самого розуму. Різноманітність того самого, як це було засвідчено перед цим, виражається у протиріччі; отже, логіка “другої рефлексії” є логікою протиріч.

Три частини діалектичної логіки Геґеля стали основою для подальшої інтерпретації (або обґрунтування) трьох законів діалектики. Сам Геґель вважав вислів “закони діалектики” неможливим. На його думку, діалектична логіка — це логіка руху, динаміки, змін. А поняття закону фіксує стале, незмінне в певному співвідношенні. Тому вживання поняття закону діалектичної логіки — це недіалектичне тлумачення діалектики. Геґель позначав зміст основних розділів своєї логіки як “перехід”, “відношення” та “розвиток”. Розглянемо цей зміст, ураховуючи вже поширені уявлення про “закони діалектики”.

У розділі “Буття” ідеться про перехід кількісних змін у якісні. Суть переходу в тому, що до певної межі, котра позначена як “міра”, кількісні зміни не ведуть до зміни якості. Але при вичерпуванні міри найменша зміна кількості веде до зміни якості. У цьому сенсі саме остання крапля (коли вже чаша наповнена) переповнює чашу. Міра постає як єдність певної кількості з певною якістю. Якщо ж ми виходимо за межі міри, починають діяти інші кількісно-якісні характеристики (наприклад, і пара, і рідина залишаються з погляду хіміка водою, лише гідроліз води перетворює її на окремі хімічні елементи, які вже мають свою міру кількості та якості).

Кількість та якість невід'ємні одна від одної у мірі. Тому вони постають як відношення: такі сторони взаємодії, які взаємно заперечують, але й передбачають одна одну. Відношення характеризується як єдність та боротьба протилежностей. Але протилежності лише тоді постають у власній якості, коли набувають характеру граничних меж певного предмета. За межами цього предмета починаються якісь інші. Отже, протилежності постають як заперечення цілості певних предметів, а інші предмети — як заперечення заперечення. За умови, що ці інші предмети виростають із попередніх (як листок із бруньки), заперечення заперечення постає як внутрішній ритм розвитку. Тобто це процес якісних змін через внутрішні протиріччя, які, заперечуючи одна одну, призводять до ствердження нового, яке певною мірою ґрунтується на попередньому, але має і нову якість.

Такий самий підхід Геґель застосував і до розгляду історії світової філософії. Він вважав, що видатні філософські вчення, а також епохи розвитку філософії не відкидають інші вчення та епохи, а доповнюють їх, окреслюючи все ту ж спіраль розвитку. За Геґелем, кожне вчення відкрило і розробило якусь окрему категорію, а загалом вони утворюють вичерпні визначення змісту абсолютної ідеї. Тому, вважав Геґель, його логіка є адекватним виявленням абсолютної ідеї, завершеним знанням. Надалі можуть мінятися лише прояви того самого змісту, але не зміст.

Завдяки діалектичному методу мислення Геґель окреслив еволюцію природи, історії та особи як єдиний, але розмаїтий процес, у якому свобода та необхідність, добро і зло, єдине та множинне, сутність і явище постають не окремими реаліями, а елементами світової цілості, причому розвиненіші форми вбирають у себе попередні, але підпорядковують їх новим законам, і, отже, утворюються не лише система співіснування, а й підпорядкування, тобто ієрархії. Людина, наприклад, у своєму індивідуальному розвитку проходить усі основні моменти загального культурно-історичного процесу. Звідси випливала вимога Геґеля: розглядати кожне явище історично, у розвитку та крізь його внутрішні протиріччя.

Хоч Геґель зробив внесок майже в усі сфери пізнання, гідні філософської уваги, досить очевидні недоліки його вчення:

а) панлогізм, тобто панування логічних конструкцій над усім і всіляким змістом реальності;

б) намагання підпорядкувати одиничне, індивідуальне загальному;

в) телеологізм, тобто розгляд історії як такої, що йде до завершення через виконання призначеної їй мети.

Але попри все філософія Геґеля не може не вражати своєю грандіозністю, стрункістю, багатством змісту та майстерністю виконання. Філософія Геґеля була і залишається не лише школою мислення, а й певним перехрестям європейської думки, від якої до сьогодення тягнеться велика мережа зв'язків і живих струмів.
1   2   3   4   5

Схожі:

Реферат (з дисципліни основи землезнавства та краєзнавства)
Сонця. Утворилася Сонячна система близько 4,6 млрд років тому з холодної газопилової хмари. В даний час за допомогою сучасних телескопів...

Вступ 3
Нормі права як еталону поведінки відведена основна роль у регулюванні суспільних відносин. Судова практика посідає істотне місце...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...

Законом
Концепція система основоположних нормативних настанов, які ґрунтуються на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні І якими мають...

Михайло Слабошпицький Микола Руденко знаний І незнаний
За цей час виросло багато читачів, які ніколи навіть не чули про Миколу Руденка. І вони тільки відкривають його для себе, мабуть,...

Дослідження стану громадянського суспільства в Україні
Колодій А. Ф., Черниш Н. Й. Громадянське суспільство І політична система України напередодні виборів 1998 року7— у книзі: Вибори–98:...

Програма призначена для розвитку та виховання творчих, інтелектуальних,...
України, всесвітня історія, основи правознавства, основи економіки І підприємництва, основи філософських знань, громадянська освіта...

Доповідь на тему: «Формування морально-етичних цінностей як запорука...
Сучасний зміст виховання в Україні – це науково обґрунтована система загальнокультурних І національних цінностей та відповідна сукупність...

1 Концептуальні засади формування світових економічних стратегій
Міжнародна економічна стратегія це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного...

Державний стандарт гост 20-2000 Система стандартів з Інфор­мації,...
Цей стандарт установлює оди­ниці обліку документів фондів бі­бліотек І органів науково-технічної інформації (далі — нті) І одиниці...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка