Пошук по сайту


Правило перше - Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-Х ст. У цей час склалася...

Основи середньовічного суспільства остаточно сформувалися у Європі в IX-Х ст. У цей час склалася система особистих суспільних залежностей (васалітет), а

Сторінка2/5
1   2   3   4   5

Правило перше наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне. Правило друге вимагає ділити складне питання на складові елементи, доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечне. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший — унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Правило третє скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини" (4,113). Правило четверте передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

За Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”.
31. 34.
Дж.Берклі (1685—1753) стверджував, що не лише “вторинні”, а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. “sensus” — відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза “Esse est percipi” – “Бути – значить бути сприйнятим”. Опоненти Дж.Берклі зауважували, що подібна теза перетворює людське сприйняття на єдине джерело реальності і логічно приводить до “соліпсизму” – позиції, згідно якої існую лише Я один, як продуцент свої відчуттів, а все інше постає лише моїми відчуттями. Проте Дж.Берклі цілком виправдано вказував на те, що про те, чого жодна людина ніколи та ні в який спосіб не сприймала, можна вести розмову лише гіпотетично, вірогідно, і лише факт сприйняття чогось може засвідчити реальність існування. Здавалося б, це ненадійна засада існування, адже людські відчуття та сприйняття нестійки, рухливі, але Берклі цього не заперечував, оскільки вважав, що світ і реальність надійно стабілізовані божественним розумом, який весь час утримує світ у стані актуального буття, а людина, внаслідок її природи та обмеженості, сприймає лише через власні відчуття. Розум, що продукує абстракції, не може бути надійним джерелом знань, оскільки цим абстракціям нічого не відповідає у доступному чуттю реальності. Дж. Берклі визнавав існування світу у трьох випадках: коли цей світ сприймає "я"; коли його сприймає "хтось"; коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єдино можливу основу людських відчуттів. Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
32.

Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623—1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі. На тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина — це "мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною Блез Паскаль її життєвою опорою може бути лише Бог. У філософії Просвітництва людина постає як неповторна індивідуальність та особистість. Філософські ідеї цього періоду відображали бачення людини в добу Нового часу. Це насамперед непохитна впевненість у величі людського розуму. Вся історія людства, на думку просвітників, — це "попередня" історія. Уся майбутня історія повинна бути розбудована на засадах Розуму. Гармонійність, злагода у природі, "продовженням" якої є людина, повинні існувати також і в суспільстві.

33.

Англійський філософ Дж.Локк (1632—1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові данні, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, “Tabula rasa” – чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань: відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.), і рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей". Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Цікаво відзначити, що шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої "мислячої субстанції" (остання не має дослідного підтвердження). Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей. "Первинні" — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій. Це так звані об'єктивні якості, які притаманні самим речам, вписуються у закони механіки і пояснені через них. Решта якостей, зумовлена відчуттями людини (колір, смак, холод та ін.), є результатом діяльності нашого організму і насправді властивостей речей не передає. Вони "вторинні" і пов'язані з індивідуальними особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому. Тому є певні розбіжності в розумінні "вторинних" якостей кожною людиною. І в такому разі чуттєве знання поза рефлексією є вірогідним, а не достовірним.
35.

До вроджених ідей Р.Декарт відносить ідеї Бога, буття, числа, протяжності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості й існування самих понять. Сюди входять і аксіоми логічного судження: "не можна одночасно бути і не бути", "з нічого не буває нічого", "ціле більше від своєї частини", "будь-яка протяжність є подільною", "лінія складається з точок", "у будь-якої речі є причина", "сумнів є актом мислення". Але ці ідеї людина знаходить в інтелекті не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа).
36.

Б.Спіноза (1632 – 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. “стояти під…”, “бути в основі”). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі” доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, В своєму основному трактаті під назвою “Етика” Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність. До того ж стає зрозумілим, що в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються, а всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання – модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духовного). Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Здавалося б, вона приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все “під кутом зору вічності”, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення
37.

Ш.Л. Монтеск'є (1689—1755) вважав, що у природі й суспільстві існує усезагальна закономірність. Виступаючи прибічником теорії "природного права", Ш.Л.Монтеск'є не поділяв трактувань його як однаково можливого для усіх народів і держав; "універсальність" цього права, за Ш.Л.Монтеск'є, сумнівна тому, що кожен народ має специфічні умови існування і насамперед географічні (клімат, поверхня Землі і т.ін.), а тому кожен окремий народ потребує й особливої форми правління: аристократії, демократії, деспотії або монархії. Так, він стверджував, що на бідних за врожайністю землях деспотія не мала б успіху, тут як засіб виживання можлива тільки демократія. Дуже сучасно звучать слова Ш.Л.Монтеск'є про принцип розподілу влади — законодавчої, виконавчої і судової.

Чи можна влаштувати соціальний устрій на раціональних засадах? — це питання намагався з'ясувати і Ж-Ж.Руссо (1712-1778). Він вважав, що природним станом людини були первісні суспільні форми життя, коли на підставі розуму люди об'єднувалися у певні рівноправні спільноти. Рівноправ'я порушила приватна власність, яка призвела до розшарування суспільства на багатих і бідних. Нерівність людей треба усунути розумно: кожна людина повинна володіти рівною часткою власності. Така раціональна теорія "суспільної угоди" для свого часу була прогресивна.

На захисті приватної власності стоїть Вольтер (1694—1778). Він не допускав її критики і в цьому аспекті був противником егалітаризму Ж-Ж.Руссо. На чолі держави, за Вольтером, повинен стояти освічений правитель, який керує у межах конституційної монархії . Царство розуму або свободи запанує лише тоді, коли в суспільстві діятимуть "розумні" закони, гарантом яких є держава. Раціонально побудоване суспільство, за Вольтером, це таке, що дає людині свободу слова, передбачає єдність "я" і спільного інтересу.

У філософському доробку Вольтера є багато спільного з думками Д.Дідро (1713—1784), а саме: надія на "освіченого монарха", критика деспотичного правління, аргументи за конституційну монархію. Д.Дідро, будучи прихильником теорії "суспільної угоди", висловлював також думки про республіканську форму правління; заперечував вимоги Церкви щодо керування державою і втручання її у політику; пропонував ліквідацію станових привілеїв. Загальнофілософські погляди Д.Дідро Грунтуються на вченні про матерію, що складається з неподільних частинок — молекул. Причина руху матерії — у ній самій, причому матерія і рух невіддільні, одна форма переходить в іншу. Свідомість своїм походженням, за Д.Дідро, зобов'язана не Богові, а є результатом еволюції людини. Питання теорії пізнання Д.Дідро вирішував з позицій сенсуалізму.
З8.

Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що вона постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення слід долучити ще й такі:

  • німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

  • мало того, вона ввібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої європейської філософії, починаючи з античної;

  • вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сформулювала, дала їм нове трактування).

Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її усезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести насамперед чотири провідні принципи:

  • принцип активності, або діяльності: В основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.

  • принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.

  • принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком.

  • принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – до усвідомленого повніше та ін.


39.

До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: “Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він із принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами,.. з іншого—з експериментами,.. щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує усе.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”.

Аналогія з наслідками відкриття М.Коперника тут досить очевидна: Коперник ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності
40.

У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди: Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданням пояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з’ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний (70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичногно розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?". Антрополо­гічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?"
1   2   3   4   5

Схожі:

Реферат (з дисципліни основи землезнавства та краєзнавства)
Сонця. Утворилася Сонячна система близько 4,6 млрд років тому з холодної газопилової хмари. В даний час за допомогою сучасних телескопів...

Вступ 3
Нормі права як еталону поведінки відведена основна роль у регулюванні суспільних відносин. Судова практика посідає істотне місце...

Оголошується набір статей до першого випуску наукового збірника “історія...
М створення міждисциплінарного періодичного наукового збірника “Історія та географія середньовічного права”, основним завданням якого...

Законом
Концепція система основоположних нормативних настанов, які ґрунтуються на комплексній оцінці мовної ситуації в Україні І якими мають...

Михайло Слабошпицький Микола Руденко знаний І незнаний
За цей час виросло багато читачів, які ніколи навіть не чули про Миколу Руденка. І вони тільки відкривають його для себе, мабуть,...

Дослідження стану громадянського суспільства в Україні
Колодій А. Ф., Черниш Н. Й. Громадянське суспільство І політична система України напередодні виборів 1998 року7— у книзі: Вибори–98:...

Програма призначена для розвитку та виховання творчих, інтелектуальних,...
України, всесвітня історія, основи правознавства, основи економіки І підприємництва, основи філософських знань, громадянська освіта...

Доповідь на тему: «Формування морально-етичних цінностей як запорука...
Сучасний зміст виховання в Україні – це науково обґрунтована система загальнокультурних І національних цінностей та відповідна сукупність...

1 Концептуальні засади формування світових економічних стратегій
Міжнародна економічна стратегія це цілісна система дій суб’єкта, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів його економічного...

Державний стандарт гост 20-2000 Система стандартів з Інфор­мації,...
Цей стандарт установлює оди­ниці обліку документів фондів бі­бліотек І органів науково-технічної інформації (далі — нті) І одиниці...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка