Пошук по сайту


План Політика Австрійської імперії щодо польських земель. Чеське національне відродження

План Політика Австрійської імперії щодо польських земель. Чеське національне відродження





Лекція № 2

Слов’янські землі у складі імперії Габсбургів у першій половині

ХІХ ст.

План

1. Політика Австрійської імперії щодо польських земель.

2. Чеське національне відродження.

3. Соціально-економічне становище чеських земель.

4. Словацький національний рух.

5. Національне відродження хорватів.

6. Словенське національне відродження.
Джерела та література:

Бевзюк Є. В. Соціальний розвиток чеських і словацьких земель у першій половині ХІХ ст. / Є. В. Вевзюк // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Збірник наукових праць. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету – 2010. – № 19.

Дзюбишина Н. Б. Реформування освіти у контексті чеського національного відродження (кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст.) / Н. Б. Дзюбишина // Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету – 2012. – № 2.

Дильонгова Г. Історія Польщі 1795 – 1990 / Г. Дильонгова / Пер. з пол. М. Кірсенка. – К.: Вид. дім “Києво - Могилянська академія”, 2007. – 239 с.

Зашкільняк Л. О. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Л. О. Зашкільняк, М. Г. Крикун. – Львів, 2002. – 752 с.

История южных и западных славян: В 2-х т. Учебник. Т. 1: Средние века и Новое время / Под. Ред. Г. Ф. Матвеева и З. С. Ненашевой. – М.: Изд-во МГУ, 1998. – 668 с.

Історія південних і західних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс лекцій. За ред В. І. Ярового. – К.: Либідь, 2001. – 632 с.

Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів / За редакцією Л. Зашкільняка. – Львів, 2001. – 660 с.

Краткая история Чехословакии.– М., 1988.

Мыльников А. С. Павел Шафарик, выдающийся учений-славист / А. С. Мыльников. – Москва; Ленинград, 1963.

Мыльников А. С. Эпоха просвещения в чешских землях. Идеология, национальное самосознание, культура / А. С. Мыльников. – М., 1977.

Мыльников А. С. Культура чешского Возрождения / А. С. Мыльников. – М., 1982.

Татова Л. Н. Чешская культура первой половины XIX в. / Л. Н. Татова – М., 1991.

Фишер М. Р. К вопросу о переходе от феодальных к капиталистическим отноошениям в Чехии // Новая и новейшая история. – 1987. – № 1.

1. Політика Австрійської імперії щодо польських земель

Австрійська імперія на початку ХІХ ст. зберегла території, які здобула в результаті трьох поділів Речі Посполитої. Королівство Галичини і Лодомерії займало 77,3 тис. кв. км, населення зросло з 3,5 млн. у 1817 р. до 4,2 млн. у 1830 р. За даними на 1822 р. поляків було 47,5 %, русинів-українців 45,5 %, євреїв – 6 %, німців – 1 %. Територія була поділена на 18 циркулів (округів).

Галицьке суспільство було дуже полярним у соціальному відношенні. Загальна кількість зареєстрованих землевласників сягала лише 2 тис. родин, з яких 1,5 тис. були польськими аристократами і шляхтою, решта – німцями та євреями. Магнатські родини Потоцьких, Замойських, Сангушків, Любомирських володіли величезними земельними латифундіями, що включали десятки тисяч гектарів. Селяни – польські та українські – становили 82 % населення краю. їм протистояли 200 тис. державних чиновників, близько 400 тис. єврейських торговців і корчмарів. Земля, яку обробляли селяни, була поділена на маленькі ділянки, основна маса яких не перевищувала 10 моргів. Крім панщини і поборів на користь пана, селяни сплачували земельний і шляховий податки, давали рекрутів до війська. Внаслідок відсталості і злиднів агрокультура була примітивною, а врожаї зернових не перевищували 3-4 центнери з гектара. Через приплив промислових товарів з Австрії та Чехії майже не розвивалися промисли. Діяли лише невеликі ковальські майстерні, а також видобування солі у копальнях Велички та Бохні (на Краківщині).

У квітні 1817 p., відповідно до постанов Віденського конгресу, імператор Франц І спеціальним патентом відновив діяльність станового сейму королівства, до якого входили представники духовенства, великих землевласників, шляхти і міщанства. Повноваження сейму були дещо розширені (розподіл податків у краї), але його вплив на політику і громадське життя залишався мінімальним. Виконавчий орган сейму Крайовий виділ навіть не мав адміністративного апарату. Шляхта і католицьке духовенство займали лояльні позиції стосовно монархії.

Під опікою католицької церкви перебувала вся система народної освіти (близько 1 тис. народних шкіл). Середня освіта була представлена дев'ятьма гімназіями і двома реальними школами. У відновленому 1817 р. Львівському університеті викладання велося латиною, а від 1824 р. німецькою. У Львові діяв польський театр, виходили польські газети, друкувалися польські книжки. У 1817 р. уряд затвердив фонд Юзефа Максиміліана Оссолінського (1748-1826), польського бібліофіла та історика, префекта Імператорської національної бібліотеки у Відні; кошти фонду дозволили через 10 років (1827) відкрити у Львові важливий центр польської національної культури і науки Національний Заклад ім. Оссолінських, що складався з бібліотеки, музею і видавництва.

Політика Відня в Галичині полягала у реалізації принципу "divide et impere" ("поділяй і владарюй"). У період наполеонівських війн австрійський уряд намагався налаштувати галицьких русинів-українців проти польської шляхти, яка симпатизувала Наполеону. З допомогою певних поступок греко-католицькому духовенству він прагнув прив'язати русинів до трону і створити штучну націю "рутенів", яка б була віддана Австрії. Це приносило свої плоди у суспільстві, де соціальна станова межа здебільшого (у Східній Галичині) була й етнічною. Греко-католицьке духовенство нерідко виступало на захист своєї пастви селян перед польськими землевласниками. У свою чергу, в середовищі польської шляхти було поширене зневажливе ставлення до русинів-українців, як до малосвідомої селянської маси.Однак після Віденського конгресу Франц І, враховуючи в цілому лояльну позицію польської шляхти, почав з нею загравати.

2. Чеське національне відродження

На початку XIX ст. зазнав змін статус чеських земель. Так, з 1806 р. Чехія перестала бути частиною Священної Римської імперії німецької нації, яку зліквідував Наполеон, і увійшла до складу Австрійської імперії, разом з котрою в 1815 р. вступила до Німецького союзу.

Уже наприкінці правління Йосифа II в Австрійській імперії розпочався процес переродження "освіченого абсолютизму" в консервативну монархію, який завершився за правління імператора Франца II (1792-1835). Уособленням австрійської державної системи після завершення Віденського конгресу став міністр закордонних справ і канцлер уряду князь К. Меттерніх-Віннебург, хоча головним натхненником системи виступав сам монарх. Після смерті імператора К. Меттерніх залишався провідною фігурою в австрійській політиці аж до революційних подій 1848 р., оскільки імператор Фердинанд І (1835-1848) постійно хворів і не брав активної участі у державних справах. Політична філософія канцлера К. Меттерніха виходила з досвіду змагань з революційною та наполеонівською Францією і ґрунтувалася на переконанні, що будь-яка глибока реформаторська діяльність це наближення до революції та відхід від традиційних істин і стабільності "вічного правопорядку".

Однак, навіть в таких умовах мав місце процес національного відродження. Значний вплив на розвиток чеського національного руху справили ідеї Просвітництва. Представники чеського Просвітництва Г. Добнер і М. Фойгт намагалися використати ці ідеї в інтересах чеської суспільної думки, науки, культури. Особливо значущою була діяльність Йозефа Домбровського, який залишив праці з історії, мови, культури слов’янських народів.

Поширення ідей Просвітництва, реформи освіченого абсолютизму створили сприятливий грунт для початку нового періоду чеської історії – Відродження. На початковому етапі його основним завданням була культурно-просвітницька діяльність. Для практичної реалізації цих завдань багато зробили чеські будите лі, зокрема, Йозеф Юнгман, Ладислав Челаковський та Вацлав Ганка.

Головним напрямом чеського національного руху стала боротьба за відродження та утвердження чеської мови, як найважливішої етнічної ознаки. Незважаючи на певні сподівання, запровадити вивчення чеської мови в гімназіях не вдалося, не були підготовлені й чеські підручники. Однак уже в 20-ті роки чехи домоглися дозволу на видання рідною мовою одного журналу та однієї газети.

Інтерес до минулого сприяв появі культурних товариств. Зокрема, у Празькому університеті було засновано кафедру чеської мови (1792 р.). З’явилися чеські просвітницькі та наукові товариства: Королівське наукове товариство (1784 р.), Чеський національний музей (1818 р.), Чеська матиця (1831 р.) та ін.

На подальший розвиток ситуації на початку 30-х років XIX ст. в чеських землях вплинули революційні події у Франції та польське повстання. До національного руху прилучаються представники вільних професій, студенти, чиновники, які об'єднуються навколо часопису "Квяти" (1834 р.).

Серед напрямів національного руху особливе місце належало чеському театрові, значення якого для пробудження національної свідомості особливо високо оцінив письменник Йозеф Тил (1808-1856). Він був автором відомої п'єси “Фідловачка”, поставленої у грудні 1839 р. Піл час цієї постановки вперше пролунала пісня "Де мій дім?", що згодом стала чеським національним гімном. Й. Тил організовував у містах Чехії масові народні заходи загальні чеські бали.

У другій половині 40-х рр. чеський національний рух фактично вже виробив власну політичну програму. Його очолювали діячі ліберального напряму Ф. Палацький, Ф. Рігер, Ф. Браунер, А. Троян, яких об'єднувала концепція австрославізму. Соціальні питання в програмі посідали другорядне місце, зміни в суспільному устрої також пропагувалися в австрославістському дусі. Органом чеських національних сил була газета "Празькі новини", яку редагував К. Гавличек-Боровський.

3. Соціально-економічне становище чеських земель

З кінця ХVІІІ ст. в імперії Габсбургів, як і інших європейських країнах, відбувалися динамічні зміни у виробничо-технологічній галузі, відомі під назвою "промислова революція". Вона супроводжувалася переходом від мануфактурного до фабрично-заводського виробництва з широким застосуванням машин і нових технологій.

У чеських землях "промислова революція" пройшла три етапи розвитку: 1. початковий (1800-1830) машини використовувалися тільки в текстильному виробництві;

2. середній (1830-1850) машини почали застосовувати в харчовому виробництві, з'явилися перші залізниці;

3. завершальний (1850-1870) утворилася залізнична мережа, механізовувався вуглевидобуток, виникла машинобудівна промисловість.

Перші спроби застосувати машинне виробництво були здійснені у текстильній промисловості. У 1806 р. у Празі було засновано Королівське технічне училище, де працював професор математики Йозеф Герснер, який розробив модель парового двигуна. На початку 20 – х рр. німець Генріх Луз заснував фабрику текстильних машин у Брно. В кінці 20 – х рр. англійські інженери Е. Томас і Т. Брацегірдл налагодили в Ліберці виробництво машин для текстильної промисловості. З 30 – х рр. центром машинобудування стала Прага, де виготовлялися парові двигуни для текстильної та інших галузей промисловості. Сюди переніс своє підприємство Е. Томас. Трохи згодом у Празі виникло ще два підприємства, що належали іноземним власникам. У 1836 р. на Вітковицьких залізоплавильнях спорудили першу коксову піч, з якої розпочався процес технологічної модернізації виробництва заліза. Нові виробничі технології, що в ту пору тільки зароджувались, торували собі шлях у хімічній галузі та у виробництві продуктів харчування.

Перше машинне прядильне виробництво виникло у 1796 р. поблизу Дечина. У 1810 р. в Чехії вже було 163 прядильні машини, а в 1825 р. на 81 фабриці використовувалося близько 1700 машин. Товарне машинне виробництво текстилю розвивалося в Празі, Брно та на півночі Чехії і Моравії. За обсягом виробництва перше місце посідав Ліберець з округою.

Розвиток машинобудування значною мірою позначився на становищі металургії. До найбільших металургійних підприємств належали заводи в Крживокладську – Стара та Нова Гута, Новий Яхимов та ін. На заводах в Ростоках у 1832 р. вперше в чеській металургії була використана парова машина.

Значні зміни відбулися також у галузі паливної промисловості. У 30 – 40 – х рр. ХІХ ст. значно зріс видобуток кам’яного вугілля. Появилися більш глибокі шахти. У 1835 р. на 342 вугільних шахтах працювало 2200 робітників. Вони видобували 5 млн. центнерів вугілля. Особливо зріс видобуток вугілля у кам’яновугільнім Остравськім басейні.

Повільно утворювалася нова транспортна система, котра мала усунути відірваність Чехії від зовнішнього світу, а також пожвавити внутрішні зв'язки. Шосейні шляхи з'єднали Прагу з усіма найважливішими пунктами чеських земель. У 1832 р. стала до ладу перша залізниця від Будейовіце до Ліпця, в 1836 р. від Праги до Ланів. Перша залізниця на паровій тязі з'єднала у 1839 р. Відень з Брно. Потім були споруджені також залізниці від Праги до Оломоуца (1845 р.), від Праги до Дрездена (1851 р.). Виникло виробництво локомотивів, вагонів, залізничного обладнання. Розвиток транспорту сприяв зміцненню єдиного внутрішнього ринку товарів та робочої сили. В 40-х роках XIX ст. чеські землі перетворилися на модернізований господарський осередок Габсбурзької монархії, де вироблялася третина всіх товарів.

Урбанізація в чеських землях не йшла в ногу з індустріалізацією. Ще в 20-х рр. міста здебільшого існували у своїх традиційних межах і тільки Прага (89 тис. жителів) та Брно (34 тис. жителів) являли собою великі населені пункти. Всі інші міста, за винятком Оломоуца, Ліберця, Іглави та Хеба (по 10 тис. жителів), залишалися містечками.

У сільському господарстві капіталістичні відносини розвивалися повільно. В чеських землях вони стали активно виявлятися лише в 40-х рр. XIX ст. в окремих господарствах великих землевласників, у яких для вирощування аграрної продукції застосовувалися добрива й техніка для обробітку ґрунту та збирання врожаю. Відкрилися спеціальні навчальні заклади.

Головні галузі сільського господарства на початку XIX ст. мали традиційну структуру рослинництво і тваринництво. Для першого основною товарною продукцією залишалося виробництво зерна, і лише незначна частина землі відводилася під технічні й кормові культури.

Соціальна структура населення, зайнятого в сільському господарстві, була досить різноманітно. В основі появи широкої селянської соціальної палітри лежала земельна неоднорідність, а точніше розмір земельного наділу. Найбільш заможною категорією селян вважалися сідлакі, наступними були заградники, далі - великі і дрібні домкари, халупники і останніми цьому переліку були батраки. Але у першій половині XIX століття майнова й соціальна диференціація в середовищі селянства ще більше поглибилася. Селяни змушені були виконувати різноманітні повинності. У ряді панських маєтків у першій половині XIX ст. нерентабельна панщина замінювалася грошовою рентою, а обробка землі проводилася таким чином за рахунок найманої праці. Інші селяни, згідно з панщинним патентом 1781 р. і стабільним кадастром 1843 р., були зобов’язані відпрацьовувати панщину. При цьому дрібні селяни домкари відпрацьовували лише 13 днів на рік, а заможні сідлакі могли відпрацьовувати до 60 днів на рік.

У чеському селі в першій половині XIX ст. переважали безземельні й малоземельні селяни. Їх загальна кількість у різних районах, коливалася від 60 до 80 відсотків. Значно менше було сідлаків – відповідно близько 20-25 відсотків, що пояснюється розвитком сільськогосподарської революції в умовах збереження великих феодальних господарств.

Головною соціальною суперечністю в чеському суспільстві виступав антагонізм між землевласниками і залежними від них селянами. Найбільший виступ селян, жорстоко придушений військами, мав місце у Моравії (1821 р.). Соціальне напруження в промисловості між робітниками і підприємцями виливалося в численні страйки. Одним із найзначніших був виступ ткачів у Празі у червні 1844 р., коли суперечності переросли в конфлікт, під час якого робітники знищили на фабриці верстати і все обладнання.

4. Словацький національний рух

Для першого етапу словацького національного Відродження (до 30-х років XIX ст.) характерним є переважання просвітницьких ідей. У цей період засновувалися народні школи, змінювався зміст навчальних програм, відкривалися заклади технічної та професійної освіти. Підвищений інтерес до минулого сприяв появі історичних праць, що пробуджували патріотичні почуття словаків.

Просвітницькі ідеї були провідними в поглядах словацьких "будителів" патріотично налаштованої інтелігенції першої третини XIX ст. "Будителі" намагалися поєднати ідеї Просвітництва з боротьбою за національні права словаків. Історії як засобу пробудження патріотичних настроїв та чиннику формування національної свідомості надавалося при цьому важливе значення. Так, Юрай Папанек (1738-1802) у виданій латиною праці "Історія словацького народу" доводив автохтонність словаків. Особлива увага в книзі приділялася діяльності Кирила та Мефодія. Вчений одним із перших зробив спробу відтворити історію Великої Моравії.

Послідовники Ю. Папанека намагалися визначити межі словацької етнічної території, а в угорському завоюванні вони відмовлялися вбачати факт цілковитого підкорення словацьких земель, наголошуючи на сприйнятті давніми слов'янами угорців як своїх гостей.

До кінця XVIII ст. словаки не мали власної літературної мови, а словацька писемність розвивалася в річищі католицької або протестантської літератури. Це сталося внаслідок того, що Контрреформація поділила інтелігенцію на два табори католиків і протестантів-євангелістів. Так само у двох напрямах відбувався розвиток національної культури та літератури. Однак обидва табори радо зустріли ідеї "освіченого абсолютизму", які на певний час стали їхньою спільною ідейною платформою.

Початок процесу формування словацької нації та національної культури умовно можна датувати виходом у світ в 1782 р. у Братиславі першого словацького віршованого твору "Перша книга різних віршів", написаного західнословацьким мовним діалектом. Автор книги католицький священик Й. Бейза (1755—1836) в передмові до наступного твору першого словацького роману "Юнак Рене, пригоди та випробування" (1783), декларуючи принципове ставлення до мовної проблеми, звинувачував пращурів у зраді рідної мови. У своїй творчості Й. Бейза одним із перших рішуче висловився за необхідність відновлення словацьких культурно-мовних традицій.

Першу науково обґрунтовану кодифікацію словацької літературної мови на основі західнословацького діалекту зробив Антон Бернолак. Він народився у північнословацькому місті Орава, здобув освіту в Трнаві та Відні. У 1787 р. вийшли друком його праці "Мовознавчо-критична філологічна розповідь про словацьку писемність", згодом "Словацька граматика", "Етимологія словацьких слів", "Словацько-чесько-латинсько-німецько-угорський словник". Цими працями вчений заклав під словацьку мову міцні лінгвістичні підвалини й створив умови, необхідні для її різнобічного розвитку.

Варіант словацької літературної мови за граматикою А. Бернолака поширювало "Словацьке вчене товариство", засноване у Трнаві в 1792 р. Головою товариства був А. Бернолак, а секретарем письменник Ю. Фандлі. У цей час Відень уже став проводити антипросвітницький курс у сфері культури, який підтримала мадярська шляхта, а в Угорському королівстві насаджувалася мадярська мова. Суспільно-політична ситуація в країні наприкінці XVIII ст. не сприяла плідній роботі "Словацького вченого товариства". Наступ реакції та ослаблення згуртованості серед членів товариства призвели до припинення його діяльності. Проте його значення в розвитку словацького національного руху було величезним. А. Бернолак та його послідовники не тільки створили певний варіант літературної словацької мови, вершиною якої стали вірші та переклади Я. Голли, а й сформували концепцію словацького народу як самобутнього етносу.

У свою чергу словацькі протестанти-євангелісти виступали за вживання чеської мови в її ортодоксальному варіанті. У завершальному вигляді їхні погляди репрезентувала поетична збірка "Муза словацьких гір" (1801 р.), в якій простежується свідоме прагнення поета Ю. Палковича вписатися до чеського літературного контексту. Інша тенденція простежується в поетичній та історично-філологічній діяльності Б. Табліца, автора праці "Пам'ятки чесько-словацьких поетів, які або народилися в Угорщині, або принаймні в Угорщині жили". Ця робота фактично доповнювала "Історію чеської мови та літератури" Й. Домбровського відомостями про чеськомовну поезію в Словаччині у XVI—XVIII ст. та про внесок словаків у спільну скарбницю літератури.

Послідовна боротьба словацької протестантської інтелігенції привела до відкриття в 1803 р. при Братиславському євангелічному ліцеї кафедри чехословацької мови та літератури, яку очолив письменник, перекладач, видавець, професор Ю. Палкович. Але "біблійщину" вживали здебільшого середні стани словаків, тоді як представники політичної та культурної еліти віддавали перевагу латині.

Найвпливовіші осередки словацької католицької інтелігенції зосереджувалися в Братиславі й Трнаві. У 1784 р. з дозволу Йосифа II в Братиславі був відкритий спеціальний навчальний заклад Генеральний семінар, у програмі якого передбачалося вивчення священиками словацької мови. Більшість словаків-католиків у повсякденному житті тяжіли до розмовного західнословацького діалекту. Саме католик А. Бернолак кодифікував мовний порядок, що базувався на західнословацькому діалекті з багатьма елементами середньословацького. Цей варіант літературної мови, відомий під назвою "бернолаччина", використовувався католиками до середини XIX ст.

Водночас проти процесу створення та вдосконалення словацької літературної мови виступали такі авторитетні словаки, як поет Ян Коллар, філолог Павел Шафарик та ін. Вони були щиро переконані, що відмова від чеської мови матиме негативні наслідки для створення чесько-словацької єдності й послабить позиції словаків у Габсбурзькій монархії. Так виникла ідеологія "слов'янської взаємності", обґрунтована видатним словацьким поетом, проповідником євангелічної громади в Пешті, професором археології Віденського університету Я. Колларом. Він створив концепцію "єдиного чехословацького племені".

Обґрунтування основних ідей теорії духовної єдності всіх слов'ян та їхнього зближення у сфері культури Я. Коллар сформулював у поемі "Донька слави" (1824 р.) й у трактаті "Про літературну взаємність між племенами та наріччями слов'янськими" (1836 р.).

Словацьке культурне життя зосереджувалося у різноманітних регіональних об'єднаннях патріотичної інтелігенції. У 1810 р. з ініціативи Б. Табліца виникло "Наукове товариство Банської (гірничопромислової) області", яке до 1832 р. провадило краєзнавчі та етнографічні дослідження, вивчало народні традиції, збирало старовинні рукописи, літературні пам'ятки, ікони, картини тощо. Товариство очолювало боротьбу за підвищення культурного рівня словацького населення, проти забобонів, невігластва, за поширення серед простого люду агрономічних і медичних знань.

Ще більшої ваги набула діяльність "Малоготського наукового товариства". Коло наукових інтересів його членів було надзвичайно широке філософія, історія, педагогіка, соціологія, географія, природничі дисципліни тощо. Товариство видавало щорічник, про авторитет якого свідчать численні рецензії на його публікації в окремих австрійських, чеських, німецьких виданнях.

Першим загальнословацьким осередком патріотичної інтелігенції стало "Товариство аматорів словацької мови та літератури ", яке виникло в Пешті. У своїй діяльності, а також на сторінках літературного альманаху "Зоря" члени товариства прагнули відшукати компроміс між конфесійними течіями національного руху, намагалися зблизити дві мовні традиції, друкуючи статті і "бернолаччиною" і "біблійщиною".

Наприкінці 40-х років XIX ст. національні вимоги словаків переросли у вимоги визнання їхньої самобутності як нації. Послідовне виконання цих вимог вело до децентралізації багатонаціональної Угорщини, чого мадярська політична еліта не могла допустити. Вже у 1847 р. підготовлено словацьку національну програму, яка передбачала ліквідацію привілеїв шляхти і звільнення селян за викуп, реформування політичної системи Угорського королівства, розробку конституції, прийняття демократичних законів про запровадження загального виборчого права, розвиток системи освіти словацькою мовою.

5. Національне відродження хорватів

На початку ХІХ ст. хорватські землі були роздроблені і входили до складу кількох адміністративних одиниць, але у складі однієї держави – Австрійської імперії. Триєдине королівство, яке формально складали Хорватія, Славонія і Далмація входило до складу Угорщини. Військовий кордон (демілітаризований у 1873 р.) та Помор’є були австрійськими провінціями та підпорядковувалися Відню. Окрім адміністративної роздробленості хорвати не мали єдиної мови і говорили на кількох діалектах. З цих причин протягом усього ХIХ ст. об'єднання всіх хорватських земель в одну адміністративну одиницю та формування єдиної мови було основними політичними завданнями хорватського національного руху.

На початку ХIХ в. хорватські землі стали ареною наполеонівських війн. Відповідно до Шенбруннського миру 1809 р. Австрійська імперія змушена була поступитися Франції наступними територіями: Істрією, Каринтією, Крайною, частиною Хорватії і Військововим Кордоном. Об'єднавши їх з раніше захопленими Далмацією і Дубровником, Наполеон сформував так звані Іллірійські провінції з центром в Любляні. На чолі даної адміністративної одиниці стояв генерал-губернатор, посаду якого послідовно займали маршал Мармон і генерал Бертран.

Бажаючи затвердити своє панування у завойованих землях, Наполеон провів ряд реформ. Було запроваджено французький кодекс законів, який передбачав рівність громадян перед законом, суд та адміністрацію за французьким зразком, скасовано особисту залежність селян. Церква підпорядковувалася державі, а школи були передані у відання світської влади. Декретом 1810 р. оголошувалося про відкриття шкіл для хлопчиків і дівчат, у яких початкове й середнє навчання проводилося мовою місцевого населення, тобто, хорватською. Особливо важливе значення для розвитку національної самосвідомості хорватів мало проголошення рівності хорватської мови з французькою в адміністративній сфері та діловодстві. Французька політика в Іллірійських провінціях отримала підтримку нечисленної частини інтелігенції, буржуазії, дворянства і духовенства. Незважаючи на нетривале існування цього адміністративного утворення (в 1815 р. австрійський уряд повернув вказані землі), наполеонівські реформи сприяли розвитку ідеї національної державності.

Хорватський національний рух розвивався під впливом загальноєвропейського руху. Найбільш значними подіями у Європі в цей час були повстання в Італії й Іспанії, спрямовані проти реакційного ладу австрійського панування, а також липнева революція 1830 р. у Франції. Ці події і пов’язані з ними зміни призвели до того, що у монархії Габсбургів загострилися протистояння між угорським лібералізмом з одного боку, і габсбурзьким абсолютизмом – з іншого. Таку ситуацію хорвати використали задля досягнення своєї мети. У 1825 р. імператор Франц-Йосиф скликав державні збори Угорщини, на яких Хорватія вимагала рівноправності із австрійськими землями у сплаті податків, а угорці порушили питання про майбутнє запровадження угорської мови у школах та адміністративних установах Хорватії. У 1827 р. такий закон було прийнято.

Одним з найважливіших питань угорсько-хорватських відносин було питання політичного статусу Триєдиного королівства по відношенню до Угорського королівства. Хорвати домагалися визнання статусу союзу, а не підпорядкування. Угорці – навпаки.

У 30 – 40 рр. ХIХ ст. у Хорватії і Славонії поширився громадсько-політичний і культурну рух, який отримав назву «ілліризм». Він був організованою стадією хорватського національного Відродження, культурним і політичним рухом, який отримав значну громадську підтримку зі сторони дворянства та освіченої інтелігенції. Хорватські патріоти вважали головною суттєвою ознакою кожного народу мову. Усіх південних слов'ян вони розглядали як народ із загальним нарєчієм – іллірським. Звідси й рух отримав назву ілліризм. На початку 30-х рр. частина представників національного руху почала пропагувати ідеї просвітителів про роль мови у збереженні національної сутності хорватського народу. У 1830 р. І. Кушевич опублікував латинською мовою твір, у якому йшлося про відмінність Хорватії і Славонії від Угорщини своєю «хорвато-славонською – іллірійською мовою».

У 1831 р. у Загреб приїхав Людевит Гай – один із найбільш активних діячів хорватського Відродження. Поет, історик, філолог, він зумів згуртувати навколо себе патріотично налаштованих хорватів і намагався домогтися видання у Загребі політичної газети на хорватській мові з літературним додатком. Хорватські газети «Іллірські народні новини» і «Даниця іллірська» стали організаційним і ідейним центром, який об'єднав навколо себе діячів національного Відродження.

Першочерговим завданням Людевит Гай і його прихильники вважали створення єдиної літературної мови насамперед для сербів і хорватів. У 1835 р. він запропонував нову орфографію іллірської мови для словенців, хорватів, славонців, боснійців, сербів і болгар. У 1836 р. Векослав Бабукич опублікував граматику «Іллірської мови», що стала основою для формування сучасної літературної сербо-хорватскої мови.

Значною заслугою діячів хорватського Відродження була організація у Хорватії і Славонії низки культурно-просвітніх установ та наукових товариств. У 1837 р. у Загребі було відкрито слов'янську друкарню. З того моменту книжки видавалися з урахуванням нової орфографії. Напередодні 1848 р. в Загребській академії було відкрито кафедру хорватської мови та літератури. Діячі хорватського національного руху сприяли організації народних шкіл.

До 40-х рр. ХIХ ст. іллірійський рух набув яскраво вираженого політичного характеру. Ілліри оголосили себе «Іллірійською партією». Поступово у цьому русі намітилися різні напрями, головними з яких стали ліберальний і консервативний. Найбільшим організованим був ліберальний напрям, ідеологами якого виступали письменник Іван Кукулевич-Сакцинський, літератор Л. Вукотинович і Людевит Гай. Керівні ліберальні діячі висували політичні вимоги: забезпечення внутрішньої самостійності Хорватії у складі Угорського королівства, введення у них же як офіційної хорватської мови та політичне возз'єднання всіх хорватських земель. У межах своїх вимог хорватські ліберали не порушували питання виходу з Австрійської імперії.

Поруч із розвитком ілліризму посилювалися проугорські настрої у Хорватії і Славонії. У 1841 р. офіційно оформилося проугорське угруповання, яке називало себе «Хорвато-угорською партією». Провідною силою у ній була хорватська аристократія і дворянство. Вони вважали, що злиття з Угорщиною розширить їхні політичні права. Найактивнішим представником цього напряму був граф Олександр Драшкович.

У 1847 р. під впливом іллірійського руху хорватський собор проголосив хорватську мову офіційною мовою у Хорватії і Славонії і забажав, щоб імператор підтвердив старі права Королівства Хорватії, і Славонії та призначив баном члена імператорського двору. З іншого боку, собор вимагав заснування архієпископства у Загребі та надання хорватській церкві незалежність від угорської.

Австрійський уряд на початковому етапі розвитку іллірійського руху надавав йому певну підтримку, розраховуючи тим самим послабити угорську опозицію та посилити свій вплив на балканських слов'ян. Проте посилення угорського національного руху, і загострення хорвато-угорських відносин змусило Австрію заборонити використання терміну «іллір» і встановило сувору цензуру хорватського друку.

Хорватські землі у період революції 1848 р. Політична лінія хорватів у революції 1848 – 1849 рр. визначалася як хорвато-угорськими протиріччями, так і зацікавленістю ліберальних і консервативних кіл у збереженні монархії Габсбургів (австрославізм).

Революційні події в Хорватії розпочалися у березні 1848 р. 25 березня у Загребі хорватськими національними діячами було сформульовано декларацію під назвою «Народні вимоги», яка цілком повторювала будапештську декларацію 15 березня. Вона передбачала: 1) об'єднання хорватських земель Триєдиного королівства; 2) політичну самостійність Хорватії у відносинах з Угорщиною; 3) створення хорватської національної армії; 4) запровадження хорватської мови в освіті й адміністрації, ліквідацію станових привілеїв; 5) виборний характер хорватського собору; 6) політичні свободи. У ній декларувалася вірність імператору, династії Габсбургів і бажання зберегти цілісність імперії.

Події у західних і східних землях Габсбурзької монархії розвивалися по-різному. В угорських землях національні протиріччя виявлялися у більш гострій формі. Цим скористалися хорвати. Їхня національна програма передбачала створення Триєдиного королівства, яке мало об’єднати Хорватію, Славонію, Далмацію і Примор'я. Угорщина зі свого боку визнавала тільки право хорватів користуватися рідною мовою. Такі поступки не могли задовільнити вимоги хорватів. Вже у середині квітня мав місце перший серйозний угорсько-хорватський конфлікт. Угорський уряд вимагав, щоб Й. Єлачич, обраний хорватським баном, приїхав до Пешту для складення присяги. Останній відмовився від такої пропозиції. Він видав 19 квітня указ, що забороняв хорватам до моменту скликання їх собору підпорядковуватися угорській владі. Хорватія припинила сплачувати податки в угорську скарбницю.

Віденський уряд у суперечці між Й. Єлачичем і угорською владою підтримав останню. 7 травня імператор зажадав від Й. Єлачича підпорядкування Пешту та припинення дії всіх його розпоряджень. Комісаром Хорватії, Славонії і Військового Кордону став генерал Я. Храбовський. Відносини угорського уряду з хорватами ще більше загострилися.

У травні у Відні мав місце новий спалах виступів народних мас. Імператорський двір таємно переїхав у Інсбург. Хорвати вирішили скористатися ситуацією. Й. Єлачич без попередньої санкції імператора видав указ про вибори й скликання хорватського собору, який відкрився 5 червня 1848 р. Самого ж Й. Єлачича проголосили командувачем хорватськими військами. Хорватский собор оголосив про створення Триєдиного королівства разом із Воєводиною і словенськими землями. Ця адміністративна одиниця мала увійти до Австрійської імперії. Передбачалося, що Хорватія і Славонія зберігатимуть політичні зв'язки з Угорщиною з урахуванням волі народів і рівності. У відповідь на рішення собору глава угорського уряду граф Баттіані домігся від імператора підписання 10 червня маніфесту про усунення Й. Єлачича від влади.

До осені 1848 р. сформувався союз південнослов’янських національних рухів, який покладав певні надії на допомогу Росії.. У червні 1848 р. російському посольству у Відні було передано петицію, у якій російського царя просили захистити сербів Австрії, як Росія їх захищала в Турецькій імперії. 21 липня на прохання бана Й. Єлачича І. Кукулевич і Л. Вукотинович відвідали російське посольство. Представники останнього заявили про свою підтримку Габсбургів й направити дії сербів і хорватів в легітимне русло. 20 жовтня патріарх Раячич особисто звернувся через російського консула у Белграді до Миколи І з проханням взяти сербів Воєводини під своє заступництво. Австрійський уряд в таких умовах підтримав “Вимоги народу”. Імператор затвердив Й. Єлачича на посаді бана всієї Хорватії.

Після поразки революції хорватське віче змушене було визнати конституцію, хоча проти неї виступали багато політичних діячів. Вимога про об’єднання всіх хорватських земель була виконана. З національних завдань було вирішено мовне. Воно передбачало запровадження національної мови в адміністрації та школах.

6. Словенське національне відродження

Після ліквідації Іллірійських провінцій словенські землі знову потрапили під ладу Австрійської імперії. Була відновлена феодальна система, жорстоко придушувалися будь-які паростки національного руху. Але процес занепаду старої соціально-економічної системи і розвиток нових відносин вже неможливо було зупинити. Європа стояла на порозі індустріальної революції і словенські території активно включилися в цей процес.

Період після ліквідації Іллірійських провінцій і до революції 1848 р. інколи характеризують як роки “романтичного націоналізму” в Словенії, основою якого була боротьба словенців за свої права. Словенський національний рух розвивався в основному в культурно-просвітницькому, а не політичному руслі. До революції 1848 р. словенці навіть не висували програм автономії.

Втіленню ідей об’єднання всіх словенських земель суттєво заважали особливості демографічного розвитку країни та географічний фактор. В містах Карінтії та Штірії переважало німецьке населення. Протягом тривалого часу словенці були розділені не тільки в адміністративному, географічному а й в мовному плані. Тільки наприкінці ХІХ ст. з понад 40-а місцевих діалектів поступово сформувалася словенська літературна мова. Сам термін “Словенія” почав використовуватися словенськими інтелектуалами лише напередодні революції 1848 р. До того словенці самоідентифікувалися як “краінці”, “штірійці”, “карінтійці”. Цей крайовий сепаратизм уповільнював процес інтеграції словенської нації.

Революційні події 1848 – 1849 рр. в Європі стали потужним стимулом для подальшого розвитку ідеї національного об’єднання. Група словенських інтелектуалів на чолі з Матією Маяром висунула першу оформлену політичну програму під назвою “Об’єднана Словенія”. Вона передбачала об’єднання всіх територій, населених словенцями, в одну автономну адміністративну одиницю в рамках Австрійської імперії, створення свого представницького органу, використання словенської мови в школах і в адміністративних установах.

Але ці вимоги були відкинуті австрійською владою тому, що могли призвести до реорганізації імперії за етнічними кордонами, які імперський уряд навпаки весь час намагався ліквідувати. Разом з тим, слід відзначити, що словенці не передбачали повної незалежності своєї країни. Вони розглядали Австрію як силу, здатну захистити своїх підданих від претензій і конкуренції таких європейських держав, як Італія і Німеччина.

Нова австрійська Конституція 1849 р. практично нічого не дала Словенії в плані консолідації її історичних земель. Певним реверансом у бік словенців було те, що Конституція та ряд нових законів були надруковані словенською мовою. Крім того було розроблено проект словенського національного прапору – три горизонтальні смуги: біла, синя, червона. Тому ідея об’єднання країни аж до 1918 р. продовжувала залишатися базисом майже всіх словенських політичних програм.

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

I хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий І новітній час; II
Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція...

Михайло рутинський
Києво-Печерської І почаївської лавр прочани з Молдови, Валахії, Білорусі й Росії. Приїжджали на відпочинок й подовгу оздоровлялися...

Михайло рутинський
Києво-Печерської І почаївської лавр прочани з Молдови, Валахії, Білорусі й Росії. Приїжджали на відпочинок й подовгу оздоровлялися...

* Історичні передумови становлення культури Відродження
Відродження, в якому розрізняють раннє початок XIV — 90-ті роки XV ст.). Високе (90-ті роки XV — початок XVI ст.) І пізнє Відродження...

4. Маркетингова товарна політика
Традиційно ця політика становить основний зміст маркетингової діяльності, бо коли підприємство не виготовляє корисних споживачам...

На засіданні обласної міжвідомчої робочої групи з питань раціонального...
Технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) розробляється для

Епоха Відродження: великі географічні відкриття
Період Відродження період великих географічних відкриттів. Географічні відкриття, що заслуговують визначення "великі", відбувалися...

План не 1 Політика об’єкт дослідження політології. Політологія та...
Зм сутність, місце І роль політики та політології як науки в житті суспільства

Зовнішня політика та міжнародні відносини 14 Зовнішня політика держави та її типи
Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за межами національних кордонів. Це об’єктивно...

Звітний сегмент
Це Національне положення (стандарт) визначає принципи та методологічні засади формування інформації про доходи, витрати, фінансові...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

g.lekciya.com.ua
Головна сторінка